|
Чи день мине, чи ніч майне, Та завжди у тривозі Важкий обов’язок мене Не кидає в дорозі. Взяв борг людський, мов про запас, І думаю з журбою: Чи поквитатись буде час За все, що взяв з собою! За те добро, за те тепло, За дружбу й добру зладу, За все, що від людей прийшло, Як щастя на пораду. Здається часом: заплачу, Вкладу усе в рядочки; А часом: ні, не по плечу, І знов прошу відстрочки. Не сплю у сумніві ночей І чую сили спадок. Біда! А вийду на людей: – Ну, як! – Хвалюсь: – Порядок... І таємницю ту несу В печальному полоні, Неначе їду дочасу Десь без квитка в вагоні Неначе сам я лиходій, Налякане ледащо, Неначе друзям дав надій І обдурив нізащо. І важко від тії вини, Що я такий зухвалець. От зроблять підсумок вони, І я – один, як палець! Та й сам собі то я рівня Один в гірку годину. Не буде ночі, ані дня, Ні втіхи, ні спочину. За що ж таке в моїй судьбі, Як все життя – на варті... А що ж хотілося тобі? Ти думав: щастя – в жарті?
|