|
Мабуть, бути завірюсі, Сніг, напевне, упаде, – Бо у валянках, в кожусі, Дід Данило в ліс іде. Топче листя й жовту глицю, Обминає рівний бук, Знайде дерево-кривицю, То і знахідка до рук. Підшукать дубок з колінцем, Стовбурок, що літа гнуть, Ловко вирубать полінце, Взять на плечі й далі в путь. Справа нібито й нічого, Правду ж мовили діди: Відшукать підеш прямого, – Там криве стоїть завжди, А шукать підеш кривого, – Так пряме, куди не йди. Нарубав дубків Данило, Щоб на зиму був запас, Щоб знайшлося завжди діло В довгий вечір, в пізній час. Хоч не знав тії науки, Хоч і тесля – та мастак, Від докуки – на всі руки, Не гулятиме варстак. Із нуждою йдуть до хати, Конюх, сторож, кладовщик. Чи граблі, гаки, санчата – Все тесати здавна звик. Все, що руки запасали, Дід віддасть, як добролюб. Тільки любить, щоб питали, Що цінніше – клен чи дуб. Ця розмова діду люба, Він смакує кожну мить, Що, мовляв, не жить без дуба, А без клена можна жить, Що не може клен для зруба Так, як дуб, стовпом служить. Що береза з кленом схожа, – Жилка та ж і той же цвіт, А дубка ніщо не може Замінить на цілий світ. Дуб – один. Про те й розмова. Цар дерев. Коштовна річ. Правда, – добрий лист кленовий, Як саджати хліб у піч. Це давно було на ділі, Чи недавньої пори, – Так чи ні, а діду милі Ті розмови й вечори. Ходить жваво, невтомимо, Й дуже хочеться йому Вечорами в цюю зиму Вести спірку, всім любиму, Не лишатись одному. В дуба вік – могутня сила, Дубу соки йдуть щорік. «Дубу, – думає Данило, – А в Данила – менший вік». Ходить, курить на поляні, Зупиняється на крок, Ходить, поли кожушані Підіткнувши під пасок. Ліс мовчить. І тільки білка Шасне в віттячко руде, – І тоді хитнеться гілка, Лист останній упаде. І неначе в сон схилило. Розгулявся вітровій, З лісу вийшов дід Данило – Білих мух літає рій. З рукава здмухнув сніжинки, В’язку взяв, іти пора; «Бач, зима несе новинки, Це по мене йде, стара». Ось він прийде, мабуть, зляже І помре між добрих справ, І напевне хтось там скаже: – Дід Данило дуба дав. – Знає примовку відому, Жарти – жартом. А дуб’я Нарубав – неси додому, Дослужи всім, а потому, Видно, справа не твоя.
|