Зміст
Розділ IДо півдня зранку їде він, Далека в’ється путь, Світ білий з чотирьох сторін, І в небі хмари йдуть. Летять на рідні береги, Як ланцюжок в імлі, Летять, – а що тут навкруги, Не знають журавлі... На переправі, між лози, Крик, гомін від підвід, Іде народ, повзуть вози, Спішить паромщик-дід Паром скрипить, канат тріщить, Народ стоїть бочком, Уповноважений спішить І жінка з сундучком. Паром іде, минає міль, Мов карусель в селі, Гармошку плотницька артіль Везе на край землі... Гудуть над полем проводи, Стовпи верстають путь, Гримлять по рейках поїзди, І води вдаль пливуть. І шапки піни снігові Лягають на піску, І пахне смолкою в траві, В березовім листку. Доріг же сотні, як сувій, І знай, де ставить крок. Та їде, їде по своїй Микита Моргунок. Бреде в голоблях сірий кінь, Дуга на висоті, Супоня стягнута не в лінь На жовтім хомуті. Мазницю ззаду прив’язав, Батіг поклав в візок, Неначе в місто на базар, Зібрався Моргунок. Умитий в лазні в пар-вогні, Обувка до ноги, Неначе в гості до рідні Спішить на пироги. І рідний двір сховала мла, Стовпи все без кінця. І вже ні хати, ні кола, Ні стріх, ні коминця. На вітрі віється димок З вільшини край доріг. – Прощай, – махає Моргунок, – Мій батьківський поріг!.. Розділ IIІз-за гори до, нього йшло Золотоглависте село. Тут Бонапарт в бою, в диму, В Москву шляхи мостив. Тут тридцять вісім літ тому Микиту піп хрестив. Від дзвонів діл навколо гув На двадцять сіл лишень, Престол і ярмарок тут був В зелений духів день. І перший двір стояв, немов Господар довгих літ, І вивіска «Ілля Бугров» Синіла з-над воріт... Микита їхав тим селом, І враз – серед села – Не то базар, не то погром, – Веселі, знать діла! Танцюють всі, кому не лінь, Голоблі, як в постій, Уздрівши коней, збився кінь... Виходять люди: – Стій!.. Спиняйсь, чужий, а чи свояк, І честь для всіх одна: Гуляй на свайбі, позаяк – Останньою вона... І тягне враз Рука важка, Ведуть Микиту Як дружка. Підвівсь господар, п’яний вкрай: – Моя хата, мій Дунай, Вилізай, синок, на лавку, В день престолу пий, гуляй! Звеселяйтесь, пийте, люди, Як не є: Що в плящині, що на блюді – Все чиє? Чий товар? І чий вімбар? Чий на лавці самовар? П’ють, немов перед бідою, Моргунок думки снує, Де жених тут з молодою, Де весілля? Щось та є... А господар, як з похмілля, Знов налив по круговій. – Тут і поминки, й весілля – Все на світі, милий мій. Моргунок в такому ділі Ледь хильнув, аби не гріх, Їли гості захмелілі І співали, хто що міг... – Що за поминки в цім тижні? – Хто гуляє? – Куркулі! Поминаєм душі ближніх В Соловках, на тій землі. – Досить нам пити, Дурня журити... – Ісус Христос чудеса творив... – А хто платив, коли я та не платив?.. А чому ти, божа пташко, Хлібних зерен не клюєш? А чому ти, заліташко, Срібну пісню не ведеш? Та й сказала тая пташка: – Жити в клітці не мені. Відчиніте злу темницю, Дайте волю вдалині... Досить нам пить, Дурня журить! Пора вже нам одуматись, Додому йти, задуматись: Що завтра пропить? – Ісус Христос по воді ходив... – А хто платив, коли я не платив? За кожен стіг, Що зметав у траві, За кожен ріг, Що я мав у хліві, За кожен віз, Що з поля привіз, За собачий хвіст, За котячий хвіст, За тінь від хатин, За дим через тин, За світло й за мряк, І за просто, і за так... Знаєм! Сам ти не глупак. Хліб у воду та під міст, Ні мені, ні псу під хвіст. Знаєм! Розум не тупий. Пий та їж, їж та пий! – Сорок літ минуло, брат, Жив та був один солдат, Тут якраз холера йшла. В день косила півсела. А зі всіх солдат один Не піддався на загин. Пив та їв, мов богатир, І за всіх читав псалтир, Квасив хліб в горілці він, Їв тетерю ту без змін. Всі померли, а солдат Врятувався. Он як, брат. – Труля-труля-труля-ші!.. Пропив батько лемеші. А синок – Топірець, А донечка – Гребінець, Мати-ненька в тім роду Пропила сковороду. Почала ревти: «В чому млинчики пекти?..» – Всі кричать, а я мовчу: Все одно – безділля. А Іллі-то Кузьмичу Слізки, не весілля... – На столі не грязненько, Став-но могорич! – Он який приязненький, Добромилий сич. Ми ж, мовляв, усі дружки, Здавна ми сусіди, Мов, за мною в Соловки Все село поїде... – Господарю, не жалій Божу пташку-бранку, Наливай гостям напій, Дихай наостанку!.. І гостям в розмові гірко, Моргунок підвівсь, як міг, Ніби п’яний – до одвірка, Потихеньку – за поріг. А дорога кличе в вирій, Пилюга, воронній грай. Лайка, танці... – Н-но ж бо, Сірий, Де ще небудь буде край... Розділ IIIДалеко вщухнуло село, Остиг батіг в руці, І синю даль заволокло В імлистім вітерці. І розпушило кінський хвіст На вітерочку тім, * І глухо, як великий міст, Здаля простукав грім. І злива спішна, молода Несла води потік, Запахла літяна вода, Земля немов торік... І Моргунок на дощ-потік Поклав долоні тінь, І голову схилив убік Журливо-строгий кінь. Був кінь – тепер таких не взять! – Був як людина він; Почує свайбу днів за п’ять – Сніг риє до колін. Земля, сім’я, і хата, й піч, І кожний цвях в стіні, Онуча з ніг, сорочка з пліч, – Тримались на коні. Як праву руку й п’ятерню, Як зір очей щодня, Так від нероб, хвороб, вогню Беріг того коня. З конем, як їхати з двора, Розмову вів до зір. Що все одно не ждать добра, Що без коня – не двір, Жили, як нерозлий-вода, То й вісім бід – одна біда! А кінь везе, копитить шлях, Не спиниться ніде, Біля загривка й на боках Аж сива пара йде. Вода в слідах від копита У мокрій пилюзі, Повисла райдуга крута Краєчком на дузі... Повечоріло. Моргунка Веде нічліг до свояка: Погомоніть при кулеші, Проститься як-не-як, Бо то ж добрячої душі Був Моргунків свояк. Дружили в молоді роки І двох сестер взяли в жінки. Дружили двадцять літ врівні, Аж поки й сивина, Пісні подобались одні, Й розмова теж одна... Сумний господар гостю рад І на воротях жде. – Спасибі, брат. Уважив, брат, – На ганочок веде. – Не станеш ти мене корить, Бо друг же і свояк: Весна іде, земля горить, Рішати, а чи як?.. А Моргунок, утерши піт, Зітхає: – Що ж, свояк, Не весь в віконці білий світ, Гадаю я, що так... А той розмови тягне нить: – Та як же нам, свояк? Весна іде, земля горить, Не кинеш все ніяк. І ні один не їсть, не п’є. Замовкли. Кожний про своє. Притихли діти тут і там. Хазяйка ж наперед З бджолиним «хлібом» пополам Несе до столу мед. Чаркнулись, випили. Сидять, Як рік було тому і п’ять. Сидять в зажурі понад край, Мов стихли від образ. – Що ж, заспіваєм? – Починай. В останній, може, раз... Дружили двадцять літ врівні, Аж поки й сивина, Пісні подобались одні, Й розмова теж одна... Облокотившись в дві руки, Смутні, як від образ, Сидять, співають мужики В останній, може, раз... Про що? Долоня на щоку, І зір як в тумані. Про Волгу матушку-ріку, Що десь удалині?.. А чи про долю бідняка, Що в рудники вела? Чи про домівку, що гірка, А все ж своя була?.. Про що? І сльози на щоку Біжать в журливу мить. Чи то про дівчину, яку Не довелось любить?.. А може, просто як не є У хаті цій в журбі Співа Микита про своє І плаче по собі. У батька, у неньки Родився Микита. В церковній сторожці Хрестився Микита, Сімнадцяти літ Одружився Микита. На хутір пішов, Відокремивсь Микита. – В колгосп не бажаю, – Хвалився Микита, До синього диму Напився Микита. Сімейство залишити Зваживсь сердито... Куди ж ти поїхав, Микито, Микито? Розділ IVВід діда знає Моргунок, Що строки є всьому: Здоров’ю – строк, удачі – строк І розуму тому. Бувало скаже в риму дід, Руками розведи: Як в двадцять літ З безсилля – піт, То сили і не жди. Як в тридцять літ Нема ума, – Не буде, так ходи. Як в сорок літ Ти бідний кріт, Так скарбу й не гляди... Сам Моргунок, як всі, сперва Не вірив в дідові слова. Оглянувсь – де там двадцять літ! – Забрала силу праця й піт. Можливо, ще була б вона, Якби харчі та не війна. А глядь – минає тридцять літ. Ума – нема, лиш праця й піт, А мав би розум – одному Багатство випало б йому. А глядь – вже скоро й сорок літ, – Не йде зажиток до воріт, Щоб від хлібів ломився тік, Щоб сало з салом круглий рік. Щоб шанував Бугров тебе, І знав вітання-клич: «Здоров, Микито Федорич!..» – «Здоров, Ілля Кузьмич!..» А для гостей – святковий кут, Що хочеш, їж і пий! Що поруч він сидів отут На лавці на твоїй. Удвох обідать, як з простим, Примружившись, співать, Під ручку йти, дивиться з ним Врожаю благодать... І віщуванню скоро строк. А жив не гучно Моргунок. На розум не з’являв він прав І хитрувать не вмів, Але що знав, те добре знав, Чого в житті хотів... А шлях лежить не в гравію, Туди, де є вона, – Із давнини Муравія, Муравська сторона. І десь в краю далекім тім, – Казав йому знавець, – Стоїть на згірочку крутім, Як кущик, хутірець. Земля навшир і в довжину Навкруг своя. Посієш бубочку одну, І та – твоя. Ні перед ким не збочуйся, Себе лиш поважай, Пішов косить – розкошуйся, Поїхав – не зважай. І все твоє не в п’ятачок, І не хвилюйсь ні трішечки, Колодязь твій, і соснячок, І соснякові шишечки. І влітку, взимку, зрозумій, Зерно й полова в клуні є, І ніякої, – боже мій, Колгоспи, комуни!.. Мужицький звичай в праві є, Земля така одна. Муравіє, Муравіє, Хо-ро-ша сторона!... І їде, їде, їде він, Далека в’ється путь. Світ білий з чотирьох сторін, І в небі хмари йдуть. Зелена шуба на землі, В густій озимині, І лист в березовім гіллі Розвився за два дні. І свіжозрубаний пеньок Рожевий сік пустив, Чим далі їде Моргунок, Тим зеленіше з нив. І коник гривою трясе В уздечці вирізній. Поживу грак собі несе На першій борозні. І скиби поперек доріг Кладе лемешик-ніж. Земля крихка, немов пиріг, Хоч підбирай та їж. Весняна пара на гіллі, В полях волочить слід. І трактор водить по ріллі Юрбу, як хоровід. Біліють клунки і мішки З підвезеним зерном, І дідусі-посівники Ладнаються рядком, Мов на молитву, чи парад, Чи в свято, будь-коли, Ї, відхилившися назад, Пішли, пішли, пішли... І плуг за плугом вдалині, Поглянь – з кінця в кінець. – Тпру, стій!.. Колгоспники чи ні? – Колгоспники, отець... Земля! В ній злива і трава Долини відсвіжа. Вона ще бродить хмельова І диха, як діжа. Земля! Біжить, біжить у даль На тисячі верстов, Над нею жайвір, мов кришталь, Співає про любов. Земля! У спеці голубій Вона навкруг лежить. Найбільше щастя є – на ній До смерті вік прожить. На схід, на захід, вхід і вплав Її цвітіння й гук. І Моргунок би всю обняв, Та нестачає рук., . Кінь притомився і змокрів, Хоч неважкий їздок. Уже ні сіл, ні хуторів Не знає Моргунок... Розділ VПо шляху, де права брівка, Пішоход ішов на схід, Замість пояса – бичівка, Костуряка значить слід. На плечі забиті пилом Чоботята – аж руді, І лопатки, ніби крила, Під підрясником худі. Із чобіт стирчать онучки, А за спиною ларець... – Це, мабуть, тебе до ручки Розкуркулили, отець?.. Зговорилися. Про бога Річ заводить Моргунок. Відпрягли біля дороги, Сіли в тіні під тинок. – Ех, та по такій погоді Дарма, батюшко, бредеш. Брав би гривеник в приході, Бджіл стеріг би, сіно теж... – Де ж приход? Нема й приміту, А від треби й служби – прах. Розповзлись попи по світу, На других живуть хлібах. В того місце секретарче, Той верста десь інде путь, Де знайшлася служба з харчем, – Стихли, зникли і живуть. Ну, а я... Іду в дорозі, Звична з горем колія. Є ще люди вірні в бозі. Без попа. А тут і я. Молодих везе сім’я, – Без попа. А тут і я. Дитинчаті дать ім’я, – Без попа. А тут і я. Божа купіль, як своя, Де ж той піп? А ось він – я!.. Мов кравця, щоб шить обнову, Так на мене ждуть щодня. От би діло, чесне слово, Десь придбать собі коня... Гарно в затінку, принадно. Піп із кошика кладе Їстівне, питне – і складно Дрібно пісеньку веде; – Оселедонька Була, була, була, Що пригледонька Дала, дала, дала... Тут і соточка Лежить – не побіжить... Ех ти, сучий син, Камаринський мужик!.. Моргунок поглянув скоса, На умі таки ж своє: Хоч цей піп – команда боса, Та зате ж харчі, як є... Не святий, і не угодник, Не подвижник, не монах, Був він просто піп-відходник, Яко наг і яко благ. – Правлю службу на гармані, За оливу – є окріп; Миколай був цар останній, Олексій – останній піп. Я займаю під приходом Все навкруг, немов едем. Хочеш так: твоя – підвода, Мій – струмент? І проживем! Моргунок утерся строго: – Не дивись, що випив я... В тебе, знай, своя дорога, А мені, отець, своя... Під дугою на коні Їхать підходяще: Кожен бачить в стороні – Іде не ледащо. Під дугою на коні Їхать знаменито. А зупинять: – Свій чи ні? – Моргунов Микита. В чужедальному краю Їдеш чинно й сміло: Віз і збрую взяв свою, Значить, маєш діло. Не сидиш собі, як пень, Їдеш урочисто. Ніби в гості – якщо вдень, Ніччю – ніби в місто Не охотник яйця я Все збирать на бога: В мене, бач, отець, своя Дальняя дорога... Розділ VIПотихеньку та поволі Їде він у даль доріг, І під возом, і на полі Своя хата, свій нічліг. Хмиз тріщить і жаром прище В тиху балку, в кураї. Сонно дивляться в кострище Два дорожніх возії. Спить не спить, лежить Микита, Чути хрускоти трави. Глухо тукають копита Майже біля голови. Поправляє головешні Вніч освітлена рука, Голос тягнеться тутешній, Ніби кроки здалека. – Стріха давня в вікна шкряба. Вікна в землю, двері – вбік. Ніби в казці, дід та баба Проживали в хаті вік. Баба пряла, шила речі, Дід на рибу йшов собі, Спала кішка біля печі, Півень, курочки рябі. Так жили вони помалу На відлеті від села, А весною небувало Прибутна вода була. Йшла весна в сназі, в надії, Сніг кришила, як потік. Розлились по всій Росії Води всіх морів і рік... Спить не спить, лежить Микита, А дрімота зверху йде, Голос рівний, домовитий Казку бережно веде. – Всі в артіль, а дід – ні з хати, Хоч мина тринадцять літ. «Щоб там, – каже, – не чувати, Я не вийду з-за воріт. Де там жити на народі, Що б я мати з того міг?..» А вода вже на підході, Хвиля б’ється об поріг, Попливли хліви, солома, Від городів тільки слід. День за днем проводить вдома, Обчищає лихо дід. Казка вийшла в цю годину Біля нашого села: Підняла вода хатину, Мов кораблик понесла. Піднімає, мчить на ріки, Гонить вікнами в моря. Півник з хати кукуріка, Йде димок із димаря. Стала хата ніби дибки, Дід та баба на печі. Принесло її під липки, Нам в садибу уночі. Спали води помаленьку, Глянув дід – вже інший двір. – Ну, тому й бувать, старенька, Жить на людях, як не мір, Спить не спить Микита, сніє, Увіткнувсь в кашкет лицем. Теплим тілом землю гріє Під прим’ятим чебрецем. І важка роса, як брага, Гасить зорі огняні. І теплом зітха коняга За кущем на стороні. До гнізда летить Лелека, Спить дорога. Тишина. І далеко, десь далеко Спить Муравська сторона... Розділ VIIЯк молода, гінка трава Росте в весняний час, Із краю в край ішли слова По всій землі у нас. Та поголоска йде навкіл, В широку даль і в глуш, І ждуть її сто тисяч сіл, Сто міліонів душ... Ніколи в праці й дні негод, В тривозі і в бою, Не ждав, не думав так народ Про всю судьбу свою... Невизначна, але жива, Несла, як радіо, слова. Немов луна полям, лісам Летіла вдалині, Що їде Сталін, іде сам На воронім коні. Біля річок, лісів і гін, Де шлях, де крем’янець, В шинелі, з люлечкою він Все їде навпростець. В однім краю, в другім краю З людьми слова знаходяться. І пише в книжечку свою Дрібненько, все як водиться. І ніби тут, біля села, Коня поїв із джерела. А то ще в діда уночі Просив жаринку у печі. А той же сторож-старичок Побачив – хто, а сам мовчок: Ще й розпитать його бажав, Щодо війни й до інших справ... За гаттю – міст і далеч гін, Димок по вітерку... І може просто їде він Назустріч Моргунку... І все, що на душі беріг, З чим в рік оцей заснуть не міг, З чим ранком встав і на ніч ліг, З чим їв не в строк, І пив не в строк, – Все знов обдумав Моргунок. – Товариш Сталін! Дай мені Слова для правди скорої. Кінець вже буде, а чи ні Оцій всій суєторії? Життя – ламай, і все ламай – Під корінь, начистую. А що до кращого йде край, Так я не протестую. Скажу тобі не навмання: Питання, в приклад, про коня. Хороший склад, хода легка, В монеті кінська стать. Під Ворошиловим конька Такого не видать. На кінній в Єльні я купив, З дороги перепав, Стоїть і шию опустив, – Ну, думаю, пропав!.. Блищить в коритечку вода, Не п’є, і щось не так. Не їсть. Дивлюся я, біда, І діло, знать, табак. Я вийшов ранком У журбі, Сінця ніс оберем. А він – хруп-хруп, – жує собі, Ну, думаю, живем!.. Мені вже тридцять вісім літ, Ще прийдуть два колись, Не йде зажиток до воріт, І в сорок не дивись. І при хазяйстві повсякчас, Та при коні Хотілось би з двором хоч раз Пожить мені. Земля навшир і в довжину Навкруг своя. Посієш бубочку одну І та – твоя. Пожити б так ледь-ледь... А там – В колгосп прийду, підписку дам! І з тим я згоджуюсь сповна, – За все нове ми вистоїм. Та в мене просьба є одна Ваги б то особистої. Ось я, Микита Моргунок, Прошу, щоб тихо жити. Весь хутірець мені не в строк Поки іцо там... лишити. І об’явить: мов так і так, – Не ображайте в праві, Лишивсь, мовляв, такий дивак Один на всій державі... В путі, в далекому краю, Забув про все Микита, Складав промову він свою Душевно і відкрито... Земля отецька мов ріка. Весна! Нове життя! І над країною – рука, Що кличе в майбуття... Розділ VIIIШляхам і верствам в далечінь Вже загубився лік. І воду п’є покірно кінь Із невідомих рік. Дорога в сонечку, в імлі. А думи щось сумні: Багато неба і землі Лишилось вдалині. І весь в пилу, як хліб в золі, Микита Моргунок; На всій планеті, на землі Один такий їздок. На ньому порудів піджак – Дороги в’ється звий. Вдень їде, терпить як-не-як, А вечором – сумний. Крізь тишину і холодок Вночі побачить дім. І кущ – він дома – і пеньок – На місці на своїм. А ти скитайся, все шукай, Сам по собі, один... І кличуть враз: – Громадянин, Агей, громадянин!.. Та й бачить: старець звіддаля Підходить босяком. – Підвіз би, може, – промовля Ображеним баском. І хлопчик, ніби із сліпим, Іде по праву руку з ним. І злісно старець шепче вслід: – Розбагатів, сусід?.. Обмер, поглянув Моргунок: – Ілля Кузьмич? Привіт! – В півсотні літ ще був Ілля, Та нині став не я. Хлопчина, бачиш, тільки мій, А шапка не моя. Ось, брат. Така вже, брат, пора. Не знав тії пори... – Тпру! Правду кажуть, що гора Не сходить до гори... Коня стриножив Моргунок, Прибрав хомут і сів. Голоблі – вгору. Язичок Багаття запашів. – Ех і холодна щось земля, Сідаймо під візок. І дістає із кошеля Літровку Моргунок. – Ну, що ж, Ілля Кузьмич, для вас – Що є. Прошу простить. Тебе колись-то в інший час Я мріяв пригостить. І пий, і грійся на спочин, Бо ми сусіди все ж... Куди ж тепер, скажи, один, Ілля Кузьмич, бредеш?.. – Бреду я звідти... – Що ж там? Як? – А так. Хороший край. В лісах, снігах стоїть барак, Лягай та помирай... – Так, так, Ілля Кузьмич... А все ж – Тут злість потрібна – й край. Роби – що скажуть, не зіб’єш, Робота – наш звичай... – Ні, брат, спасибі за слова. І не страшний би труд, Так де ж мета? – А ти почни! – Снаги нема... – А ти тягни! – Так руки не беруть. Микита слухав і коня Із ока не спускав. Хлопчак, неначе совеня, При вогнищі дрімав. Куди ж то він, чи луг, чи ліс, Яким-то напрямком, Мішок важкий на лямці ніс З залізним казанком?.. – А що? Нам з хлопцем не звикать, – Не страшно до зими. Де попросить, де заспівать, – Всього навчились ми... – Ех, брат, – зітхнув і ліг Бобров, – В ці лихоліття злі Іще б таких врубати дров, – Переворот землі!.. І на дзвіниці став би він І звідти – в добрий час – На всю б Росію бив у дзвін! Нема в що бить якраз... Спав Моргунок і знав ві сні, Що поруч спить сусід. Десь кінь іржав удалині, Немов згубивши слід... І Моргунок мерщій встає, Поглянув – зник сусід. На місці віз і хлопчик є, А кінь?.. Пропав і слід... Микита до землі припав, Шукає задарма. Туди-сюди. І слід пропав. Коня таки нема. Він між кущами навмання Гілляки підійма. В траві окурки. А коня – Нема. Таки нема. Від болю в грудях аж зайшлось, У горлі щось дере. Хотів покликати: – Кось-кось... Та й губи не збере. – Кось-кось... – І тиша у гаю. Туман повзе між віт... Ось він лишив сім’ю свою, Поїхав в білий світ... Усе як в прірву – все як є. Літа пройшли дарма. Роса повзе. Туман встає. День. А коня – й нема... Коня й нема... – Вставай мерщій. Замерз, мабуть, втікач. Поки ти спав, то батько твій Зміняв тебе, як бач. Коня забрав, кудись жене. Вуздечку заволік. Тебе образив, а мене Провчив на цілий вік. Його вгощав я при огні, Гадав – в обох біда... Та бить тебе не стану, ні, Яка у тім нужда? Шлях дальній... Сонце за ярок Пішло у комиші. Переобувся Моргунок, І – легше на душі. Взяв збрую витерту, руду, Корзину та батіг, Колеса змазав на ходу І все уклав, як міг. Шлях дальній. Сонечко у ліс Уже сідає знов. І Моргунок в голоблі вліз, А хлопчик вслід пішов. Розділ IXЧерез поле і ярочки, Без коня – яка краса! – Мчать колеса-ободочки, Як чотири чудеса. Довго дивляться зіваки На візок той чудодій, А прив’яжуться собаки – Три верстви кричи одбій, Моргунок не їде – гине В невідомій стороні: – Чи не бачили людини На копійчанім коні? Моргунок волочить ноги, Важко, знать, і, як на зло, Розляглось біля дороги Безконечне в даль село. Де не глянеш – очі всюди, На виду мужик у всіх. До віконець липнуть люди, Чути гавкіт, крик і сміх. Моргунок везе похмуро Віз, поклажу немалу, Шум та гомін, навіть кури Кудкудакають в пилу. Далі – річка, міст на ній, Від очей би вже мерщій! І пішов, немов з погрози, Швидше, швидше, над укіс, Пропадай, мій чортів возе, Всі-бо четверо коліс! За мостом підйом в натузі, В хмарі куряви густій: – Стій! – кричать, немов злодюзі. – Стій! Стій! Стій! Стій!.. Підбігають: – Стій-но, дід! До сільради спершу слід. І народ навкруг посипав, Утворилося кільце. – Мало, скажеш, різних типів, Як поглянеш, ще ж і це... – В лазню старець вліз з торбами. Ліг під віник-краснотал: З золотими був зубами – Вроді бувший генерал... В люшні впершися щосили, Ніби тягнуть по гужу. – Тільки ти не бігай, милий... – Та куди ж я побіжу?.. Голова йому привітно Сам і стільчик подає, Тільки каже: – Покажіть-но Документи, якщо є... Із-за коміра моментом, До стола зробивши крок, Витягає документи Микита Моргунок. Папери з перецвілості, Як гроші, – ледве в цілості, Обмацані, замазані, Хрест-навхрест перев’язані. – Ось хата і покрівля, Сім’я моя – сім душ, І хлібозаготівля, І лісозаготівля, І страх, і труд, і гуж. І двір, вважай, із скотом, І хата в три вікні. Єдиний – сім із злотим Заплачений вповні. Сільце там Васильково, Сільрада та ж сама. І кінська картка нова, А ось коня – й нема... – Ну що ж, це зрозуміло, Одне неясне тут: Без ніякого діла Ти вибрав цей маршрут. Все точно й достеменно, Судити ж можна всяк. – От був би ти письменник, Тоді другий табак. Ну, їдь. Влаштуйсь на ділі, Не зичу я біди. – А що ж, у вас – артілі?.. -- Артілі, де не йди... Знову віз мете дорогу, Слід куриться вдалині. – Не стрічали верхового?.. Кажуть люди: – Ніби ні... Тягне воза він, не стане, Плечі жаром узялись. – Братці! Де тут є цигани? – Он в колгоспі, подивись... Розділ XЗнав Микита цілий вік Правило на подив, Що ведмідь млинців не пік, Вовк двора не зводив, Здивувався Моргунок, Бачить: де поляна, Ходять дружно, у рядок З косами цигани. Косять, ніби мужики, Ряд за рядом в ході. Тільки всі несуть бруски Не по формі вроді. Пахне мед, спада роса, Хмарка в позолоті. І приваблює коса Моргунка в роботі! Похиляється трава Хвилями густими. Та забита голова Думами не тими. Так і так. Іду півдня. Картка без обману. – Поверніть мені коня. Братчики цигани... – Що ж, – сказав один, – давай, Ти – мужик хороший, Як признаєш, – забирай, І вважай, без грошей. Сіно скошене пока На покосі в’яне, На конюшню Моргунка Привели цигани. Попросили Моргунка Ледь посторониться, Кінь виходить із станка. Та гладкий, мов птиця. Кінь аж пінить вудила, Вуха ходять, як стріла. Грива пишна, як з мереж, Сам про те він знає. – Ну, хазяїн, признаєш? Признавай, хазяїн! Попросили Моргунка Стати недалечко. На другого від станка Надягли вуздечку. Хвіст і груди – глянь, помреш! Шия вирізная. – Ну, хазяїн, признаєш? Признавай, хазяїн! Попросили Моргунка Далі від порога. І виводять із станка Жеребця, як бога. Корпус, ноги – все віддай, Не роби прогаїн. – Ну, хазяїн, признавай, Признавай, хазяїн! Вслід виводять із станка Десять ще по тому... Попросили Моргунка Із двора додому. Він голоблі підв’язав, Ставши під узвозом. – Завтра, хлопче, на базар За конем. Із возом. – Дядю, – кличуть. Що сказать? Кажуть, винуваті... – Не бажаю ночувать Я в циганській хаті. Перепілка в полі б’є Вівці сплять в кошарі. І циганське устає Сонце в білій хмарі. І дзвенить в пітьмі комар Тонко і знайомо, Як причахлий самовар Після лазні вдома. Загубивши думам лік, Повернувсь на правий бік. Та й на правім в ніч таку Моргунку, як на току. Десь комарик в темноті Все дзвенить в безсонні... «Ой, до чого ж славні ті, Боже ти мій, коні!» Загубивши думам лік, Повернувсь на лівий бік. Та й на лівім в ніч таку Моргунку, як на току. Ліг о пізній вже порі Бородою до зорі. Коні поруч. У дворі. Ненадійно сховані. І ворітечка старі, Ликом завузловані. Моргунок лежав в журбі, Так гадаючи собі: – Коней циган краде кожний? – Кожний. – Споконвіку і у всіх? – У всіх. – А у них тепер не можна? У циганів? То не гріх? – Не гріх... Як не спиться вже – то й ні, Мов лежить він на стерні. Встав і мовчки почвалав: Йду до вітру я, мовляв... В темноті собі бреде, Хтось навстріч кульгає. – Що за люди? Хто іде? -- Сторож окликає. – Я до вітру, – як урок Мовив, – є потреба. І для виду Моргунок Все зробив, що треба. – Значить, ходиш вартовим?.. – Мушу, коні рядом... – Ехе-хе-хе! – А за тим – Задом, задом, задом... Взувся в чоботи мерщій Він на босу ногу. Впрігся в воза і, як стій, Вирушив в дорогу... Розділ XIПо шляху три ночі і три дні Їхав віз безкінний вдалині, Жартував невесело мужик, Що до кінської роботи звик. – Підучусь, як день іще пройду, Все, мов кінь, робити на ходу, А вівса поїсти – не біда; Попадала в хліб і лобода. Стоя спать – та іноді з руки В сні бувало сплести й личаки. В невідоме місто за ярком Віз ішов слідом за мужиком. Від куща до балки, неспроста, Від моста до іншого моста. Від п’ятсот дев’ятого стовпа До п’ятсот десятого стовпа. Десь далеко рідна сторона; Що там баба, як вона одна?.. Жде вона хазяїна й коня, Вигляда й не знає, як щодня Йде Микита з возом, як на сміх, По одній із тисячі доріг... Тракторів загони йдуть в поля, Поїзди гуркочуть за полями, Літаки підносяться здаля, Поминають полюс криголами... І, мов кінь терплячий, крок у крок, Тягне воза, тягне Моргунок. Ні на крок від мужика хлопча... Хай іде – дороги вистача. Так ідуть, і раптом чути їм Вдалині копитний стук і грім, Ніби в ступі хтось ячмінь товче, Ніби баба десь-то кросна тче. Від копит відлунок, відголось, Вершник ось появиться, ось-ось... Гоп-та-тах!.. Микита мов осліп. На коні, на сірім верхи – піп!.. Піп назад відкинувся, здержав, Кінь пізнав господаря, заржав... Моргунок за хвильку не підбіг, Із голобель вискочить не міг. Доки він розв’язував ремні, – Піп – в галоп і гайда на коні... Може, піп коня того придбав, Може, злодій в злодія украв... – Стій!.. – біжить Микита, як на грім, Чоботи й піджак горять на нім. Впала шапка, піт – немов окріп, Вгору, вниз в очах ниряє піп. – Стій!.. – летить, біжить і вже бреде. Голосу і духу не зведе. І стихає, завмирає «стій!» На дорозі в куряві густій. І, як рану, затискає бік, Падає за возом віддалік. Мов колода дерева німа, І земля під ним біжить сама. Повернулись ріки й дерева Вверх ногами – і кущі й трава. За попом далеко навздогін Дріб копит зникає в далі гін. Тихо, тихо ожива земля, На місця стають усі поля... І лежить Микита так, як біг, На одній із тисячі доріг... Пилюга дорожня улягається, Вечір світить зірочки малі. І старі берези нахиляються, Опустивши віти до землі. Тепла тиша, ніби входить в дім. – Дядю, встаньте, чуєте? Ходім... Розділ XIIДіловито, не сердито Між наметів, між підвід Пробирається Микита: – Громадяни, дайте хід. А народ на все любує, У людей цікавість є: Чи коня то він купує, А чи воза продає? – Почекайте, не торгуйте, Не судіте навмання: На базар служитель культу Десь пригнав мого коня... Там, де коней в’яжуть, зліз, У тіні поставив віз. І пішов бродить на щастя, Де купівлі йде пора. Що не коник, сірий з масті, – Серце б’ється, завмира. Кінська стать стоїть красива, Та не тая красота. То – в підсічку рівна грива, Хоч монета, а не та... Оселедці на лоточку, Сонце жарить пиріжки. І дідок у холодочку Дзвонить пужалном в горшки. – Миколайсько-царська глина, Віддаю за просто так: Із індуски – вся полтина, З комунарки – четвертак!.. Площа повниться народом, Площа ходить хороводом, Площа буйна, молода, Площа в танці, як вода. – Розступайся звідусіль, – Жеребця веде артіль. Як на виставці проводять, Всі живі – посторонись! Двоє виснуть на поводдях, Троє в поміч узялись. З мундштуків звисає мило, Карі очі без прикрас... – Хто купив? – Та ми купили. -- Що дали? – Доволі з нас... Не вбере базар юрби, На возах дівки й баби. Підбирають коні сіно, Від голобель звівся ліс, І шумить у парі піна, Прочахає між коліс. В сюртуку дідок вусатий За ріжок веде козу. Жарко дишуть поросята, Клітки торгають лозу. Між возами, між юрбою Не змовкає гомін, гам. Пахне сіном, пахне гноєм З «центроспиртом» пополам. Під церковцею дорога, Там також не типі і гладь, Всі сліпі – останні в бога – І убогенькі сидять. Пісню тне якийсь бідака, Пісня жалібно-гірка. Голос нібито й по знаку, Слів не чути ж здалека. Де стояли перехожі, Став, загледів, скільки міг: Старець біля загорожі, Шапка з міддю – біля ніг. Поводатор-горопашка Біля нього на рядні: – Та й сказала тая пташка: «Жити в клітці не мені. Відчиніте злу темницю, Дайте волю вдалині...» Очі в старця – як крізь сито, Голос набожний немов. Охнув, ледь не сів Микита: – Сучий син! Ілля Бугров! Самі собою дві руки Вперед рвонулись: – Стій!.. І розкотились п’ятаки На брук по мостовій. І Моргунок, блідий з лиця, Схопив, ум’яв того сліпця. Народ біжить зі всіх сторін: – Розбій!-Не бий!-Та бий! – Та як же, братці, зрячий він... – їй-богу, був сліпий. Бугров плазує і хрипить: – Пусти!.. Пусти мене. Пусти, сусід. Скажу, Микит, Хто коника жене... – Скажи, – нагнувся Моргунок, – Скажи, бо знов поб’ю. – Пусти, Микит... Мерщій!.. Свисток!.. Обох – у ГеПею... – Скажи – пущу... – Скажу, як свят... – Ти не ховай очей! – Скажу. Убік відійдем, брат, Щоб без чужих людей. Не дома, в радісний деньок, Рядком, плече з плечем, Іде під ручку Моргунок З Іллею Кузьмичем. Веде Вугрова, йдуть удвох, Народ стоїть в кільці. Веде – і шапку, як залог, Сліпецьку стис в руці. Ідуть, мов кожен неживий, Мов п’яний в тумані. Грозить їм пальцем постовий: – Дивіться ви мені!.. Зашепотів Ілля Бугров: – Тобі я розповім, Чудак ти, кінь твій жив-здоров Я поклянусь на тім... – І враз, не охнув Моргунок, – Стій!-закричав Бугров, І крізь юрбу убік – навтьок. – Стій! Дурня ж я змолов! – Стій! Братці! – крикнув навмання, І схлипнув, впав на тин. І ні злодюги, ні коня, Лише залог один. Базар пливе, мов хвиля б’є, Не затиха й на мить, І вже про інше, про своє Шумить і гомонить... – Ну, що ж... Спасибі, сучий син: Останній дав урок. – І шмякнув шапкою об тин Микита Моргунок. Розділ XIIIСпіє жито пораненьку, Пил спадає помаленьку, Дню кінець. Їхав хлопець молоденький, Кучерявий молодець. Кучерявий молодець, На тім’ячці козирець. Ще й співав він тонко, Аж луна за ліс, Клав сліди в сосонку Шпорами коліс. То ж дали на курсах трактор, Хлопче, їдь на переліг! Вивчив він чотири такти І заводить, править міг. Смішно все, та не до сміху, Добре все, та сам не рад. Посадили – і поїхав: Крий до місця, чорт не сват, Бога геть – і кришка, брат. Не в’їзди на грядки, Пні не вивертай, А в селі випадком Хат не зачіпай. Все в порядку. їде тямко, Верстви, шлях, димків хвости. Проїздить він без поламки Двоє сіл і три мости. А кермо під груди, Кепка аж на ніс. Їде – що за чудо? Глянув – що за біс! На жароті край дороги Віз, мужик під возом спить. Поруч хлопчик босоногий Вгору п’ятками лежить. Зліва, справа – нелюдимо, Пар колише стебла трав... Проїжджає хлопець мимо: – Діду, гей, коня проспав! Підхопився Моргунок: – Га?.. Давно проспав, синок. І лежить собі під возом. Спека. Жар. Їдь, мовляв, а ми з обозом, Не пожар. – Пробачаюсь, якщо так. Звідки, діду, не земляк?.. Так і так. Важка дорога. Притомивсь, не богатир... – Добре, діду. В чорта, в бога. Що ж, чіпляйся на буксир. – Згоден, тільки, друже, Є стаття своя: За візочок дуже Щось боюся я... – Відмовлятись ні до чого, Укладай скарби, хліб-сіль, Допоможемо з дороги, Є в нас кузня, є артіль. Підчепив до ладу, Їхать, не тужить, І той віз іззаду Здорово біжить. Їдуть, їдуть, слідом Грюкіт і димки, Їде хлопець з дідом, Править напрямки. А кермо під груди, Кепка аж на ніс. Їде – що за чудо? Чує – що за біс?.. Чує перебої, Дим важкий, як газ. Трактор сам собою Тормозиться враз. Хлопцю тут не до спочинку, Ех ти, чорт візьми, підвів! – Пробачаюся, зупинка, – Зайчик вискочив, заїв... Лоба потом вкрито Хлопцеві. Біда! – Та-ак, – сказав Микита, – Добра це їзда... Дістає ключі, клопоче, Не з того зайшов кінця, Підступає неохоче, Мов до звіра-жеребця. Лізе хлопець під машину, Об дорогу чуха спину; І розмови не веде, В кепку гвинтики кладе. Хмара боком сизоперим Проплива на зелен лист. Двадцять літ не був монтером Кучерявий тракторист. Батько й дід, ні брат, ні сват, Ані прадід. Бог не свят!.. Ні, без бога, – при потребі, Літ за п’ять – І як-не-як Стане льотчиком у небі Кучерявий цей хлоп’як! Кучерявий молодець, Жовтошкірий козирець!.. Чи забудеш ти, мій друже, Літо, весну й цвіт її, Як лежав ти у калюжі Й під горою в колії, Як житами половіло, День ясний шумів між трав, І кректав мужик несміло, Над душею іскри ждав? Він не квапився в дорозі, Щиро плюнув би й пішов І тягнув би свого воза Десь за тисячу верстов. Брів би ніччю й пораненьку, Проклинав би все стократ, .. – Діду, гей! Крутни швиденько, Ну ж бо разом, бог не свят!.. – Дай-но, – стиснув губи, Взявся Моргунок. – Ну-бо, ну-бо, ну-бо, Ну, іще разок!.. Відхиливсь Микита, – Діло є тепер! Трактор чхнув сердито, Нехотя попер... На мостах гуркоче, Хлопець – не в біду, Зупинять не хоче, Збавити ходу... Грім гуде неначе В куряві густій... – Хлопче, гей, юначе, Зупини, постій! – Три верстви лишилось нам. – Ні, зійду я. Ти вже сам... І спасибі за дорогу. Краще раду дай мені, Де б то коника якого По підхожій взять ціні? Хлопець знає в цьому ділі, І говорить не спроста: – Ні, й за гроші в нас в артілі Ні конячки, ні хвоста. Зупинив мотор на тому, Мов водив машину вік. – Ну, прощай. Пора додому. Хто куди, а я – на тік... Ти коня неначе В Островах знайдеш. Правда, коні – клячі, Але коні все ж... Крий по межах, дуже близько, Дуй пішком шляхом одним. Здай же воза під розписку – Довезу. І хлопця з ним. Ну, бувай! А на дозвілля, Поміж інших видних дат, Жду до себе на весілля, Дуже прошу, бог не свят!.. Розділ XIVНеначе дрова між трави, Лежить село те – Острови. Ні хати цілої в дворі, Віконця – як з нори. І три похилі димарі На тридцять три двори. І глуш, і тиша на землі, Як значиться на світ. Бо півень лиш один в селі – І той старечих літ. Співа, оглухлий, ніби пень, З дурної голови. Який-бо час, який-бо день – Не знають Острови. Який-то вік собі снує, Тече річиця Цар! І на дзвіниці в косу б’є В обідню паламар. Навкруг шумлять моря хлібів І спіють день при дні. Убогі стріхи Островів За ними в глушині. Соломи прілої сліди. Тини гнилі у прах. І курять день і ніч діди В тіні на колодках. Вирізує щось ножиком Дідок на гармані. Скоблить... – Бог поміч, людоньки, Колгоспники чи ні?.. Відповідають нехотя Недружно мужики; Один: – Ми люди темні є... А ще: – Ми гиндюки... Рукою в щоку бабонька Підперлась, мов на плач: – Індуси прозиваємось, Індуси, так як бач... – Виходить, без нової ще Артілі, – каже дід. – Зійшлись жуки на гноїще, А з гною тільки слід... Косити ще постигнемо, На все у бога дні... – Ти що скоблиш? – Сопілочки. – Для музики чи ні? – А дам сопілку кожному, Співай і грай, гуль-гуль... – А не куркуль ти, дідоньку? – А як же не куркуль? Багатством я, брат, славився, Село – то мій поріг. Корів – голів чотириста, На сажнів п’ять батіг. Я в кожній хаті гість собі, На свайбах – не хилюсь. Коня? Чого?.. Коня тобі? Чудак ти, як дивлюсь!.. Це все господарі сидять, Продай коня, сусід... – Продать – не штука, звідки взять? Пропав і кінський слід... – А хоч і є – так кінь в ціні, – Зітхнув хтось інший, – все вдвійні: За гриву й склад, на дивину, За воронисту масть Піввіку плачено. Ціну Таку ніхто не дасть. – А я б продав, була б ціна, Так жінка стане, як стіна. Хто із сльозами, хто без сліз, Гуторять, як не лінь: – Якщо в колгосп тягнути віз, То вже потрібен кінь. – Ти чув? – штовхає Моргунка Під бік отой дідок, – Ех, відступлю я воронка, Уже як є, синок. Ходім... – І рушив від усіх. І Моргунок – у двір Старий, обдертий, як на сміх, Із невідомих пір. Там кінь стояв, не їв сінця, Воно ж було коли? Весь білий-білий до синця, Сліпий, хоч зір коли. Дідок його заводить в тінь, Штовхає задарма. – Ех, кінь! Царева масть – не кінь! Ціни йому нема. І сам підскакує пташком: – А що? Не воронок?.. Ні, краше вік ходить пішком... – Ну, сам дивись, синок, Такий і кінь, який купець. Не кінь? Та бож боронь! – Та ясно, кінь. Не жеребець. – Ну, що там! Кінь – вогонь!.. Як побіжить – земля дрижить, Як упаде три дні лежить. Ні крик, ні віжки не зведуть, Лежить, немов пеньок... – Так ось як люди тут живуть, – Причмокнув Моргунок. – Синок! Скажи вже до пуття І не кривляйся ти: А чим погане в нас життя? Вже краще й не знайти. Земля навшир і в довжину Навкруг своя. Посієш бубочку одну, І та – твоя. Ні перед ким не збочуйся, Себе лиш поважай, Пішов косить – розкошуйся, Поїхав – не зважай. – Живете не багато ви, – Зам’явся Моргунок. – А щастя не в багачестві, Нащо воно, синок? Нам би хлібонька шматок, Та водиці ковток, Та хатина з сволочком, Та старенька під бочком. – Вірно. – Правильно. – Замашка... Говорив прохожий теж: – А чому ти, каже, пташко, Хлібних зерен не клюєш? І людина-горопашка В злі живе, як на вогні. І сказала ніби пташка: – Жити в клітці не мені... – Якби волю дать хорошу, Хочеш – тут, а хочеш – там... – Якби жалування – грошей Положили мужикам. – Душу нам одну хоча би... – Якби жить на повні п’ять... – Нам хоча б, якби не баби, Баби слухать не хотять!.. – Ти про баб мовчи, пустиня, Розмовляєш, як з дитям. Ось ходжу з грудьми пустими За хорошим тим життям. У людей, людей пшеничка Доспіває на зорі, А у нелюдків – солома Незаметена в дворі. У людей, людей – хлоп’ятка День гуляють, все в порядку, Та в рядочок при столі, Як голубоньки малі. А мої живуть на світі Поросятами з багна, Тут не винні мої діти, – Тільки батькова вина! Подивлюсь на ту картину, Все лежиш та ходиш в ліс, Плюну, кину-запокину, Хай тобі у пельку біс!.. Тому життю без перемін Не заздрить Моргунок. Що зрозумів? Що скаже він За довгий шлях і строк?.. Зняв шапку гість: – В важку весну Не дінемось ніде. Все, братці, вшир і в довжину Хрест-навхрест все іде... Таке життя – дивлюсь на вас, Одна журба та біль. Пора прийшла, рішати час – В артіль чи не в артіль... А сам я думаю щодня, Якщо набравсь біди, Оскільки я лишивсь коня – То ні туди й сюди... Підсік мене злодюга-тать І силу звів на тлінь, Був кінь – і де такого взять! Людина, а не кінь. Даси скориночку з руки, Як зі стола – він жде. Щелесне щось – йому в тямки, Немов пита: хто йде? Не сплю, журбу несу важку, Спочинок – не мені. Немов він ходить по лужку, Ступає вдалині. Копитний грюкіт чую вмить, Зітхає кінь живий. Травиця росяна скрипить, І запах трав’яний... Мов постарів Микита в рік, Згорбатів у плечах. Зім’яту шапку проволік Неспішно по очах... Такий розмові поворот. Всі сказані слова. Бере дідок дві дудки в рот, Ледь набік голова. Спіймали пальці ніжний лад, І пісня є своя: – Піду, піду в зелений сад, Зірву горішок я. Співає дід, як у ліску, Ще й грає обіруч. Висить на ветхім пояску Мужицький мідний ключ. В сорочці прошвень сировий, На ній латок сліди. А в пісні – хлопче молодий, Мене ведеш куди!.. Ту пісню про зелений сад, Про горішки й лісок Чував літ двадцять п’ять підряд Від діда Моргунок. – Ну, що ж, пора. Сиджу я тут Без баришів півдня. А там і віз мій, і хомут, І збруя на коня. Розділ XVЗі всіх робіт, зі всіх турбот Любив Микита обмолот. Де й як молотять хліб степів, Взнавав по гупанню ціпів. В багатіїв та у попів Ходили в дюжину ціпів. І всі ціпи молотять в лад, І кожен свій веде, І на току – як полк солдат Під музику іде. А сам Микита кожен рік Ходив із жінкою на тік. До ночі хліб свій вибивав, Не розігнувши рук. І, мов каліка, кривуляв Сумний і грюк, і стук. Ставало любо Моргунку, Як він, відклавши ціп, Сидів і віяв на току Із обмолоту хліб. На вітерці бери і вій Крізь куряву легку, І серпик-місяць золотий Лягає на току. Звівав би так за возом віз, Стоїть суха пора, А серпик-місяць ріс би й ріс І ріс би, як гора... Шумів десь трактор на току. Прийшов, цікаво Моргунку. Гуде, пилюку підійма, Стук, вітер, гам і свист, І нахиливсь біля керма Той самий тракторист. А пил, а диму – без кінця, Та й бачить Моргунок: Ні привітатись в два слівця, Ні підійти на крок. Важучий колос за труди, Зерно шумить, як град, – Знімай піджак, іди сюди, Ставай із нами в ряд!.. – А дай мені! – І став на тік, Рогатки в руки взяв, Підняв солому, поволік, Знай наших! – доказав. – Та я ж!.. Та господи спаси, Та я ж мужик-таки!.. Скажи – коси, скажи – носи, Скажи – корчуй пеньки!.. Куди не кинь, де не візьми – Та я ж не гірший між людьми... Як візьме, візьме Моргунок, Підійме враз рогатками – Не оберемок, а стіжок, Аж коле під лопатками. Солома – валом. До воріт, Там, де мотор гуде, Мужчина Моргункових літ На виручку іде. Твердий в ході – гуде земля. По голосу – добряк. – А ти ось так би, – промовля, – Ти, – каже він, – ось так!.. І ношу взяв з бурлацький віз. – Гоп! – не хитнувся з ніг, Підсів, не крекнув, і поніс, І вимахнув на стіг. І, обтрусивши остюки, Промовив Моргунку: – Підемо звідси до ріки, Покурим в холодку. – А голова ж який у вас, Дозволить він чи ні?.. – А голова це я якраз, Ти не жартуй мені... Ось табачок. Бери, бери, Це свій – городнячок. Стомився, брат?.. Ну, говори, Ти звідки, землячок? – В якій родився стороні? – Від Єльні... – В добрий час. Сидять два мужики в тіні, Гуторять перший раз. Поніс вітрець до дальніх піль Від тютюну димок. – Ну, що ж, поглянем на артіль, Товариш Моргунок. Все покажу, вернімось знов, Садиба он яка! – Веде Андрій Ілліч Фролов Під ручку Моргунка. Веде у двір, на новину, Що пахне від смоли. Старенькі дошки у тину Між новими лягли. Фролов Микиту ще повів На ферму у загін, І гладить, хвалить всіх корів, Немов господар він. Фролов захоче – й підведе Копита жеребець. В долоню мордочку кладе Т елятко-сосунець. Ідуть вперед, ідуть назад, Та й бачить Моргунок: Збігає молоденький сад Рядами за гайок. Йде по садибі до воріт. Цікавить Моргунка, Чи на багато вбито літ Соху оцю й кілка? Та все не в жарт, куди не глянь, І все на довгий строк. Питання лиш одне з питань Ще має Моргунок. – От поясніть як слід мені, Вам все ж ясніш, партійному: Скажіть, надовго, а чи ні Та ке життя затіяно... – Так от, мій друже, по труду Ударять на обід, Прикину, в звіті підведу – І все скажу як слід. А за одне до нас в артіль Прошу тебе на хліб та сіль. Розділ XVI– Мій дід Мирон пожити вмів І молодим велів. Шістнадцять пережив попів І чотирьох царів. Ми, як підлісок, всі під ним Росли один перед одним. Від польових піднявшись меж, Всі кланялись йому. І йшли в заводи, в шахти теж, В солдати і в тюрму. Ішли робити задарма, Бо статки в нас малі. Брели – і де лиш нас нема. Фролових, на землі! Живуть в Москві в сім’ї одній, В Сибіру їх стає, Є машиніст, є льотчик свій, Фролов професор є. Є агроном, військовий чин, Письменник навіть є один. І всі – один перед одним, – Таж видно по мені, Росли під дідом, під своїм, Немов дуби міцні. Шість ран здобув на війнах я, Шість дірок, друже мій. Коли б не сила не моя, Помер би при одній. По всіх законах – інвалід, Лиш милиць нестає, Вже й битий був, виходив з бід, Добро, що сила є. Ділив луги і переліг, Всім землю нарізав І свято лінію беріг, Що Ленін показав. Мені не раз тоді, повір, Писав тихцем Грачов: «Землі собі на гріб відмір І дошки заготов». Були Фролови силачі, Були Грачови багачі. Грачови – крамом торгувать, Фролови – палі забивать. Грачовим – сало й буханці, Фроловим – гризти сухарці. Усе змінилося, як бач, В цей світлий день і час. Де ти тепер, Степане Грач, І весь твій підлий клас? І в смертний час згадаю я, Як в тебе серед свят Просила матінка моя Картоплі для малят. Їй ноги ятрила роса, Здавався чорним світ, Полкан Івановичем пса Взивала край воріт... Та я і не про те, повір, За землю мстив Грачов. «Землі, – так і писав, – відмір І дошки заготов». Підстерегли мене в ті дні, Як я під свято брів, Грачови, цілий звід рідні Із сіл і хуторів. Далеко хата в стороні, Бреду я поміж трав. І лиш ціпочок при мені, Для сина вирізав. І першим Грач гукнув мені: – Стій тут. Не руш тепер! Перед тобою не дурні – Засох твій револьвер. Здавай папери – і мовчок, Давай, звітуй за все, браток! Стою. А в них в руках кілки, І кожен мітить в лоб... Хоча б утрьох ішли вовки, Чи п’ятеро ішло б. Долина, ліс стоїть німий, А далі яр і луг. Кричать? Кричать характер мій Не дозволяє, друг... А тіні сходяться тісніш, Перетинають путь. І ті, які із них п’яніш, Попереду стають. Передніх трьох збиваю я. Не солодко й мені... І тільки голова моя Палає, як в огні. Лежу обличчям у траві, І дзвін болючий в голові. Синів своїх штовхає Грач: – Мерщій же! Господи, пробач!.. Прощався я, як тільки міг, І голову схилив: «Прости, синочку, не зберіг, Ціпочок я, зломив. Прощай, синочку рідний мій, Прощай без вороття, За владу стій, як батько твій, І за нове життя». Світання блиснула пора, Згубив я всьому лік. І від долинки до двора Кривавий слід волік. Додому повз я крізь овес, І не забуть мені, Як у дворі на мене пес Гарчав у тумані! Хотів гукнуть: «Валеті» А піт Зросив лице бліде. Питаєш ти, на скільки літ Таке життя піде? Так ось, даю тобі, мов звіт, Кажу, що серцю звично: Спочатку тільки на п’ять літ... – А там? – А там – на десять літ. – А там? – А там – на двадцять літ. – А там? – А там – навічно... – Це твердо?.. – Іншого не жди. – Навічно, значить? – Назавжди... Чи зрозумів ти, в чому суть, Куди тебе чорти несуть?.. Тобою бувши б, я з селом Якби проститись міг, Та відпусти мене райком, – Я б цілий світ пройшов пішком, По всій Європі напрямком Проповз би я, проник тайком, Без тропок і доріг. І правду всю трудящий клас Узяв би, як любов, Яке тепер життя у нас, Як я живу, Фролов. І де б не міг сказати слів, Став піснею б дзвеніть: Душіть, брати мої, катів, Доволі вам терпіть. Ішов би я, й робив би я Великі, брат, діла, І щира проповідь моя Людей би в бій вела. А вже коли б вмирать дано Мені між барикад, В якій землі – то все одно, За наш би тільки лад. І де б я, мертвий, не лежав, Товариш Моргунок, Я сину все б заповідав: Іди вперед, синок! Нема, синочку, рідний мій, Старому вороття. За владу стій, як батько твій, І за нове життя! Розділ XVIIВін рушницю носить вільно Дулом в землю, не на сміх. Ніччю на землі артільній Сторож – старший від усіх. Обережно, однотонно Варту, знай, свою неси. Ніч давно. Піджак суконний Зовсім мокрий від роси. І по зорях знає сторож, По прикметах, як завжди. Тінь у парі стане скоро Все ходить туди-сюди. Молодим – любов та щастя, Донька саме на порі. В літню ніч Василь і Настя Проводжаються в дворі. Проведе її до ганку: – Ну, прощай, – говорить їй. – Ні, і я тебе, коханку. Проведу, хороший мій... І доводить до віконця. – Ну, прощай, – говорить влад. – Дай тебе я, моє сонце, Проведу іще назад. Так дотягнуть до світанку. Ніч свіжіє – не в біді! – Дай же я тебе, коханку... – Дай же я тебе тоді... Річка миє рінь широку Серед зелені лісів, І на ганочку ізбоку Відпочить старий присів. Звісив голову, як птиця, А рушничку на пеньок. – Щось-то, брате, ніч не спиться. – Вийшов з хати Моргунок. – Ну, сідай. Мені байдуже. Звик давненько так я жить. Тим люблю й посаду дуже, Можна думать, не спішить: І про землю, і про бога, Про людей в усім краю, Про твою, хоча б, дорогу, Про Муравію твою. Люди, люди, глянеш збоку, Скільки з вами суєти, Проживав і в нас, нівроку, Дід один, такий, як ти. Взяв ціпок собі дубовий, Сто карбованців зашив. В Лавру в Київ спорядився: «Поклонюсь, поки ще жив». Вже й грозили без надії... «Все стерплю, Ісус терпів. Може, я один в Росії Вірю в бога і в попів». «Що ж, іди собі в поході, Відповів йому Фролов, – А повернеш жив-здоров, То розкажеш при народі Про попівську ту любов». І пішов прочанин в Лавру. Не спиняється ніде. Ми гуторим тут з тобою, Ну, а він собі іде. Пролягло доріг багато І в пилюці, і в росі. Ходять люди й люденята – Неоднакові усі. По весні було в газеті, Кажуть всі, що по шляху Йде до нашого кордону Чоловік у ніч глуху. Він іде, немає праці, Без шматка його сім’я, Він скалічений війною І контужений, як я. Він лісами йде, по тропах, По долинах древніх рік. Через всю іде Європу, Мов з полону чоловік. Він іде. Пустельне поле. Дим заводів де-не-де. Ми гуторимо з тобою, Ну, а він собі іде... Всьому вірить не пристало. Хоч покору й мав багач, Кажуть люди, що з каналу Десь вже плентається Грач. Йде він, сповнений злобою, Не спиняючись ніде, Ми гуторимо з тобою, Ну, а він собі іде... А поглянь-но, перехожий!.. – Бачу, – кинувсь Моргунок. На зорю небесну схожий Вогник плив поміж зірок. З рівним клекотом над ними У підхмарній далині, Над дорогами земними, Над туманами нічними Десь літак світив огні. В вишині розправив крила, Плив, як вогник від свічі. – Це також, мій брате, сила, Сторож наш також вночі. Він встає. Ясне і строге В нього стомлене лице. Десь у хаті, над порогом, Тихо дзвякнуло кільце. І співають десь дівчата. Як струна, бринять слова: «В саду м’ята та неприм’ята. Та непідкошеная трава...» Розділ XVIIIСтоять столи кленовії, Хазяйко, все зважай! Йдуть весілля з обновою Під новий урожай. Йдуть весілля й музиченьки Під пироги з пшениченьки, Під м’ясо, під баранину, Під пиво на меду, Під золоту і раннюю Антонівку в саду. Над ганочком у дівчини, На музику й танець, Тріпонеться заквітчано Веселий прапорець. Мов випивши до денечка, Заголосила ненечка. Заголосила згадкою Про ту любов над кладкою, І заміжжя з обручкою, З нуждою, із колючкою. – Лети, лети, ластонько, Лети за моря. Прости-прощай, Настенько, Донечко моя. Лети сиротиною, Як літала я. Донечко єдиная, Кровинко моя!, . Хустка хай не зноситься, Квіти голубі... А що ж не голоситься, Не гірко тобі? Поплач, поплач, Настенько, Донечко моя. Лети, лети, ластонько, Лети за моря. Б’є бубон в темпі скорому. – Тпру, коні! Стій, парад. Іде жених із соромом Через дівочий ряд. – Ех, Настя нас не значила, Кого взяла – не бачила, Лінивого, недбалого, Кривого, куцопалого. А що ж тебе примусило Піти за сивоусого, Щербатого, відсталого, Худого, полинялого? Купив він для починочку Безхвосту кобильчиночку. Та як поїхав по горі, Її заїли комарі. Заходять гості вдвох, утрьох, Початок – не кінець. І в сінях сиплють, як горох, Частівки і танець. І за столи кленові Ідуть, ідуть Фролови. Ідуть, ідуть – брат в брата, В плечах ставні, круті, І восьмий, і дев’ятий, А там іще в гурті!.. За стіл – не голуби, Богатирі. Дуби! Ну, що ж, – не в славі з вулички, – Ідуть, як на парад, Ударниці-красулечки – Очиці без пощад. Слідом, – налий-бо їй вина, – Аксюта Тимофіївна: – Де стану, не досадую, – Там хлопці всі бригадою. І тричі премійований, Іде Фролов один, – Тон конюх патентований, Десь випив на почин. Іде врочистий, без обмов, В обнові йде як слід. Сто вісімнадцять літ зборов, Мирон Васильович Фролов – Білоголовий дід. І віддають низький уклін Всі правнуки йому. Сам в перший раз женився він – Сто літ було тому. І вже встає Фролов Андрій: – Діди, не гудьте виступ мій. Діди! В якім дозвіллі, Хоч на своїй землі, У кого на весіллі Гуляли ми в селі? Не в розкошах, бо голі ми, Зростаючи тоді, Йшли заміж по неволі ми, Женилися в нужді. Діди! Тут наша влада В громаді дорогій, Гуляєм в щасті радо На свайбі. на своїй... За молодих у парочці Ми наллємо по чарочці, За щастя їх – п’ємо. За те, що по-хорошому В артілі живемо!.. І в оплесках шумливих Гукає сторож-дід: – За молодих і сивих Нам теж хильнути слід! І за мою за Настю, Бо донечка одна, За молодого щастя, За їх життя – до дна! По чарці випить слідує За всіх дідів би знов. І хай вином завідує Андрій Ілліч Фролов. Нехай проводить лінію На чесно, пополам: Партійним ллє чарчиночку, Велику ж чарку – нам. І видно, в міру міряна Та лінія була, – Загомоніли звірено І щиро про діла. – Не раз, Василю Федорич, Ішли косить з руки, – Ми вдвох, Василю Федорич, Як в парі личаки. Одне, Василю Федорич, Давай-но вип’єм знов. А я ж, Василю Федорич, Завжди з тобою йшов. – Чистов Прокопій Павлович, Бурлацький здавна син. Не жук тобі на паличці, – Як є громадянин! – А я стою на варті Добра від злодіяк. Хто скаже, хоч у жарті, Що сторож я так-сяк? А син же мій героєм Десь на границі тій. Годинника і зброю Дали йому за бій. Пишаюсь я синами, Й тобою теж, зятьок... Стривай, а випив з нами Товариш Моргунок?.. Підвівсь Микита над столом І бороду погладжує, Віддав чолом і ще чолом, – На добру ласку зважує. – Як треба, не втаю: П’ю. З добрим серцем п’ю! І чарка ще налита: – Бери, не мруж очей. – Та я ж, – кричить Микита, – Не гірше всіх людей! – Гуляй, душа відкрита, Як свій між усіма. – А кінь, – кричить Микита, – Таких тепер нема! – Забудь у дні щасливі, Коня є час купить... – Гірко в хлібі! Гірко в пиві! Ані їсти, ані пить!! – Гірко з медом! – гук і грай. – Гірко все, – діди навколо. – Гармоніст, веселу грай! – Жару дай – Перцю дай! – Ширше коло! Ширше коло! Ей, дай на свободі Розійтись згаряча!.. – Гармоніст гармонь розводить Од плеча і до плеча. А юнак чечітку точить Задом, передом іде. То присяде, то підскочить, То рукою, як захоче, По підметці попаде. І руку в бік сюди, туди: – Ходи, ходи! Ходи, ходи! Хто бажає хороводить, Хай притупує нога... Гармоніст веде-виводить, Головою помага. Виходить дівчина смерічкою, Роздайся вся і все! Плаття біленьке із стрічкою В двох пальчиках несе. – Залицялись в день врожаю, Та не вмовили свати, Із артілі не бажаю Навіть заміж я іти. А ти хто такий, молодчик? – Заверну молодчика. Ти молодчик, а не льотчик, Мені ж треба льотчика. До криниці йду напиться, Там водиця по трубі. В нас пшениця колоситься, Жить не гірше, як тобі. – Розступись, молоде: Тимофіївна іде. – Кому скучно із дівками, Той стареньку поведе. – Ні слівця про вас лихого, Дівчина не думала. Одбить хлопця молодого Дівчина задумала. Ех, думала, подумала, Веселі то діла. Дунула, плюнула, Другого завела. В жінки вік – сорок літ. В шістдесят вона – як цвіт. Якщо смерті не бувати, Проживу іще сто літ. Ех, кума, кума, кума, Я сама собі – сама. Я одежу після жнивку Всю новеньку справила. Я за двадцять літ корівку В двір собі поставила. Дід хирявим став, Тільки ловить гав. Він нікуди не годиться: Цілуватись перестав. Піддурю я лиходія, Сивого, кудлатого: Вісім хлопців молодіє, Дам йому дев’ятого. – Розступись, молоде: Моргунок в танок іде. Він сам іти не хоче, Бабка, бідного, веде... Бабка задом відступає І запрошує в танок, Батько сина викликає, Виступає перший крок. Вийшли биться – Видно всім. Батьку – тридцять, Сину – сім. Батько свистом, батько дробом. Батько вивертом гайда, Син за батьком іспідлоба, Як дорослий, підгляда. Батько колом, син вовчком, Та ще й пристукне каблучком. А батько – рядом, син ніяк Тут не дається в переляк. В присядку батько, а синок І не відходить ні на крок. І вдвох танцюють від душі, І вдвох немов товариші. Всерйоз обоє й жартома, – Дорожче їх до сліз нема. І, ніби друзі, розійшлись... Хотів би краще – не берись! І враз – підлога ще гуде Під дріботінням ніг, – Жебрак іде, чи гість іде Тихенько на поріг. Попівська ряска до колін Висить старим мішком. Хазяйку кличе в сіни він, Шепочеться спішком. Чи швець, кравець, – кому не лінь На свайбу поміж справ?.. Край загорожі сірий кінь На прив’язі стояв. Хазяйка каже при гостях, Не зводячи очей: – Проїздом батюшка в сінцях, Звінчає для людей. І до старого з-за плеча: – Не лайся лиш мені. На яйця, каже, обвінча, А то й на трудодні. І враз без шапки за поріг Микита мчить без ніг. На двір мерщій, а з двору вниз, Немов знайшлась рідня... Повіддя обірвав, повис На шиї у коня... Розділ XIXВід сторони, де зелен гай, За тридев’ять земель, Навіє згадку про свій край Криничний журавель. Листвою, яблуками сад Повіє на зорі, Півні почнуть співати влад, Як дома у дворі. І світ такий, і дим, і тік, І пахощі одні, Лиш сонце йде на інший бік, По іншій стороні... І їде, їде, їде він, Далека в’ється путь. Світ білий з чотирьох сторін, І в небі хмари йдуть. Дроти співають, рунь зросте, І десь – на край землі – Встають підводяться міста, Як в морі кораблі. Дроти співають, рунь зроста, А кінь тупу й тупу. І череда іде густа, Димить завод в степу. – Зробили гака, коню мій, А рушили ж коли?.. По тій, а може й не по тій Дорозі ми взяли?.. Топтати куряву руду, Куди рушать, дивак? Не знаю, коню, не знайду, Гадаю так – і всяк... Чи тут, чи там, чи інша путь, Де хочеш, вибирай: Де люди веселіш живуть, Там ніби ліпший край... Мов на долоні на своїй, Кладе життя та біль. – Не знаю, коню, друже мій: А може, й нам в артіль?.. За днем у вибалки круті І другий опада. І вже на третій у путі, – В долинці, де вода, – Поглянув, бачить в стороні, Де в зелені моріг: Сидить дідок на білім пні, З мішечком біля ніг. Стомився, бачить Моргунок, Пристарені літа. Кільцем обкований ціпок, Як ручка долота. Дідок стомився, не смішки... Цікаво Моргунку: – На Лавру, певне, навпрошки ідеш по холодку? І дід поволі відповів, Не звичний до розмов: – Якраз до Лаври шлях мій вів, Та я вже не дійшов... – Тпру, сірий! Як же це тобі Пішком брести назад?.. – А піший кінному в журбі: – Й не те буває, брат... Пройшов міста, топтав полин, Тримав на села шлях, Із богомольців я – один, Останній в цих місцях. І думка сумніву німа Ударила, як дзвін: – Що ж бог, чи є він, чи нема, Та не при владі він... – А не чував ти, старина, Порадь же ти мені, Скажи – Муравська сторона В якій-то стороні?.. – А ти в якім родивсь селі, Що жартувать мастак? Нема Муравської землі. – Як так? – А просто так. Була Муравська сторона, Забули всі живі, Пропала, заросла вона В траві, у мураві. В усі кінці життя, як хміль, Встеляє кожен крок... – То краще, діду, ув артіль? – Промовив Моргунок. – А то вірніш. Тобі ж – видніш: Як хліб дають, то сам і їж. – Ні, що вже думать, – промовля Микита, – я й не міг; Підбитий кінь. Людська земля, Не пустять на поріг. Верстов об’їхав тисяч п’ять І на готове йде... – Для інтересу можуть взять, Дідок своє веде. – А що ж ти духмаєш, нехай! Вже буде так, як є. Ну, посміються, все. І край. А сміх – він міць дає. Зате і світ мов повиднів. Все бачив день за днем... Одне лиш – скільки трудоднів Проїздив я з конем. – Прощай поки що! – звівся дід, – Спішу і я, синок... І довго дивиться услід Микита Моргунок.
|