Від пристрастей, що вирували тут, Від крові, що рікою тут лилась, Що збереглося, що дійшло до нас? Засипані траншеї і редут... Та два-три дуба виросли на них, Розкинувшись і широко, і сміло. Красуються, шумлять... Яке їм діло, З чиїх кісток росте коріння їх? Природа не цікавиться людьми, Чужі їй наші битви і походи. Неясно усвідомлюємо ми Себе самих – лиш примхою природи. Дітей своїх, що в праці чи в бою На ласку сподіваються Господню, Вона усіх приймає у свою Байдуже поглинаючу безодню.
|