|
Судьба мене не обділила, Добром своїм не обійшла, Дала всього, чого хотіла, А ще і світла, і тепла. Дала казок мені, хлоп’яті, Пісень батьків, яким я рад, І свят старих, з попом у хаті, І свят нових – на інший лад. І в глушині та у тривозі, Де світ новий вставав сповіль, – Морозних зим з саньми в дорозі, В сніжисту довгу заметіль. І весен в дружнім розвороті, Морів, струмочків у дворі, Ікри жабиної в болоті, Смоли у сосен на корі. І літніх гроз, і трав у росах. І грибних місць, де б’ють ключі, Ночівель в лузі на покосах, І сліз над книгою вночі. І жалю ревного доволі, І мрій ясних від доброти, І днів, не висиджених в школі, І нуждоти, і наготи. Всього – де вбогість походила У отчій хаті край села... Ні, ні, судьба не обділила, Мене нічим не обійшла, Ані щедротою здоров’я І сил надовго про Запас, Ні тою першою любов’ю, Що не зустріну в інший час. Ні слави помислом-розгоном В солодкім трунку мрійний слів, Ні щедрим кухлем з самогоном Поміж співців і мудреців, Тихонь і тих базік до ладу Про всі питання на порі, Про нашу владу й царську владу, Про все – в добрі і не в добрі... Щоб жив я помислом високим З народом стежку мав свою, Не обійшла тридцятим роком І сорок першим у бою, ., Мені у серці все вмістила, Що сам дивуєшся завжди, Які то серцю є під силу Жара і люті холоди. І що вже ті малі напасті, Невдачі різні на путі, Коли в труді і в добрім щасті Живу не марно у житті. Не десь там осторонь кочую, Люблю клопоти й землю, й цвіт, Своїм горбом, як кажуть, чую Його крутий солоний піт. І кожну хвильку, і годину, Віддаючи огонь снаги, Вважаю труд свій за крихтину З того, що взяв я на борги. А люди зроблять перевірку, І я лицем не похилюсь. Можливо, буде важко й гірко, Але щоб страшно – не боюсь!
|