|
Біля розбомблених доріг, Біля глухих ярів, По зорях ми ішли на схід, – Товариша я вів. Він відставав, він кров губив. Він кулю в грудях ніс, Він всю дорогу говорив: – Кинь друга... Йди у ліс... А був би я слабий такий З нас двох – товаришів, І я теж саме в час важкий Сказав би від душі. Він не лишив би край доріг Т овариша-бійця, І він би також, скільки міг, Волік би до кінця. Ми йшли кущами по стерні, І так хотілось пить, І дощ збирали в п’ятірні, Щоб горло обдурить. Про їжу що вже й говорить, Її забули смак. Та як хотілося курить! Курить – оце то так. Курили часто при вогні, На лузі в пізній час. Отак було, як в давні дні, Коли я коней пас. Можливо, краще інший хтось Опише біль мою, Як нишком нам іти прийшлось По рідному краю. Вночі лягати на межу, Ховатись в ковилі І мову слухати чужу На дорогій землі; Лежать в копі, в дощі рясні, Що так печуть, як ніж. Плече в плече – і все ж у сні Дрижать. Собачий дріж. І кожен шерех, навіть хрущ Тебе збудити міг, Запам’ятався кожен кущ, Що нам давав нічліг. Запам’ятав я кожен крок, І ганок, де ми йшли, Запам’ятав усіх жінок, Що затишок дали. Вони ділили хліб і сіль, І в злиднях нескупі Вели вночі до диких піль По потайній тропі. Їм болем всім була війна, І що біда своя? Було їх сотні. Та одна... Про неї річ моя. – Лишись, – благала в тишині Товариша не раз, – Кривава ж рана! На війні, Боюся, щоб не згас. Підеш та й зляжеш на біду, Куди ж ти між завій? Лишився б краще. – Ні, піду, – Сказав товариш мій. – А то побудь. Живи хоч вік, У глушині наш кут. Скажу, що ти мій чоловік, І вся розмова тут. І хліб, і ягоди в саду, Не з’їсти все самій. І сала досить. – Ні, піду, – Сказав товариш мій. – Ну що ж, іди. Не повезло. Білизна он лежить. Із рук у неї, як на зло, Все падало в ту мить. Із попелу сковороду На стіл нам подає. Поїли ми. – А все ж піду, – Товариш мій встає. На друга глянула сумна: – Прощай, лишусь сама. Ото, гадаєте, дурна? – Заплакала ридма. На руку схилена щока, Зорить сумна у сад. В очах печаль стоїть гірка, Що хоч вернись назад. Переступили ми поріг, Та не забуть мені Ні босих тих сирітських ніг, Ні ліктя на вікні. Була нітрішечки не гірш Краса її від сліз, Лиш повні губи ще повніш Та ледь припухлий ніс. Та щоки стали наче мак Під золотом волось. Як важко це лишати так, Хай скаже інший хтось... І жаль обох було мені, Та чим тут підсобить? Хотіла долю на війні Вона собі вхопить. Вона хотіла, щоб в біді Був другом чоловік. Любила б вірно і тоді Тримала б цілий вік. Ночами чути запах трав, Зерна важкий налив А мій товариш, він мовчав... Він плечі похилив. На все, як кажуть, є свій час, В житті чимало справ. Бо то не жінка ждала нас, А фронт бійців чекав. Ми йшли біля чужих застав, Спускались під обрив, І сніг нас в полі не застав, І ворог не відкрив. І рана в грудях за цей час У друга зажила, І шлях, що вів до друзів нас, Зима оповила. І де колись, як з братом брат, Нам довелось повзти, Там знов нам випало назад З дивізією йти. Заграйте наступ, сурмачі, На захід повертай. Гармати, танки, тягачі – Усе вперед давай! Вперед – і кожен поспіша, Це ж мріялось давно, Вперед – діждалася душа, Усім радіть дано! Вперед, а не назад ступать, Вперед – весела путь; Вперед – і плечі не болять, І чоботи не труть. А люди, – кожен молодий, Аж рвуться до атак. Ні, ти назад бійцем пройди, Вперед – і я мастак. Привал – лягай. Хто їсть, хто спить, І всі тут за рідню. – Ей ти, земляк, дай закурить! – Несу. Давай вогню! Дружок, земляк, усе як слід, І всі немов брати. Того ж, із ким ішов на схід, Найбільше любиш ти... І хоч земля за час боїв Мінялась день при дні, І ті місця, де з другом брів, Скалічені в огні, – Та все знайомим тут було, Мов край коханий твій. – А десь же тут і те село? – Сказав товариш мій. Зайти б у хату на поріг, Сумну з недавніх пір, А я б і сам додати міг, Сказати: – Де той двір? Де хата в затінку беріз, З відром води вповні? Лице, засмучене від сліз, Що снилося й мені?.. Димок прослався від полків, Йде кухня польова, Ось і село з обох боків, Обпалена трава. Неповний ряд домів стоїть, Покинутих з зими. Там на ночівлю мимохідь Розташувались ми. Стоять і дивляться вони, І пізнають село, Що в темні ночі, восени, Притулком нам було. Де піч для нас, як для рідні, Топили в пізній час, Де другу хворому й мені Допомогли не раз. Де ждали нас не день, не два У муці сподівань... В руїнах піч, на ній трава Зросла у ранню рань. Та зірваний лежить на пні Шмат даху тут і там, Та ще вода мутна на дні Знайомих з фронту ям. Стій! Не минули тут бої Людський привітний дім. І тут ми бачили її, – Вона лишилась в нім. І провела нас, від лиця Не відійнявши рук. Стій, друже! Хай судьба оця Тобі добавить мук. Хай в серце біль тобі, як ніж, В хвилину цю ввійде, Стій і дивись! Між роздоріж Той біль не підведе. Вперед, за рідних в самоті, За тих, хто був нам рад, Хто зустрічав нас у путі, Коли ми йшли назад. І за шматок, і за ковток, Що жінка нам дала. І за любов її, браток, Що без пори була. Вперед, за погляд той її, За святість наших мрій. – Вперед, на захід, у бої! – Сказав товариш мій. І плакав гірко друг-солдат, І сумував без меж. Дівчині тій ні муж, ні брат, І не коханець теж. І я подумав: «Що ж, йому Ті сльози недарма. Я й сам тримаюсь лиш тому, Що плаче він ридма. Коли б я з ран, а чи з недуг Згубив усе своє, За мене став би вірний друг, На те і дружба є...» Рідніш ставали день за днем Солдатські в нас серця, Ми з ним пішли. І ми ідем На захід. До кінця.
|