IУ волость глуху, невідому, Де ліс від села до села, Та звістка до нашого дому По санному сліду прийшла. Пройшла у жалобному леті Всю землю страшна новина, І всі проводи на планеті Заповнила горем вона. А тут хоч не дальнії далі, Глухі болота, мочарі, Гудків ми не чули в печалі, Вітри лиш гули в димарі. Але в несподіванім горі Устали, столиці зрівні, Загір’я хатини суворі В моїй лісовій стороні. І там, де засніжена нива, Де лісу глуха далина, Стояла над світом журлива Морозна важка тишина. Полоззя, що плакало в полі, Колодязний скрип журавля Чутні були в тиші до болю Від хутора аж до Кремля. Навіщо це знову і знову Печаль ця заходить, як гість, Коли вже проказано слово, Коли вже заслухано вість? І кожному з горем сидіти Несила була в самоті. Старі, і дорослі, і діти, Зібрались ми в школі, в гурті. А в школі від раннього часу До цеї години скорбот, Хлоп’ятам із старшого класу Було забагато турбот. В ялинник ішли в сніговицю, Що був на задвірках села, Ламали морозяну глицю І в школі несли до стола. Не ради забави хвилини, Що радує серце хлоп’ят, – Ми снігом покриті ялини Ламали тоді не до свят. * Неначе на вірну присягу, Над школою діти самі Полотнище рідного стягу Схилили у чорній каймі. Помила шибки сторожиха, І люди в призначений час З подвір’я морозного тихо Юрбою заходили в клас. Не треба було до порядку Просить, як на сходці в селі, Учитель зайшов і спочатку Свій зошит розклав на столі. В мовчанні стояли юрбою, Як діти у рідній сім’ї, Неначе внесли із журбою Незнані провини свої. В кожухах, полатаних грубо, Стояла юрба в тишині, Людські шепотілися губи, Слова повторяли сумні. Ловили сувору промову. Жорстоку й важку до кінця, Щоб всю, до єдиного слова, Забрати у власні серця. Врочиста побожність і туга У згадці спливає моїй, Народу велика потуга І віра незламна у ній. Чи то ж не в годину розлуки Відчув він дороги круті, Готовність на битви і муки, Що встали йому на путі? Чи то ж не в жалю мовчазному, Що бився, як хвилі ріки, В пориві тому грозовому На подвиг вставав у віки? В пориві на жертви й страждання, Які не під силу усім, На вічне з минулим прощання, На стрічу з грядущим своїм. В пориві, щоб вийти з недолі На дивну незвідану путь, До трудного щастя і волі, До слави, що з бою беруть. Хіба ж не в пориві одному Людський хвилювався прибій В Колонному залі смутному І в школі далекій моїй? Коли проводжали в салюті Учителя, друга, отця, Знайшли ми в печалі-засмуті Рішучість іти до кінця. IIЄ горе душі в самотині, Є горе близької рідні, Живе воно в певній годині, Хоч би і на довгії дні. Та горе народу безкрає У літах пливе гаряче, І внукам серця воно крає, І правнукам душу пече. Ми тільки за діло в турботі, Що випало в нашій судьбі, Журитись не сміли в роботі, Той біль тамували в собі. Якби ми змінилися нині, Обпалені горя вогнем, Ми зрадили б згадці-святині, Яку у серцях бережем. Спитаємо друга і брата, Товариш товариша: – Ні! Лишається втратою втрата На довгі, на вічнії дні. Чим ширше яснішають далі Під Леніна стягом ясним, Та згадка не в меншій печалі, А в більшому смутку за ним. В трудах і в боях повноправа, Змужніла, як Ленін хотів, Велика всесвітня держава Свободних народів-братів. Їй стелються слави данини І шана майбутніх століть. На світлім шляху Батьківщини Уже пів-Європи стоїть. Їй гімни несуть благородні Співці на планеті земній. Йому б це побачить сьогодні, Що бачив у думі своїй. Йому б, Іллічу дорогому, Прокинутись, жити в цей час, З дитинства та мрія знайома На серці у кожного з нас. Не змерхла минулого дата, Горять її віщі вогні. Лишилася втратою втрата На довгі, на вічнії дні. В труді, непохитні і вперті, Несем її в серці своїм, Як Леніна справу в безсмерті, Як пам’ять безсмертну по нім. IIIНе тисяча років розлуки Минуло з тієї зими. Коли-то – від діда до внука – Лишились без Леніна ми, Коли з ним столиця прощалась, І хутір, і кожне село, Не тисяча років промчалось, А може, вже й більше було. ...Того не забуду ніколи, Як люди у горі колись В суворій мовчанці зі школи Додому тоді розійшлись. Як двері на ключ сторожиха Замкнула і з ними пішла. І порожньо стало і тихо В тім класі, де сходка була. Я в класі один в хуртовину Лишивсь ночувать в тишині. Тринадцятилітній хлопчина, – Тепер вже далекий мені. В чемерці, в вухатій ушанці, На виріст одежа ота, Ночівля у сні-спогаданці Була в мене довгі літа... Синіли сніги за стіною У місячнім сяйві долин. Здалося: вночі над труною Лишивсь з Іллічем я один. Вітри не лякали ревучі, Минали хвилини малі, По ньому гіркі і пекучі Мене обгорнули жалі. Нехай в ті далекі години Ходив я собі в малюках, Його ні одної книжини Іще не тримав у руках. Лиш знав я портрета приміти, Не більше я знав у ті дні, Як всі наші підлітки-діти У рідній глухій стороні. Відчув я, що з горя слабію, Прилігши заснути на час, Що я його більше жалію, Ніж хто б то не був серед нас. І думка зродилася сміла Про смерть і кончину німу: Нехай би мене вже зустріла, А тільки б та смерть не йому. Якщо вже не можна заміни Зробити від серця свого, То хочу в житті неодмінно Загинуть за справу його. В роботі не знатиму втоми, В борні не схилятиму пліч, Хоч це і не буде відомо, Цього не узнає Ілліч. В пошані, з любов’ю палкою Я клятву давав Іллічу. Торбинка моя під щокою Намокла була від плачу. І мріяв отак наостанку, Аж доки заплющив свій зір. Прокинувся десь на світанку, Вже дрова привезли у двір. А ранок зав’югу широку Послав, наче білий помол. Зима незабутнього року... В той рік я вступив в комсомол.
|