Зміст
Розділ I
Почав я пісню в лютий рік,
В дні хуги-сніговиці,
Коли котивсь війни потік
До самої столиці.
Але разом ходили ми,
Солдате мій, з тобою,
З зими і знову до зими,
В суворі жнива бою.
Судьбу бійця я оспівав,
Співав її й донині,
А пісню цю давно відклав,
Вважай, на половині.
Як повернутись ти не міг
Вже до жони своєї,
Так я ке міг, в пилу доріг,
Вернутися до неї.
Але як знав ти на війні
Про все, що серцю миле,
Так пісня ця жила в мені,
Кипіла, билась, нила.
Для інших ніс її років,
Беріг важкими днями
Весь біль і радість цих рядків
Між іншими рядками.
Її у гніві, не в журбі,
Я ніс від стін столиці,
Слідом тобі, слідом тобі,
Приніс до заграниці.
І десь з села, і до села,
Чи в полі, чи у місті,
Душа надією жила,
Нової ждала вісті.
Де б я не був і не ступав,
Не став би на порозі,
Та я ніде не забував
Той дім, що при дорозі.
Той дім, засмучений, в жалі,
Що ти лишив уліті,
Сьогодні на чужій землі
Я вздрів його у світі.
Той дім, – ні даху, ні кола, –
Обжитий по-людському,
Твоя хазяйка зберегла
В оцім краю чужому.
Його тягла на битий шлях,
Ще шлях курів від бою, –
Синок найменший на руках,
Сім’я брела юрбою.
Ріка в кипінні крижанім,
Струмки збивали піну,
Була весна, і йшов твій дім
З полону – в батьківщину.
Десь до Смоленщини полів,
Де інших рік причали,
І кожен погляд наш теплів,
Як ми його стрічали.
І як було там не махнуть
Рукою: «Будьте живі!»
І не поглянуть, не зітхнуть,
Братки мої служиві.
Зітхнуть про те, що нам не всім,
Хто жінку мав й діти,
В житті судилось рідний дім
На цім шосе зустріти.
У кенігсберзькій стороні,
В надії і тривозі
Той дім не вздрів ти на війні, –
На іншій був дорозі.
А дім твій цілий, все у лад,
Внести лиш стіл і лаву,
Приставить ганок, східців ряд,
І встане дім на славу.
До діла взятись, не тужить,
І сад загляне дому
В привітні вікна. Жити й жить,
Ах, жити й жить живому!
А в мене пісенька проста
Про те бриніла б знову,
Як пахне стружка золота,
Хова смолу соснову.
Як, чуючи війні кінець
І довголіття миру,
Шпачок з’явився біженець
На цю нову квартиру.
Як густо в ріст іде трава
Зелена на могилі.
Трава свої бере права,
Та я ж про те скажу слова,
Чого забуть не в силі.
Так пам’ять горя, мов ріка,
Пливе, все болем в’яже,
І не стиха, і не змовка,
Аж доки все не скаже.
І в ясний південь торжества,
На свято, в тихім гулі
Вона приходить, як вдова
Бійця, що впав од кулі.
Як мати, що одна сама
Чека даремно сина,
Його забути – сил нема,
А не тужить щоднини
Не владна.
Вже простіть мені,
Що я у неспокої
Вернуся, друзі, по війні
До пам’яті гіркої.
Що в пісні виллється, вважай,
Згадає знов Вітчизна.
То пісня-плач про рідний край,
То доля наша грізна.
Розділ II
В годину ту, в неділю ту,
В проміннях сонця косих,
Ти у саду траву густу
Косив на білих росах.
Трава ж була – шумний прибій,
Як вимита в криниці,
Лежав метлицею пирій
І листя полуниці.
І ти косив, сопів, зітхав,
Дивився в небо вмите,
Себе підслухував між трав,
Спинившись відпочити:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
І сад ловив тонку луну,
А з п’ятки й до носочка,
Підмивши збитош трав’яну,
Текли роси струмочки.
Покіс високий, мов постіль,
Лягав і цвітом дихав,
І непросохлий, сонний джміль
Бринів у ньому стиха.
З широким змахом рук твоїх
Кісся важке скрипіло,
І вітер біг, і день, як сміх,
Дзвенів на добре діло:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
І сонях в шлемі огнянім,
І сад, і тиха грядка,
Усе разом – було твій дім,
В ладу, в тиші, в порядку.
Не той порядок, де з біди
Людині у дорозі
Якщо й дадуть ковток води,
То тільки на порозі.
А той порядок, де живуть
І всякому з любов’ю
Неначе чарку подають, –
Та пийте на здоров’я!
Блищить підлога, де не стій,
Помита, перемита,
Що просто радісно по ній
Босоніж походити.
І добре сісти при столі,
В гурті своїм тісному,
Ї їсти хліб, і дні незлі
Хвалить, забувши втому.
З тих днів, дивись, доба одна
Знайшлася без турботи, –
Смачніш їда. миліш жона,
І веселіш робота.
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
В ту ніч не спалося жоні,
Коли страшна, немила
Війна по рідній стороні
Старим плачем завила.
Стояв ти босий Шлях курів
На вітрі стоголосо,
Подумав ти, і зрозумів,
І не дійшов покосу.
Вернувсь по скошенім сліду,
Зібрався до походу.
А той же звук в твоїм саду
Дзвенів, бринів, як зроду:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
Вже, може, був ти в бліндажі
Огнем війни накритий,
На невідомім рубежі
В другій землі заритий,
Але крізь стогін завірюх
Той звук коси відомий
В труді, вві сні тривожив слух
Жоні-солдатці вдома.
Палив їй серце, удові,
Коли в саду з росою
Вона косила ту ж траву
Небитою косою.
Звисала їй з очей сльоза,
Журилась молодиця,
Не та коса, не та роса
Не та, здалось, травиця...
Можливо, горе у війні
Мине, жона забуде,
І заміж вийде в добрі дні,
І житиме, як люди.
Та по собі і по тобі,
По давнім дні в розлуці,
При іншій долі, у журбі
Зітхне, почувши в луці:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
Розділ III
Іще з-за дальньої імли
Світанками й ночами
Недоєні корови йшли,
Біженці йшли ключами.
Та вже над тишиною хат
Біда гула в окрузі,
Взялись до тачок, до лопат
Жіночі руки в тузі.
Ті руки з дня до темноти,
Напористі, жіночі,
Щоб війську чим допомогти,
Копали дні і ночі.
Щоб хоч в смоленській стороні
Подати допомогу,
Хоч на хвилину тій війні
Перекопать дорогу.
І падала земля крута,
І сотні рук в ту днину
Живі, наливисті жита
Прикопували в глину.
Живі хліба, живу траву
Копали все полями.
А вже він бомби на Москву
Возив над головами.
Горнули вал, копали рів,
Немов у жнивну спеку.
А він уже землею брів,
Гримів неподалеку.
І фронт, і тил збивав, крутив,
Од моря і до моря.
Криваві заграви світив.
Вночі зімкнувши зорі.
І в лютій силі буревій,
В ті тижні косовиці,
В диму, в пилюці грозовій,
Гримів щитами криці.
А скільки плинуло на схід
Тривожними ночами
Дітей, бабусь, машин, підвід,
Мішечків за плечами...
О земле рідна! В тій біді,
При тій кривавій даті,
Були ще бідні ми тоді
– вже які багаті!
По довгій вулиці села,
Де пил здійняв порошу,
Широкий край війна вела,
Поквапно взявши ношу.
І гам, і крик, і димний сад,
Плачі дітей гарячі,
І патефон десь, невпопад,
Співа, немов на дачі.
Змішалось все, ішло з біди
Під ночі запинало.
Уже до полудня води
В криницях нестачало.
Відро повзло в криничну млу,
Гриміло в стінки зруба,
Водиці пригорщу малу
Тягло, до краплі у пилу
Вже припадали губи.
А скільки там було самих
Голів дитячих – білих,
Кудрявих, стрижених, лляних,
Чорнявих, русих, золотих,
З жари посоловілих.
Ні, не дивися на дітей
Що йдуть до водопою.
Своїх притисни до грудей,
Поки вони з тобою.
Поки твої
В своїй сім’ї –
Уже ж не в голім полі.
Хоч би й в нужді,
В своїм гнізді
Іще на заздрість долі.
І доведеться в дальній путь
З подвір’я йти родині,
Дітей і взути, і вдягнуть –
Це горе вполовині!
Сховавши муку на лиці,
Іти, як подорожна.
З найменшим, сонним, на руці,
З двома при боці – можна!
У ніч суху
Десь на шляху
Малі заснуть, – не диво.
І хто в цей час
Щасливіш вас?
Поглянь, а є, можливо.
Де світло б’є хоч краєм дня,
Де туча – мов залізная,
І щастя щастю не рівня,
І горе горю – різнеє.
А віз, як дім, повзе ярком,
І діти в нім, як птахи,
Накриті хитрісно листком
Фарбованої бляхи.
Покрівля та в дворі своїм
Була над головою,
Тепер вона в дорозі – дім
Добою фронтовою.
В краю другім
Підводу-дім,
Той затишок циганський,
Не як там будь
Збирав у путь
Простий народ селянський.
На возі діти спать вляглись,
Привал, шляху не видко.
У небо зоряне звелись
Голоблі, як зенітки.
Зорить хазяїн в далину
При ватрі. Ніч на світі.
Він за дітей, коня й жону,
За все тепер в одвіті.
І їй, хоч літо, хоч зима,
Все ж легша путь немила.
А ти вирішуй все сама,
Бо розум є і сила.
Дітей пригрій,
Чи сніг, чи звій,
Жди доброї прикмети.
Далекий мій,
Та рідний мій,
Живий чи мертвий – де ти?..
Ні мати рідна, ні жона
О тій важкій годині
Не знали, як піде війна
Й того, що буде нині.
Те, що було в старовину,
Все інше в нашу пору:
Пішов хазяїн на війну,
А вже війна до двору:
І двір мовчить, як перед злом,
І сад тривогу віє,
А фронт, – вже ось він, – за горбом
Зітхає в безнадії.
І відступ військ в своїм краю.
Важкий той відступ з бою,
Де-де колони, як в строю,
А інші йдуть юрбою.
Усі на схід удень, вночі,
Все ближче бій ланами.
Баби звисають у плачі
Грудьми понад тинами.
Прийшов, настав останній час,
І вже нема відстрочки.
– А на кого ж ви тільки нас
Лишаєте, синочки?..
Можливо, то й не докір їм,
А біль за них, осмута,
Що все життя вузлом тяжким
Війна зв’язала люта.
Жіноче серце в ночі й дні
Гризе чуття вороже,
Бо чоловіка десь в огні
Лиш уявити може.
В огні, в бою, в чаднім диму
Він б’ється рукопашно,
І як то, мабуть, там йому,
Живому, смерті страшно.
Якби не горя гіркота,
Що бабським виєм вила,
Не знала б, може, всі літа,
Що аж по смерть любила.
Любила, – інші в стороні,
Не глянь – одна любила,
Любила так, що від рідні,
Від матері відбила.
Нехай не дівчина легка, –
В любові що за сила!
В словах метка, в ділах швидка,
Як змійка, вся ходила.
При хаті клопоти свої:
Малята, піч, корито,
А він не бачив ще її
Нечесану, невмиту.
І весь вона тримала дім
В охайності тривожно,
Гадала, може, що на тім
Повік любити можна.
Любов була така міцна,
Така цвіла в ній сила,
Що розлучити лиш війна
Могла. І розлучила.
Розділ IV
Несла бійцю б ти пил і піт,
Війна, в грізьбі знайомій.
Та не куріла б до воріт
При батьківському домі.
Глушила б тих із батарей,
Що в списку йдуть з тобою,
Та не лякала б в сні дітей
Гарматною пальбою.
Чи скаженіла б ти сп’яна
В своїй межі уміло, –
Ще б ти й тоді була, війна,
Святе, як кажуть, діло.
А ти дівчаток і хлоп’ят
Загнала в погребушки,
Жбурляла з неба невпопад
Свої чавунні чушки.
Тіснився люд, ходив, гнучись,
При фронті, в себе вдома,
Провини й смерті боячись
Якої – невідомо.
А ти все ближче до двора,
І діти в лютім горі,
Вже не гуляють, – де там гра? –
Мовчать в кутку, суворі.
Не докосив ти зранку трав
І вибрався в дорогу, –
Оберігай дітей, мовляв,
Дивись за домом строго,
Дивись за дітьми в темну ніч, –
За все в одвіті жінка,
Та не сказав: топити піч
Світанням є годинка?
Та не сказав: іти у путь
Чи тут на нього ждати?
Чи все лишить? А де нас ждуть,
Де просять? Світ – не хата.
Тут хата й двір – усе своє.
Корова на оборі.
А німці, може, інші є
І не такі суворі!
Минує німець. А як ні?
Не та у нього слава.
В сільраду підеш в чорні дні
Добра шукать і права?
Почнеш грозить судом своїм,
Як стане на порозі,
Як ввійде в дім? Коли б же дім
Стояв не на дорозі...
...Зайшла четвірка ще солдат,
І хвіртку відчинили,
Залізом кованих лопат
В утомі грюкнувши не в лад,
Присіли, закурили,
Всміхнувшися, сказав нараз
Той, старший на поході:
– Гарматку хочемо у вас
Поставити в городі.
Сказав, неначе з воза зліз,
Просився ночувати,
Щоб тільки нічку кінь і віз
Стояли біля хати.
Його й вітають при огні.
– Сідайте. І на лихо
Не залишайте нас... – Та ні, –
Перезирнулись тихо.
– З города, що садила ти,
Ми не підем, мамаша,
Щоб люди встигли відійти, –
Така вже служба наша.
– Збирайся й ти, – сказав боєць, –
Оскільки цю гармату,
А вже разом і твій дворець
На мушку можуть взяти.
А то, між іншим, зачекай. –
Поглянув на заграву:
– Ти бач, збива передній край,
Кладе на переправу.
Земля – мов хвиля б’є грізна,
І день оглух від грому.
– Так це, виходить, ти одна,
Пішов хазяїн з дому.
А в неї вже для всіх розмов
Одне печальне слово:
– Сивцов – на прізвище. Сивцов.
Не чули випадково?
– Сивцов? Чекай. Пішов у бій?
Сивцов? Якого року?
Сивцов Микола, кажеш, твій?
Так він живий, нівроку.
Не твій? А твій – Андрій? Ага.
Андрій. Скажи ж, буває... –
А їй хоч звістка дорога,
Що прізвище хтось має
Таке, як в мужа. – Ну, вставать! –
Дзвенить в руках лопата,
І починає грунт копать
Солдат в саду солдата.
Та не для того, щоб зросло
Гілля вишень чи бука,
І ненавмисне, і не в зло,
А як велить наука.
Траншею вів, аж лоб змокрів,
Накати ляжуть хутко.
Ах, скільки в тім копанню злім
І роздуму, і смутку!
До діла взявся, землю рив,
Пітні і в інших лиця,
Можливо, навіть говорив,
Зітхав: «Земля, землиця...»
По груди вже вони в землі,
Солдатка зве до хати:
– Сідайте, каже, при столі,
Пора й відпочивати.
Покушайте, що є. – Це в час
Гаряча юшка, мамо.
-- Признатись, грунт м’який у вас,
А то ж буває – камінь... –
І старший ложку взяв сповіль,
Слідом за ним солдати.
– А що, багата в вас артіль?
– Багата не багата,
Усе ж з достатками. Хліба
Сильніші за Угрою...
Дивись, затихла щось пальба.
– А діток троє? – Троє...
Зітхнули всі: – З дітьми – біда. –
Мовчать. Густа й гаряча,
Невчас навариста їда,
На поминках неначе.
– Спасибі наше за обід,
За всю гостинність вашу.
А щодо всього... Ждать не слід,
Тікайте в тил, мамашо.
В вікно поглянув друг-солдат,
В тривозі мовив строго:
– Дивись, народ пішов назад,
Куриться вся дорога
Забита юрбами вона,
Ідуть, бредуть нечуло,
Зі сходу к заходу війна
Голоблі повернула.
– Це він вперед проклав сліди.
– Куди ж тепер нам, люди?
– Мовчи, хазяєчко, й сиди.
Покаже день, що буде.
А нам город твій стерегти,
Виходить, кепська справа,
Підем шукать через фронти
Ходів і зліва, й справа.
І по лихій нужді своїй
Оці солдати в хаті
Такі слабкі, здалося їй,
Вини ж не мають, зрозумій,
А наче й винуваті.
– Прощай і жди в дворі своїм, –
Чи в спеку, чи в морозі,
Ми знайдем твій, хазяйко, дім,
При стовповій дорозі.
Підем, знайдем і все як слід,
А втім, за що ручаться?
Та ще спасибі за обід.
– І вам спасибі, братця.
Прощайте. – Провела як стій
У двір. – Живіть щасливо.
– Сивцов, – згадала їм, – Андрій,
Зустрінете, можливо...
А серце мліє та болить,
В сльозах тремтять повіки,
Мов з чоловіком лиш в цю мить
Простилася навіки.
Немов пішов от-от від рук,
Не глянув при розлуці,
І задзвенів знайомий звук
На літній, тихій луці:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
Розділ V
Вам бути не прийшлось при тім,
Коли чужий солдат
Заходив в ваш отецький дім
І брязкав автомат?
Не бив, не мучив, з бою біг,
Далеко до біди.
Ступив він тільки на поріг
І попросив води.
І, нахилившись, пив з ковша,
В пилюці, в млі курній,
Попив, утерся й поспіша
Солдат чужий, не свій.
Не бив, не мучив, з бою біг,
Всьому свій день і ряд.
Та вже ввіходив, вже він міг
Ввійти, – чужий солдат.
Чужий солдат ввійшов в ваш дім,
Все з ним гірке й чуже.
Вам бути не прийшлось при тім?
Хай бог побереже!
Ви не відчули, як зі злом
Хмільний, хмурний, мов кат,
За вашим рідним п’є столом
Отой чужий солдат.
Усівсь на покуть, – де свої
Не сядуть, і не жди,
Там чоловік, отець сім’ї,
Сидів було завжди.
Не приведи вам в долі злій
Уздріть, як п’є чума,
І не горбатій, не сліпій,
Від горя й сорома
І до криниці по селу,
Де є чужий солдат,
Немов по товченому склу,
Ходить вперед – назад.
Та якщо вас це не мине
В ганьбі й часі лихім,
То хай вас обмине одне,
Про що я оповім.
Не приведи крізь вражий сміх,
Чи мати, чи жона,
В полоні бачити своїх,
Як їх жене війна...
...Синів з пожару й мли
Ганебним, збірним строєм
Із рідних місць вели
На захід під конвоєм.
Чи впав хто, чи присів, –
Бреди в ганебних ротах.
Одні без поясів,
А інші без пілоток.
А інший в тім строю,
Гірку сховавши муку,
Несе важку свою
В бинтах, розбиту руку.
Той гнеться, нездоров,
Ступа, немов незрячий,
А інший губить кров,
Чвалає, – ще ходячий.
Он злиться, йде солдат,
Не впав, як всі хоробрі,
А інший щастю рад,
Одвоювався – й добре!
Той ще не склав ціни,
Життю не знає міри.
Ідуть вони з війни
В колоні по чотири.
Ще за війну чобіт
Не збили їм події,
В полоні йдуть у світ,
А цей полон в Росії.
Пітніють від жари
І ледве тягнуть ноги,
Знайомі все двори
Стоять біля дороги.
Криниця й сад в диму,
Зиркнуть немає сили.
Чи день, чи рік тому
Вони отут ходили?
Чи рік, чи менший час
Минув їм без відстрочки?
«А на кого ж ви нас
Лишаєте, синочки!..»
Глянь в очі їм сумні,
Хоч ворухни губами,
Мов, не лишаєм, ні,
Дивіться, ось ми з вами.
Порадуй матір ти,
Поглянь, впізнай дружину,
Не поспішай пройти,
Не гнись, не горби спину.
Ідуть в ряду невлад,
Голів не підіймають,
Баби усім підряд
В обличчя заглядають.
Не муж, не син, не брат
Проходять перед ними,
А тільки ж свій солдат,
Рідня поміж своїми.
І скільки в даль полів
Пройшло їх, надивилась,
Пострижених голів,
Що низько похилились.
І раптом, – сон чи яв,
Почулось незабуто, –
В юрбі один сказав
Солдат: – Прощай, Анюто...
Метнулась в той кінець,
В тісну юрбу гарячу,
Аж то не так. Боєць
Когось там наудачу,
Покликав. Жартівник!
А жарти ріжуть люто.
Якщо ж між них поник
І йдеш, поклич: Анюто.
Ти не соромсь, дарма,
Що вниз сповзли обмотки,
Що пояса нема,
Що, може, без пілотки.
І я не дорікну
Тобі, що під конвоєм
Ідеш, і за війну,
Живий, не став героєм.
Гукни, я обізвусь,
Я тут, жона єдина.
До тебе я проб’юсь,
Востаннє обнімусь
Навік. Моя хвилина!
Та як питать в цей час,
Промовити хоч слово:
А чи немає в вас
В полоні тут Сивцова
Андрія? Сором гне.
Спитай, а він, як знаєш,
І мертвий спом’яне,
Що тут його шукаєш.
Якщо ж крізь пил і гук
Іде твій муж беззбройний,
Заплющив зір... – Цурюк.
Цурюк! – кричить конвойний.
Ідуть, як течія,
Кричить конвойний правий,
І голос в німчая
Воронячий, гаркавий.
– Цурюк! Немолодий,
Од сонця спечно, жарко,
Як чорт, хмурний і злий,
Себе – і то не жалко...
Ідуть в ряду невлад,
Голів не підіймають,
Баби усім підряд
В обличчя заглядають.
У всі ряди в кінці
Вдивляються безмові,
Чи з вузликом в руці,
Чи просто сухарці
В жінок напоготові.
Не муж, не син, не брат.
Візьми, що є, солдат,
Сухар чи хліб по скибі,
Гостинець, мов до свят
Скажи за те спасибі.
Дала із добрих рук
Під той конвойний гук.
В солдата що питати?
Спасибі... Скільки мук,
Росіє, наша мати!
А ти, солдате, йди,
Біда скінчиться, знаю,
Є край тії біди.
Невже вона без краю?
Хай пахне попіл, дим
І хліб горілий в’яне,
Над краєм голубим
Чужинське небо тьмяне.
Плачі гіркі хлоп’ят
Щоночі не втихають.
Баби усім підряд
В обличчя заглядають.
Ні, сестро і жона,
Ні, не хилися, мати,
Той біль ще не сповна,
Несе огонь розплати.
За цей лиш день один,
За хату, взяту з бою,
Не відплатив Берлін
Всесвітньою ганьбою.
Несуть ту помсту люди,
Мов камінь, звідусіль.
Хай камінь камнем буде,
Хай буде болем біль!
Розділ VI
Зима брела ще невспішки
В осінню тиху днину,
Іще з картоплі кожушки
Зчищались об корзину.
Холодна в полі ніч сліпа,
Осіння постіль вітрова
І мокра польова копа, –
Ночівля непривітлива.
І сон – не сон, де впав, де сів,
А сам як грудка сніжника.
Гонила осінь із лісів
Гірких тих днів нічліжника.
Манила житлом в дні круті,
Теплом їди гарячої,
Кого в батьки, кого в зяті,
Куди хто вдався вдачею.
Немов казала, – із мокви,
З негоди трудно вивести,
Щоб з Єльні просто до Москви
Йти по дорозі звивистій.
У клуні, побіля стіни,
Годиною нічною
Солдат, відставши од війни,
Сидів один з жоною.
І що ввижалося тому
Солдату, як чужому?
Сьорбав, що винесла йому
Таємно жінка з дому.
Сьорбав із горем горьовим,
А горщик – між коліна,
Сиділа жінка перед ним
На тім ожмутку сіна,
Що він скосив, приніс в руках
І склав його до діла.
В неділю тут, коли в полях
Війна заклекотіла.
Чи він, чи ні? Ні, не в полон
Попав, прийшов сьогодні.
Недарма жінці довгий сон
Приснивсь напередодні.
Худий, зарослий, спішно їсть,
Хоч ледве встиг присісти,
Неначе хоче горя вість
І сором свій заїсти.
– Білизну дай і дай лляні
Нестоптані онучі,
Бо ж до зорі іти мені,
Як видно, неминуче.
– Я все зібрала, все, що є,
А ти на час дороги
Здоров’я бережи своє
І щонайперше – ноги.
– А ще? Жінки, чудні всі ви,
Дрібниці – не до діла.
Почнемо краще з голови,
Коли б вона вціліла.
І тінь в солдата на лиці,
Усмішка незнайома.
– Ах, як згадать: години ж ці
Ти тільки вдома. – Вдома!
Я б теж радий спочить не день, –
Зітхнув. – Прийми посуду.
Спасибі. Дай попить лишень.
З війни прийду, – побуду.
Він п’є, великий, рідний, свій,
Солодко п’ється нині.
По бороді його чужій
Краплина по краплині
Спадає в сіно. – Вдома рад
Воді сирій, як кажуть,
Вона смачна, – сказав солдат, –
Не сушить і не важить, –
І вуса краєм рукава
Обтер, затих терпляче.
– А чутка йде, що вже й Москва
На черзі в них, неначе...
Піти не штука, проти них. –
І змовчав на хвилинку,
І так невесело притих,
У губи взяв сінинку.
Почула жінка ті слова,
Підсіла в тій хвилині,
Мовляв, не всьому вір, бува,
Багато брешуть нині.
А німець, може, він і звір,
К зимі рішить спиниться,
А він своє: – Ну що ж, ти вір
Тому, що нам годиться.
Один хороший капітан, –
Бродили з ним спочатку, –
А німець в млу, у ніч, в туман
Вже насіда на п’ятку.
Не спали ми, не їли ми.
Ну, смерть. Так він бувало
Казав: – Повзти нам до зими,
Хоч би і до Уралу. –
Був духом злий, на смерть готов
В ідеї не відстане.
– І що ж? – Ішов і не дійшов.
– Відстав? – Помер від рани.
Ішли болотом. Дощ з імли,
І холод ріже люто.
– І помогти вже не змогли?
– І не змогли, Анюто...
Лицем припала до плеча,
На руки невеселі,
Трималась, мов мале дівча,
За рукава шинелі.
Оберегти взялась вона,
Понад любов, над силу
Того, з ким розлучить війна
Могла і розлучила.
І мужа в неї відняла
В червневий день, в неділю,
І знов у клуні їх звела,
Неначе по дозвіллю.
Присіли в затишний загін,
Він другу жде розлуку.
Чи ж не лихий на неї він,
За сором цей і муку?
Чи він чекає, щоб сама
Жона йому сказала:
– Зійти з ума – іти, Зима.
А скільки ж до Уралу!
І повторяла б: – Зрозумій,
Яка вина в солдата.
Що жінка тут, і діток рій,
І тут же рідна хата.
Сусід прийшов, – не ми одні, –
І не злізає з печі...
А він сказав би жінці: – Ні,
Не ті ти мовиш речі...
Як хліба скибицю круту
Сухим одрібком солі,
Він хтів приправить гіркоту
Геройством десь у полі.
Чи вже над силу, без розмов
Шляхи верстав безкраї,
Іще до рідних місць дійшов,
А далі – сил немає.
І тільки совість не в ладу,
Бо думка хоче звіту.
Я вдома. Далі не піду
Шукать війни по світу,
А що вірніш?. Йому лице,
Як тінь, вкрива осмута.
– Скажи, Андрію, хоч слівце.
– Та що сказать, Анюто?
Хоч говори не говори,
Чи легша ця турбота –
До світанкової пори
Рушать на Вязьму потай?
Ніким не писаний маршрут, –
По зорях, їх багато.
Дійти до фронту – лютий труд,
Дійдеш, а там – не свято.
Там день один важкий, мов вік
Що день – лиш мить гаряча...
Чи не дійшов він, чоловік?
Ні, все іде неначе.
У ранах, болі на душі,
І дощ, і сніг мов каша.
А він: – Вперед, товариші.
Дійдемо. Прийде наше!
Дійдем, другому не бувать,
Своїх сягнемо ліній.
А воювать – не минувать.
Відпочивать? В Берліні!
Щокроку пада в тумані,
Повзе, де б’ють гармати,
Іде. А як же то мені, –
Здоровому, відстати?
Через десятки сіл, дібров
Повзли з шляху трудного.
Хоч він ішов і не дійшов,
Так я дійду за нього.
Дійду. Хоч я і рядовий,
Відстать не можу з бою.
Добро, коли б він був живий,
А то ж він – павший воїн.
Не можна. Он які діла, –
Погладив жінці руку.
І жінку думка пройняла:
Біда – ще не біда була,
Розлука – не розлука.
Що все їдно, чи біль, чи ляк,
Чи хоч віддай дихання...
Раніш прощалась, та не так,
А ось коли прощання!
Тихенько руку одвела
І мужові коліна
З плачем покірним обняла
На теплім жмутку сіна...
І ніч пливла між теплих рук,
І сон не сон до зірки,
І сіном пахнув давній звук,
Тривожив душу гірко.
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
Розділ VII
Збирайся в путь, – якій жоні
Солодка та хвилина?
І без війни тривог вповні
Несе життьова днина.
Є річ одна: себе збирай,
То не нужда-турбота.
І дім на дім, і край на край
Міняй, як є охота.
Є інша річ – з бідою йти
Одній в години кляті,
В дороги дальні, у світи,
Замкнувши двері в хаті.
Дітей забрати із тепла,
З гнізда свого, із двору,
Де б, може, трапилось, могла
Діждаться звістки впору.
В журбі, з мішком топтати слід
Увосени – не вліті.
Брести... Та якщо йдеш на схід, –
Хоч путь важка, стогнать не слід,
Буває гірш на світі.
Хоч на далекій, а своїй
Землі, хоч би в утомі,
Десь під кущем, а все ж на ній,
Немов у ріднім домі.
А ось, коли судом чужим
Обмін іде звірячо,
Не край на край, не дім на дім, –
А бран, – та ще й додача.
Яка додача, – почекай:
Рахункам цим іще не край.
Іще він твій, останній час,
Як німець повелів,
Перекладуть тобі наказ
З чужих ворожих слів.
І вже той час стає не твій,
Лежить на захід путь,
Ім’я узяти не посмій,
Адреси теж. Забудь.
І забувай себе, живий,
Почеплять номерок,
І лиш ганебний, – номер свій
Завчи, немов урок.
І тільки можеш ти мовчать,
Наказ вже є – ходім,
І комендантова печать,
І підпис є на нім.
І в нім хліб-сіль, і твій поріг,
Колгоспівські лани.
Хоч боса йди сама на сніг,
Дітей лиш одягни.
Штанці й сорочечки бери,
Бо що там буде, як?
Нехитрим словом обдури
Дитячий переляк.
В’яжи торбину до плеча,
З дітьми у дальній край,
А старшеньке твоє дівча
Все знає, – не ховай.
Зберись, вкладись з малими в путь
І в час такий біди
Ти ще хазяйкою побудь,
Як ти була завжди.
Поклажу, мати, перевір,
Як із вогню, й не плач.
І вже, як вийти ген за двір,
Не сядь, не глянь, шляху не мір,
І дім – прости й пробач!
Прости, прощай, мій рідний дім,
Сплюндрований, розбитий,
І клуня з сіном запашним,
І саду мій, безцвітий.
Прости, прощай, мій рідний дім,
Все рідне і єдине,
І двір, що спогадом незлим,
Турбою, сном, трудом своїм
Живе в житті людини.
Де чоловік поміж турбот
Усім хазяйством правив,
Між ясних днів і непогод
Він підпис: тища дев’ятсот
Такий-то рік поставив.
Серед великої землі
Свій дім стоїть кутками,
Дівчатка в нім росли малі,
З ляльками і котками.
Де дні ішли без горя й зла,
Куди хазяйка строго,
Неначе дівчинка, ввійшла
До хлопця молодого.
Де свій шпачок летів у сад,
Бо вже весна почата,
Де батько, й мати, й добрий лад,
І діти – шпаченята.
Ввійшла у рідну сторону
Чужа, недобра сила,
Із хати мужа і жону,
Лиха, роз’єдинила.
І де боєць той мне траву,
В якій іде дорозі?
Той, що частину військову
Шукав було в тривозі.
Тепер під небом, де земля
Вогнем навкруг заллята,
Вона для нього є сім’я,
Його рідня і хата.
Хлібцем десь на передовій,
Шинелею зігріє,
Тож він звіряє тільки їй
І мрію, і надію.
За тридцять земель і доріг,
На Волзі чи за Доном,
Свою мету солдат беріг –
Зустріть свій дім з поклоном.
Шляхом прямим, а чи кружним
Дійдем, поміж клопоту
Додому! Дім, – а що там з ним?
Не все ти знав достоту.
В той найгіркіший день із днів,
Як вибрався із хати,
Дітей глядіти повелів,
Порядку доглядати,
Сидіть в кутку в годину злу,
Чи там пожар, чи тиша,
А сам жону в чужім тилу,
В глухім тилу залишив.
Ну, що ж, солдат, прийдеш з-за гір,
Нагримай на солдатку,
За те, що в неї хата й двір
Тепер не в тім порядку.
Що глянуть не змогла назад,
Де дім в огні-полоні,
Як гнав її чужий солдат
На станцію в колоні.
Не зберегла в пожар і в ніч
Всі яблуні-трилітки,
Що залишила дім і піч,
А як то мерзли дітки!
Що йшла в полоні, у юрбі,
На захід під конвоєм,
Не надіслала, бач, тобі
Листа з дороги, воїн.
За все шукай тії вини,
По всіх статтях устава.
Спитай суворо у жони, –
Твоє хазяйське право.
А для суда – у бій іди,
І для рахунку свого
Прийти б з побідою туди
І звірить, що й до чого.
Віддать уклін краям своїм,
З гвинтівкою завзято
Крізь смерть прийти туди живим,
Не мало, не багато.
Крізь смерть іди, не помирай,
Обличчя в спеку не втирай.
Не мерзни на морозі,
Там твій, солдате, отчий край,
Твій дім, що при дорозі!
Крокуй, солдат, свої права
Ти взяв з усього світа.
Крокуй, воюй і рік, і два,
І три, й чотири літа...
Пройшла війна, як плин ріки,
Та кличе біль-розплата:
Давайте, люди, на віки
Цього не забувати.
Хай бережуть цю пам’ять днів,
Ці наші болі й муки
І діти наших матерів,
І внуків наших внуки.
Нехай завжди годину ту
Нам пам’ять нагадає,
І сніг, і жито у цвіту,
Коли на вітрі має.
І кожен дім, і кожен сад,
І квітів тихі чари,
І сонця схід, і сонця спад
Багряний понад хмари!
У всьому, чим життя сповна
Клекоче в серці чуло,
Хай буде пам’ятка дана
Про те, що поминуло.
Щоб не забуть його вікам,
Печалі, рани, скрути,
І щоб у щасті жити нам,
А щастя – не забути!
Розділ VIII
Родився хлопчик в ції дні,
Але Не в отчім домі,
Над морем, в дальній стороні,
В бараці на соломі.
Він ще не вмів ні трійки слів,
Ще не сміявсь од жарту,
Він тільки закричать посмів, –
І вже взяли під варту.
Поміж других йому вину
Знайшли, несли з сюрчками,
Загородили за стіну
Дротами-колючками.
І вартових стояв намет
В густій імлі туманній,
І зчетверений кулемет
На вишці дерев’яній.
Родився хлопчик для життя
В морозища тріскучі.
Поклали матері дитя
В дарованій онучі.
Син до грудей її приріс,
Біда з бідою – голі,
І з молоком солоних сліз
Напився він доволі.
Почав життя, поки жилець,
В тюрмі прожив ще мало.
А море билось навпростець,
Каміння вивертало.
Скажений вітер крізь кущі
В щілини рвався зблизьку,
Гриміли в дах рясні дощі,
Неначе об колиску.
І мати сліз важкий горох,
Тепло, що в серці тліло,
Вже не на трьох – на чотирьох
Пташат своїх ділила.
В лахмітті вся лежить сім’я,
Всіх мати нишком гріє,
Найменшому дала ім’я
Андрія, – в честь Андрія,
Свойого мужа. Над малим
Схилялась, в сповиточку,
Гадала-думала над ним:
– Синочку мій, синочку.
Чому ти, горьовий такий,
Сльоза моя, росиночко,
На світ знайшовся в час лихий,
Красо моя, кровиночко?
Як гілочку мороз поб’є,
То вже немає вихідку,
Не плач, нещастя ти моє,
Моя кохана крихітко!
Нащо ворушиш при мені
Пальчатами, як сніжками,
Не чуєш горя в довгі дні,
Ще підкидаєш ніжками.
Живим родивсь. А зло в огні,
В крові йде, не мілинкою,
Живим – біда, а мертвим ні,
Їх смерть закрила стінкою.
Цілує синів кулачок,
Руками гріє тіло.
– При чому ж я, скажи, синок,
Яке моє там діло?
Скажи, – не знаю, не збагну,
Що ти в біді в цім краю.
Ні про біду, ні про війну,
Ні про отецьку сторону,
Ні про німецьку чужину,
Я, мамо, знать не знаю.
Навіщо знати, що земля
Горить несамовито?
Мені не діло, я – маля,
Я спершу хочу жити.
І жити, й пить, і їсти вчас,
Тепла б – до ручок ближче.
І що мені, що тут у вас
Не літо, а зимище.
І що мені, як в берег б’є,
Шумить чужинське море,
Що в світі білім тільки є
Велике люте горе.
Мале я, кволе. Дня розмай
В твоїм диханні чую.
Дмухнуть на мене вітру дай, –
І ручки розв’яжу я.
Ти ж не даси йому, ні, ні,
Дмухнуть, бо звісно, мати,
Поки сидиш тут, при мені,
Поки сама жива ти.
Нехай не літо, а зима,
Трясе мороз, не диво.
Зі мною вижевеш сама,
Де й вижить неможливо.
Нехай повзе туман лихий,
Вітри метуть невчасно,
Я буду жити, хоч малий,
Я жеврію, не гасну.
Малий, слабкий, німий, мов кріт,
Беззахисний, без дому,
Та все ж люблю цей милий світ,
Бо я жилець у ньому.
Я сплю гачком, малий пташок.
Як бранець поміж вами,
І не лежав без пелюшок
Я на колінах в мами.
Я за стільцем не крокував,
По довжині долівки,
Я із кульбаби не здував
Пухнястої голівки.
Через поріг не виповзав
Слабенькими ногами
І навіть «мамо» не сказав,
Щоб ти почула, мамо.
І хто те скаже, хто те зна,
Що дітям, в добрім літі,
Чи славна, чи непоказна, .
Лягає путь на світі.
Я б, може, щастям був, пожди,
Хоч я – гіркий придаток.
Сини великі всі завжди
Виходили з маляток.
І може б, міряв світ врівні
Нас мірою одною,
А якщо ні, ну що ж, то й ні,
Не я ж тому виною.
Що жити хочу, що отця
Обняти б хтів на волі,
На нього схожий я з лиця, –
Любов твоя та болі.
Прикмети мати спом’яне
На всім тільці малому.
Побережи, не дай мене.
– Не дам, не дам нікому.
Не дам, зумію вберегти,
Закрию, мов стіною,
Аж доки знатиму, що ти
Отут, синок, зі мною...
І хлопчик жив, де всю тюрму
Німецькими руками
Загородили, як чуму,
Дротами, колючками.
І вартових стояв намет,
В густій імлі туманній,
І зчетверений кулемет
На вишці дерев’яній.
А доля в хлопчика одна:
Рівня в біді з народом,
І тільки в тім його вина,
Що він не німець родом.
І мати слухала тепер,
Як входив Однорукий
Перевірять: хто жив, хто вмер,
За даними науки.
Бреде бараком в два кінці,
З німецьким табелем в руці,
Хто вмер – поставить галочку,
Хто жив – тому лиш паличку.
Наказує хвилину-дві,
Не гляне ні на кого,
Щоб мертвих винесли живі.
Порядок – вище всього!
А хлопчик жив, зростав здоров,
Недарма по природі
Від жінки руської пішов,
Що виросла в свободі.
Напевне, він поміж старих,
Поміж малих, в чужині,
Дужак зростав від сил своїх
Година по годині,
Він жив та й жив. І всім навкруг
Він був ночами злими
Рівня в біді, тюремний друг,
Страждалець між своїми.
І вніч невидима рука
У постіль клала мамі
Із потайного коминка
В золі нагрітий камінь.
Старалася чиясь рука
Водицю нагрівати,
Щоб хлопчикові молока
В груді зібрала мати.
Дідок лежав, не пив, не їв,
І власну тілогрійку
Він, помиравши, заповів,
Маленькому Андрійку.
З новоприбулих інший там
Ділив з сім’єю пополам
Останній хліб-скоринку,
Якусь там картоплинку.
Не похилила голови
Сім’я, на смерть узята,
Все ж дотягнули до трави
І мати, і малята.
Упав над морем перший грім,
Трава пішла в колінця.
І вже були двором своїм
На хуторі, у німця.
Ні злий, ні добрий німець був,
Жнивна пора наспіла,
А робітницю, бач, здобув,
За двох везе, двожила.
Харчі поважив до стола,
Німецьку видав норму.
Сім’я ж дитяча немала.
Так їй немає корму.
А рідну матір не учить,
Як на шматки шматок ділить,
Який шматочок вбогий,
Який то поділ строгий!
Щодня копається в землі,
Кому учить солдатку
Копати з потом на чолі,
Одну по одній грядку?
Воно земля і тут земля,
Та якось по-чужому
Тополь пахтить чуже гілля
І злежана солома.
І хоч весна і тут весна,
А раптом страшно стане:
Це ж в Східній Пруссії вона
З дітьми, Сивцова Ганна.
Дзюрчигь струмочок весняний
В чужих полях нелюбих,
Вода солона, як не пий,
В чужих бетонних трубах.
І на просторому дворі,
Над черепичним краєм,
Здавалось, півень на зорі
Співа своїм звичаєм.
В чужині, горю вперекір,
У теплі дні розквітні,
Малятко виповзло у двір
Із клуні, з підворітні.
І сестрина легка рука, –
Щоб він не плакав, слухав, –
В Німеччині для малюка
Знайшла кульбабку з пухом.
І те хлоп’я, малий малець,
Подмухав на голівку,
За ящик взявсь, мов за стілець,
А ніжки – на долівку.
І, задивившись у дворі,
Упав би був у яму.
І все прийшло в своїй порі,
Уперше мовив: – Мама.
Від сліз примружилась вона,
Від щастя та від болю,
Що з уст малого, як луна,
Це слово у неволі...
І косовиць настали дні,
Вже десь поза чужиною,
Суниці впали огняні,
Запахло конюшиною.
Це все у пам’яті, як вість
Весни, цвітіння маю,
Прийшло, як добрий, давній гість
Із батьківського краю.
Цвітіння й трави із імли
Крізь днів весняних вроду
На теплім вітрі попливли
Іздалеку, зі сходу.
І мрія в матері свята,
Як диво, хтозна-звідки:
– Ось батько скоро завіта,
Він забере нас, дітки.
Вві сні бентежилась душа,
В надії і тривозі,
Що він додому поспіша,
Але спізнивсь в дорозі.
Вже близько, де сім’я живе,
Границю боєм збито,
Війна в четверте, в огневе,
В своє вступала літо.
І на дорогах фронтових,
На дощечках, з привітом,
Самі собі, – хто ще в живих, –
Писали заповітом:
Хай гине кат,
Вмира в бою.
Верни, солдат,
Сім’ю свою!
Розділ IX
Почав я пісню в лютий рік,
В дні хуги-сніговиці,
Коли котивсь війни потік
До самої столиці.
І в інший рік скінчив її,
Як впав Берлін, потому
Солдат скінчив усі бої,
Прийшов собі додому,
Чого й кого він не стрічав,
Зумів усе пізнати.
Та ось прийшов, на взгірку став, –
Аж ні двора, ні хати.
І там, де впали у вогні
Стовпці, і крокви, й лати,
Зросло густе по цілині
Кропивище лапате.
Та ржаві купи цеглові
На місці тім лежать в траві,
Обмиті в дощ водицею,
Прошивані травицею.
Глухмяна мирна тишина
Хазяїна стрічає,
Каліка-яблуня сумна
Гіллям пустим хитає.
Поглянув він: – Ну, хай ще дім,
А діти ж де, а мати?
Багато краще в світі цім
Про добре лиш співати.
Гірким засмученим сльозам
Ще не пройшла година,
Не всім судилось матерям
Обняти свого сина.
Не кожній жінці, чи жоні,
Чи судженій, чи брату
Про тих, що згинули в війні,
Діждаться звістки в хату.
Не всім і відповідь бува,
Не жди, теплом зігріту.
Не всім привіту йдуть слова,
Хоч серце жде привіту.
Та якщо той незмірний жаль
Ховає мати сива,
То вже навряд легкіш печаль
Солдатська, особлива.
Печаль подвижника-бійця,
Що рік за роком зряду
Війну доводив до кінця,
Вернувсь додому радо...
На камінці присів солдат
З колишнього порога
І хвору, з палицею в ряд,
Свою поставив ногу.
Кури, солдате, свій табак,
Закручуй самокрутку.
Зійшлися люди просто так, –
Як щирі свідки смутку.
В руках сапки для полоття,
Граблі, лопати сизі.
Один зітхнув, сказав: – Життя...
Другий сказав: – Як в книзі...
А третій, щоб розвіять смуть,
Тихенько, мимоволі,
Сказав: – Не всі прийшли, а йдуть,
Із каторги, з неволі.
І в землю дивлячись, не в лад
Гуторили надворі.
Щоб не дивитись, як солдат
В сльозах ковтає горе.
Плачем трудним, що в серці б’є,
Душі не відсвіжити,
А жити треба, як не є.
Почав хазяїн жити.
Деньків зо два погостював,
– Ну, що ж, на тім спасибі. –
І на подвір’я покульгав,
Де значилась садиба.
Перекурив, шинелю – з пліч,
Узяв до рук лопату,
Чекать сім’ю – не проста річ,
Будуй, солдате, хату.
А де солдат за роки злі
Не будувавсь! Буває
І там, де лісу на землі,
А то й землі немає.
Нема землі, одні піски.
Камінних брил важкі разки,
А то й болото. Мука!
А на землі – не штука!
І вже колгосп ліском поміг,
Щоб стінок звести зруби,
А далі сам тесав поріг,
Рубав, мостив, аж любо.
Роботу спішно гнав свою,
Немов під цю обнову
Скоріше міг зустріть сім’ю
Свою живу-здорову.
До косовиці – звівся дім,
До літньої години,
А він один ще жив у нім,
З гіркої тої днини.
Підлогу вистругав тонку,
Від неї прохолода
Така, що спочивать в кутку –
Так просто насолода.
Та що! У смерті на краю,
В степу, під дахом неба
І то він келію свою
Умів обжить, як треба.
Не знаєш, рік чи день там жить,
А все ж в тісній землянці
Охоту маєш цвях забить,
Світити гніт в бляшанці.
Води й дровець роздобувай,
Соломи з гречки, з жита.
А там – наказ. Вночі вставай,
І житло те – навік прощай!
А як інакше жити?
І змайстрував стола солдат,
Поставив він лежанку,
Чекає в хату, в добрий лад,
Сім’ю всю – полонянку.
Гадав, розставив що й к чому,
Ладнав, немов на святі...
І так зажурливо йому
Зробилось в новій хаті.
Хвилинне марево сумне
Лягло на душу люто.
– Чому тут ждеш не ти мене,
А я тебе, Анюто?
Своїй світлиці він не рад,
Бо спогад тисне груди.
В луги пішов з людьми солдат,
Забуть своє на люди.
Щоб смуток в діло переріс,
Вставав він спередсвіта,
І ширше, ширше гнав покіс,
За всі чотири літа.
Косив солдат, забувши дім,
В поту гнув спину сіру
І довгий час, ладом своїм,
На власну міряв міру.
Вставало сонце над ліси.
А він вдихав, як м’яту,
Квіткові пахощі роси,
Трави живої з-під коси
Достиглість гіркувату.
Гарячий липень плечі пік,
Неначе в літа давні,
Як він з жоною, чоловік,
В луги ішов і плавні.
В луги, далеко від села,
Скосити сіна решту.
І, певно, сила, як була,
Не та, не та, а все ж то!
І, косу витерши в м’якій
Травиці із росою,
Він певно слухав голос свій,
Коли дзвенів косою.
І голос той гукав у даль,
Жагучий понадміру,
І ніс з собою біль-печаль
І в щастя світлу віру:
Коси, коса,
поки роса,
Зіб’єм росу –
клади косу.
|