Коли нас виснажені сили Частіше зраджувать почнуть І мусимо, як старожили, Для молодих звільняти путь, – Врятуй тоді нас, провидіння, Від легкодухого ниття, Від звинувачень за невміння Пристосуватись до життя; Від сліз прихованої злості На світ, що не спиняє лет, Де вже нові сідають гості За приготований бенкет; Від усвідомлення гіркого, Що нас потік вже не несе, Що інші обрані для цього, Що їм дістанеться усе; Від жовчі в запальному слові, Яке злітає з язика, – Смішніший пізньої любові Сварливий запал старика.
|