Дві сили є, дві вирішальні сили; Ми тільки їм підвладні з давніх пір, Щоденно, від колиски до могили, – Одна з них – Смерть, а друга – Поговір. І та і той однаково нестерпні, І безвідповідальні той і та. Стинають нас, немов пшеницю в серпні, Їх вирок всім заліплює вуста... Та Смерть чесніша: суджень лицемірних Не слухає, байдужа, мовчазна; Усіх – і бунтівливих, і покірних, – Викошуючи, зрівнює вона. А світський Поговір різноголосс І спротиву не терпить від своїх. Він губить краще, вибране колосся, Із коренем висмикуючи їх. Непослух він безжалісно карає. І горе їй, тій силі молодій, Що з поглядом рішучим виступає, А часом і всміхаючись, на бій. Коли вона в засліпленні хвилини, Ще маючи завзяття молоде, Безтрепетна, свідома прав людини, Сама назустріч наклепу іде, Личиною чола не прикриває, І не дає принизитись чолу, І з кучерів своїх, як пил, звіває Ганьбу проклять, погрози і хулу, – Так, горе їй – і чим вона щиріша, Тим зліший Поговір, тим тяжчий він... Такий вже світ: карає найстрашніше За щирість і за людяність провин.
|