|
Дощик в райдузі синій, Збивши спеку з доріг, Слідом нашій машині Три верстви перебіг. Десь далеко, на спадку, Лиш доніс до лиця Милі пахощі – згадку Молодого сінця. І повіяло літом В давній-давній порі І дитинством, прожитим Десь отут, на зорі. І дивлюся, й гадаю Край свойого села, Де, яка в цьому краю В полі стежка була, Де доріжка... А нині Тут на кожній версті Інші стежки в долині І прикмети не ті. Що землі перерито, Що лісів полягло, Що кордонів закрито, Що води протекло!.. Здрастуй, здрастуй, кохана Стороно! Вже не раз Снилась ніччю і зрана Цяя днина, цей час... Не у злиднях бувалих, – Світ ми звемо своїм, Не з саквами по шпалах Повертаємо в дім Здалека. Та одначе, Мов змінився твій крок, І долоня тремтяча Не знайде цигарок. Кури – врозтіч до тину, І, як перші гінці, Оточили машину Дітлахи-горобці. Двір. І липа кошлата Бджіл ховає між віть. – Що ж, присядьмо, хлоп’ята, Хто тут чий, говоріть... І мені не в примітку, Як це сталось воно, Що мої однолітки Вже дорослі давно, І що батькова хата Гріє інших в цей час, Що не ми тут – малята, А вже інші між нас. Скільки білого квіту Змило з липи дощем, Літо, повниться літо, Не весна за кущем. Тінь простелює груша, Вже півдня помине. Хтось там крикнув: – Санюша! – Я здригнув, – не мене. І не знають хлоп’ята, Що із цим же ім’ям Біля двору і хати Я гасав маленям. Та ж і стежка, й подвір’я, Та здається мені, Що не наше Загір’я, – Наше десь в стороні... Діда взнала відразу Юна пам’ять моя. Бачу, начебто Лазар. – Лазар? – Нібито я... Постарів, як бурлака, Сивина аж до вій. Лазар, – перший співака, Жартівливий бабій. – Вже стопчу, – каже, – в світі Небагато слідів. Щось багато в цім літі Повмирало дідів... Вже підходять, стрічають, – Бо минули ж роки, І мене величають І рідня, й земляки, Молоді, смаглолиці, Всім тут стежечка-путь... – Ну-бо, як там в столиці, Як там наші живуть? І нема хвилювання, І нема суєти, Лиш сердечне зітхання: – Ось приїхав і ти... Хоч на довгу годину І залишив ти нас, Брешеш, в рідну країну Ти заїдеш хоч раз, Все Загір’я готове День віддать для розмов. А чи згадка, чи слово – Все про наших ізнов. Повз низенькі пороги Тут лягли у житті Всі великі дороги І широкі путі. Не страшний-бо для люду Білий світ-грозовій, Наші й наші повсюди, Наче в хаті своїй. Наші знають науку, Наші в діло ідуть, Односельців онуки Тільки де не ростуть! Позростають хлоп’ятка, – В них свої земляки, Тільки буде в них згадка, Де родились батьки. Іншу стежку знайому Пригадають колись, Їх потягне додому, В інше місце кудись. Є де жить на просторі, – Від села до Москви, Час, як вітер на морі, Шапку рве з голови... – Що ж ми, добрії люди, – Мовив Лазар вкінці, – Що ж сидіти ми будем, Як в дворі горобці? І запрошують в хату, Де живе удова, На вечерю багату Сковорідка співа. Стогне чайник від пари, Навстіж хата сама. Півлітровок дві пари Мовчки вносить Кузьма. Наш Кузьма непомітний, Все він робить як слід, Хлібороб многодітний, Щонайближчий сусід. Всім поставив чарчини, І, наливши одну, – Для такої причини Він підніс її: – Ну! Пить – так пити на згадку, Якщо трапився час... І пішло по порядку, Як заведено в нас. Не було лихослов’я, Тільки жарти і сміх, Ми пили за здоров’я Односельців своїх. За народ, за погоду, За пшениченьку знов, Лазар пісню виводив, Як колись, про любов, І співали всі колом, І Петрівна – одна. В пісні слалася болем Давнина-давнина. Кожне слово до діла І зітхання в журбі, Мов чиєсь-то хотіла Горе взяти собі... Так минула подія, Не забув цього я, Буде завжди у мрії Перша зустріч моя; Поклонився сусіду, Не дослухавши спів, Я вже звідси поїду Через декілька днів. І хустинки, і квіти Заховають сльозу, І поклони, й привіти Землякам повезу. Чи вночі, а чи зрана Знов побачу свій край. Здрастуй, здрастуй, кохана Стороно. І – прощай!..
|