Дві кузніНа хуторськім глухім подвір’ї, У тихім затінку беріз, Стояла кузня у Загір’ї, І я при ній з дитинства ріс. І жару відблиски із горна, Заліза дзвін під молотком, І земляна долівка чорна, Ї дьогтю пахощі з димком. Я й те зумів запам’ятати, Як на руках біля воріт Мене дитям тримала мати, Коли було їй двадцять літ... Ков адло в кузні пам’ятаю, Його важкий сирітський дзвін, Сумний, притомлений до крак У надвечір’ї, наче він Віщав навколо кожній хаті Про бідні виручкою дні В тій малолюдній, небагатій, У тихій нашій стороні, Де чагарник шумів болоту, Губився шлях у темний ліс, Де все залізо без клопоту Мужик би в двох руках поніс; Де і замовник-гість з бідою Заходив раз на десять літ, Немов до лікаря з нуждою, Коли уже немилий світ. Ковадла відблиски гарячі, Скрипіння міха при вогні, Немов далекі дні дитячі, Усе вчуваються мені. І те життя, гірке та бідне, Виносить спогадів потік, Хоча й згубилося, безслідне, Із батьком, що пішов навік. Хоч що було, – того не буде, Та розпочав я з нього путь І все ж добром, як кажуть люди, Його повинен спом’януть З моїм вразливим малоліттям, Що в літній вік в собі приніс, За кузню батьківську, під віттям Димком закурених беріз. Була у ній своя прикмета, І поважав її селюк, Вона – і клуб, вона – й газета, І академія наук. І з топірцем тесляр-бувалець, Старий вояка – весь в хрестах, І мисливець, отой страждалець, Завжди з рушничкою в руках, І землемір, диякон мідний, І коновал, що в бляшках сяв, І скупник лиха Іцько бідний, І хто там тільки не бував! Там сперечались в ночі й ранки Про те, що діялось давно, Про дивні панські забаганки, Про їхні страви і вино; Про загряницю і Росію, Про хліб казковий з-за морів, Про бога, чорта й чародія, Про полководців і царів; Про справи миру волосного, Про плями сонячні тьмяні, Про віру графа Льва Толстого І непорядки у казні... І там простій людській природі Відрада інколи була, Побуть хоч трохи на народі, Забути злигодні села. І щоб велась розмова вміла, Лиш тютюном чужим дими, Крекчи, зітхай – не ради діла, А за компанію з людьми. І кожен тут – як пан до пана, Забув про хату й спочин свій, А в мене є своя пошана. Тим дням за ранній навик мій, За те, що там хлоп’ям ізмалу Пізнав, коли гарячу сталь, – Той жар важкий вогню й металу Єднає волею коваль. Я бачив навіч справжнє диво, Як він тут молотом своїм Робив усе, чим орють ниву, Корчують ліс і ставлять дім. Пишавсь трудом я безконечним, Бо той коваль, між інших див, Важучим молотом кузнечним Такого ж молота зробив. І між людьми я чув щоднини, Що в коваля на все рука, Що без крючечка із дротини Сплести не можна личака. Міхів ковальських дужа сила Вже стала звичкою мені, І сталь кипуча, розпашіла, І вибух пари у вогні. Кувалди древньої робота Вітрам журливим навздогін Будила глушину болота, Як заводської слави дзвін. За півжиття пройшов я далі, І довелось в судьбі своїй Кувалду грізну на Уралі В роботі бачить бойовій. Тоді у хвилю реву й гуду Мене відкинув печі жар, Здалось, землі розколе груди Тисячотонний той удар. І за важким ударом кожним, Як море, збурене до дна, З похмурим стогоном тривожним Землі хиталась далина. І хоч той гуркіт у розвої Мене глушив зі всіх сторін, Я в ньому кузеньки сільської Відчув далекий рідний дзвін. І ця окалина знайома, Той гук, і той металу шал, – Було усе, як в кузні вдома, Хоч, знав я, це гримів Урал. Урал! Завіти передвісні. Урал! Майбутніх днів розгін. І в наші душі, ніби з пісні, Могутнім басом входить він, – Урал! Опорний край держави, Сталевих діл коваль-митець, Ровесник вікової слави І слави нашої боєць. Коли на захід, в димні ранки, У край окопів і вогню Везли стволи, й могутні танки, І незачохлену броню, Тоді тобі приносив дяку Фронтів широкий грізний вал, Вторив, підводячись в атаку, Два слова: – Батенько Урал... Урал! І нині люд вагонний, Поміж розмови і забав, Коли важкий, багатотонний Зустрічним вітром рве состав, – Враз обірве свою розмову І, пригадавши дні навал, Мов шапку зніме, й шепче знову Два слова: – Батенько Урал. Урал! Я їду в цю хвилину, І смутно дихати мені, Тебе, мов батьківську хатину, Я залишаю вдалині. Де б я не був у ріднім краю, Де буде знов мені причал, Завжди з любов’ю повторяю Два слова: – Батенько Урал... Урал! Із тихою печаллю Мій спогад світить, мов кришталь, А за Уралом – Зауралля, А там своя, вже інша даль. Фронт і тилМожливо б, спірка та дорожня Часом таки пустопорожня, Але гаряча – з протиріч, Лилася б довго в темну ніч, Коли б майор, як в спірці можна, Не встряв і не повів би річ. А може б, скінчена по слову Лягла б та спірка, наче пил, Щоб потім вибухнути знову На давню тему: фронт і тил... Давно війни минула хмара, В новому жниві сторона По даних виходу з гектара В пудах і центнерах зерна, По даних сталі вище стала, Свої всі збитки наверстала Душа населення сповна. Та вже, як мовить не лукаво, Душа, минувши смуток літ, Тих днів гірких лишити право Іще не може й, хоч без бід, В той саме заступає слід. І та незміряна, як море, Печаль тяжка, і муки, й горе, І слава, – злита з наших сил, – Усе у спірку йде сувору На давню тему: фронт і тил. Вона іде і рано, й пізно, Не впорядкована в слова, Не однобоко йде, а різно, То вдень, то ночами бува. В путі, в полях, на косовиці, На переправі в бездорож, В районі, в області, в столиці, В розмові з жінкою також. В бараці, в клубі, чи в окрузі, В тайзі, в степу, на цілині, «На картоплях», «на кукурудзі», – Як кажуть в нашій стороні! Найкращий час для суперечки, Коли в Москві вона – струмок, А гирло десь там, задалечко, Де мріє лиш Владивосток... В вагоні дням яка вже мірка, Отож, порвавши сон і тиш, Про фронт і тил постала спірка: Не що важніш, а де трудніш. Велася в будь-якій годині, Почата вранці чи вночі, Про те, де легші є людині Морози, спека і харчі. Запальність з боку офіцера, В минулому – фронтовика, В купе летіла аж за двері І клекотіла з піджака. І спірка, ніби наступ звичний, Мов річка, рвалася з заков, Оратор знав ціну промов! Куди там наш трибун столичний, Любимець публіки Сурков! Здавалось, в спірці взявши гору, Що він у ту воєнну пору Отцеві б навіть не забув, Коли б той з цехом в ніч сувору, Як нестійкий, у тил відбув. Не був на фронті він з початку, Не відступав з Дніпра за Дін... І небо – з макове зернятко Одного разу бачив він. І ніс те видиво з собою В житті, немов судьбу свою, На тих лютуючи злобою, Хто не стояв у тім бою... Зате його противник впору Охолодив запальний гнів І про свою тих пір контору Розмову натяком повів. У спірку пафосно-критичну Він докидав цитатний жар І слав усмішку іронічну, Як з міністерства секретар, Який усім дає поради, Перед начальством гне поклін, І сам же більше має влади, Ніж той, при кому служить він... Як той, що знає всі секрети, Він говорив не жартома. Що в вік – вік атома й ракети – Таких понять, як фронт, нема. Й поняття тилу застаріло, Та з точки зору в тій війні, Якщо збагнути, – ясне діло: В тилу у нас – трудніші дні, Він так сказав: – В атаки грізні Ходить, вмирать в суворий час Є той обов’язок Вітчизні, Що кожен виконав би з нас. Згадав до місця, мов по списку, Вояків знаних славний шлях, Нема героїв від колиски, Вони рождаються в боях. Здавалось, нічим заперечить, Як він всміхнувся: – Та воно В тилу, мов, справу забезпечить, То вже не всякому дано. І, погляд кинувши безмовний, Що ніби він правий стократ: Тил фронту брат єдинокровний, Та він сказав би: старший брат. Та ще додав слівцем крилатим, Доливши в спірку свіжих сил: – А якщо тил був старшим братом, То через те – обрав він тил. Йому веліли в час розплати В тилу кріпити хід подій, З ним не хотіли розмовляти, Як він на фронт просився в бій... Мовляв, навіщо всі промовці Заводять спірку повсякчас, Вона в сучасній обстановці Ряди розхитує між нас. І тут майор зітхнув якраз. Майор-мовчун, важкий на тіло, Що все курив, та спав, та їв, Всміхнувся тут зніяковіло: – Скажу я з приводу рядів. До чого це! Ряди рядами І від розмов нема біди. Оскільки тут усі ми з вами І є оті ж самі ряди... А вже про меншого я брата Скажу, хоча не в тому суть, Бо від солдата до комбата Я сам пройшов на фронті путь. Ми з ополчення йшли в солдати В бою, в дорожньому пилу, І маю право так сказати: На фронті легше, ніж в тилу. І ще, – сказав він в дружнім тоні, – Я думку висловлю свою Не ради спірки у вагоні, А ради правди, як в бою. Як то казав не без причини В полку один із рядових, Знавець і мирної години, І днів гарячих фронтових: – З тобою все, – лиш будь в живих. Усе по формі й нормі всюди Воюй і службу розумій. Якщо ж бійцю харчів не буде, Так це подія із подій. В твою тісну траншейну хижу, Де сам від смерті лиш за крок, Тобі несуть гарячу їжу І навіть в термосі чайок. Твій хліб, з надбавкою як треба, З пайком придатки немалі, Тобі повинні кинуть з неба, Якщо не можна по землі. Житлом бійці також багаті: Твій дім – увесь передній край, І не прописуй тещі в хаті, І через суд не ущільняй. Все без грошей доставлять вчасно, За все розплатиться казна. Уб’ють чи ранять – фронт, це ясно. І не твоя у тім вина. Чи довго-мало жити вміють, І хай добро чи не добро, – Тебе і спиртом розігріють І зведенням Інформбюро. В близькому їдучи обозі, А чи в бою – тобі хвалу Складають в пісні, пишуть в прозі Твої співці. А що в тилу І А вже в тилу не та картина, Хоч в суті справи все те є. Якщо, по-перше, ти мужчина, То вже якось і не теє... Там кухонь польових немає, В тилу владає інший світ. Згубив картки свої в трамваї, – Сиди і підтягай живіт. Загроза інша там знайома, Якщо прошпетився, – то знай, Уже дзвінок від воєнкома, А звідти – на передній край. В бою нема того в заводі, Щоб в тил знаходити шляхи. У роті схибив, так у взводі Свої спокутуєш гріхи. А вкоїш ти підсудну штуку, Не пожаліє й генерал, Не повезуть тебе в науку, Скажім, кудись там на Урал. Із фронту в тил нема маршруту, Недійсний, кажуть, атестат. Ні, де провина – там спокута, – Завжди під боком є штрафбат. І все зачислиться у роті За ту провину немалу, Не за прогули у роботі, Як те заведено в тилу. Уважно слухали майора, Всміхався тиловик-сусід. А спірка, довга і сувора, Уже новий шукала слід. І спірки жар невипадковий Ловили слухом в тишині І наш професор, і військовий, Моряк, і лікар при вікні. І кучерявий з сивизною Дідок, тряснувши ордени Із славою непоказною, Сказав: – Тил краще від війни. В тилу боятися не треба, В майора вірна думка є, Одне вже те, що бомба з неба Впаде, – а шахту не проб’є. Буває різна бомба-дурка, З якого, бач, судить кінця. Дідусь зітхнув: – Ох доля ця, Як у землі без перекурки, А нагорі – без тютюнця. – Не в тютюні одному діло, – Включився мовчазний сусід. – Тут нарівні душа і тіло, – Найкраще ж-воювать не слід... – Ту думку з кроткою печаллю Кивком поштивим голови Схвалив наш попик із медаллю Восьмисотлітньої Москви. То значив наперед свідомо Його кивок-напівпоклін. Що вищій силі все знайомо І зверх того, що всім відомо, І ще про дещо знає він... Мовчун же знову безтривожно, Як річ бійця переповів, Пахикнув димом, скільки можна, Хотів лягти для дальших снів... Той гумор грубий, повен згадок, Немов додав гарячих сил. Біля Чити пішла на спадок Та довга спірка: фронт і тил. Сховалось місто в далі млисті, Гриміли Шилки береги, Тунелі, гори кам’янисті, А понад вікна – шум тайги. Ішли навколо гори й схили, Укоси в зелені беріз, І ті, що душу полонили, Слова горіли жаром сліз. І не шукав я інших нині, Бо не нові вони мені. Так, фронт і тил – брати єдині, Такої світ не знав рідні. Богатирі в бою великім, І в славі рівні в них роки. Хто менший там, хто старший віком, Байдуже: браття-близнюки. Чи старший, менший, – що за справи! Хто перший в службі серед нас, Це вирішати має право Наш трудовий гарячий час... Ця тема довго не зів’яне Між побратимів бойових, Хто бачив небо полум’яне І днів, і ночей фронтових; Між тих, кому в завидній далі В краю глибокім тиловім, Біля станка, під клекіт сталі, Був без відриву стіл і дім. Не згинуть болі невимовні, Звитяга, й честь, і збита путь, А перейдуть в серця синовні І внукам згадку понесуть. Про двох братів, що в битві грізні Несли гартовані серця, Великій віддані Вітчизні Тоді. Тепер. І до кінця!
|