|
В Горнах люди залюбки Ілліча на сходку звали, І юрбою малюки – Лиш забачать – обступали. Був недужий він. Ходив На прогулянку щоднини, Хто зустрінеться, любив Привітатись до людини. Коли пішки йшов селом, Кожен знав його, можливо, Та випадок з пічником Трапивсь ось який на диво. Йшов пічник біля ріки, Стрів людину незнайому: Йде по лузі заливному Без дороги – навпрошки. Став пічник, як на заваді, Подивився строго вслід. Бо хіба ж при царській владі Міг почванитися дід? Тільки грядочку городу, Сажень вулиці в селі, – І нічого більш від роду Він не мав на цій землі. – Гей ти, хто там ходить лугом? Хто велів топтать покіс?! – Та з плеча на всю округу І поїхав, і поніс. Розкричавсь. А перехожий Посміхнувся, кепку зняв. – Добре лаятися можеш, – Тільки це йому й сказав. Ще постояв із хвилину, Що ж, мовляв, ти пробачай, Іншу, мов, знайду стежину... Ну й скінчити б цей случай. Та пічник не шитий ликом, – В нас, мовляв, смикалка є! – Аж заходиться від крику: – Як-но прізвище твоє? Лисий сам, маленький зростом, Посміхнувся той на крик. – Ленін, – діду каже просто. – Ленін? – тут і сів пічник. Тепле літо йде на спадок, Осінь з $лібом на поріг, Та забути цей випадок Аж ніяк пічник не міг. І по свіжій по пороші До старого, ледве світ, На коні, в візку хорошім – Два військових до воріт. Стурбувалась, хоче вийти Їм назустріч вся сім’я. Входять гості: – Ви такий-то? Звісив руки: – Буду я... – Ну збирайтесь! – Дід у шубі Вже не знайде рукава. А жона йому: – За грубі За свої ідеш слова... І у сльози без розмови, От, мов, горе у сім’ї. – Попрошу, – сказав військовий, – Інструменти взять свої. Мчаться сани за пригорки, У роздоллі сніговім. Поворот, садиба Горки, Сад, подвір’я, білий дім. В домі тихо, нелюдимо, Ні горшків, ані кота. Тягне холодом і димом – Що вже клуня – краще й та. Тільки сів пічник ізбоку, Зняв мішок собі до ніг, Як зачулись тихі кроки, Дім ожив, і на поріг – Сам отой же перехожий. Пічника зустрів, пізнав: – Добре лаятися можеш, – Привітавшися, сказав. Більш ні слова, бо знайомі, Зустрічалися колись. – Щось не гріє грубка в домі, Щось димить. А подивись! Звівся майстер безтрйвожно, Зашарівся на лиці: – В цьому ділі ми знавці. Подивитись, як же, можна! Теплу шубу зняв із пліч, Інструмент узяв у руки, Навкруги голландську піч, Ніби лікар, всю обстукав. В чім причина, в чім біда, Здогадався – і до діла. Закипіла враз вода, Глина свіжа підоспіла. Цегла є, пісок на піч, І робота йде як треба, Тут пічник, а там Ілліч За стіною пише в себе. Добре скласти димохід – То його робота. Щоб відзначитись як слід, В нього є охота. Тільки б жив Ілліч здоров, А робота мила, Щоб, яких не всунеш дров, Гріла, не диміла. Щоб в теплі писав Ілліч, Призабувши втому, Щоб вітри співали в ніч В димарі новому. Придививсь пічник-мастак: Тяга йде не дуже, – Діла цього – на п’ятак, Любий ти наш друже... Все обдумавши, кладе За цеглиною цеглину, Не хвилину, не годину, Ніби пісеньку веде... Піч готова. Все до речі. Жар від проби дотліва. Вийшов тут Ілліч до печі І сказав свої слова. Як тих слів не пам’ятати, Ще таких не чув пічник: – Добре вмієш працювати, До роботи, певне, звик. Очі майстра в тій хвилині Засльозились, як на зло, Тільки жаль, що руки в глині, – Ніяк витерти було. Ніби в горлі все здавилось, Ніби серце жар пройма, А коли сльоза скотилась, Подививсь – його нема... За столом удвох сиділи, Чай пили у довгу ніч, Честь по честі гомоніли Про діла, про тую ж піч. Дід, допивши склянку знову, Бачить – Ленін гостю рад, І з тривогою розмову Перевів на інший лад. Промовчать, мовляв, не смію, – Дід підвівся з-за стола, – Мов, пробачте ту подію, Що на лузі в нас була. Не судіть помилку строго, Я тоді сердитий був. – Он ти що? – Ілліч до нього Посміхнувся. – Я й забув. А як вийшов дід із двору, Подивився в небеса: Дим стовпом стоїть угору, – Ну і тяга, ну й краса! Надивившися доволі, Все згадавши, як було, Через сад, у білім полі Почухрав собі в село. Вийшла жінка, зустрічає: – Що та як? Вже спать пора. – Та із Леніним за чаєм Щось засидівся, стара.
|