|
Вмер наш Івушка-пічник, Тихо жив і тихо зник... Вмів із люлечки диміти, Весельчак та балакун. Не любив так їсти й пити, Як любив курить тютюн. І махоркою бувало Пригощав мене немало. Сипле й просить: – Удружи. Закури, не відкажи. Закури-но ти мого, Він не гірший від твого. Пригощать умів на диво, Ще й додасть було хвали. Все із ласкою, поштиво, Що й не хочеш, а смали. Вмер у хаті він старій, Знаменитий люлькогрій. Добре слово, без огуди, Перед смертю говорив: Мов, прощайте, добрі люди, Досить з мене, покурив. Ніби тільки тим відомий, Та не в цім життя секрет, Що, мовляв, лишив у домі Тільки люльку та кисет. Ні, прожив недарма Іва І не все курив табак, Тільки тихо, не чванливо. Жив пічник і вмер отак. Вмілі руки мав, до речі, До роботи здавна звик. В нас в окрузі добрі печі, – Склав їх Івушка-пічник. І в лукавому завзятті, Затопивши вперше піч, До господарів у хаті Він таку заводив річ: – Ну топіте, хліб печіте, Дружно, весело живіте. А за піч даю завіт: Без ремонту двадцять літ. Всі працюйте чесно в полі, За столом сідайте в колі. А за піч даю завіт: Без ремонту двадцять літ. Майте щастя, добру славу, Славтесь ви на всю державу. А за піч даю завіт: Без ремонту двадцять літ. До роботи знов готовий, Печі виклавши чоло, Карбував дідусь бідовий Рік, і місяць, і число. Не зарадиш тому лиху... Взяв і вмер дідусь потиху. Вмер у хаті він старій, Знаменитий люлькогрій. Вмер неждано всім на диво, Хто б тому повірить міг? Ніби все живе наш Іва, Ніби вийшов за поріг. Люди Іву споминають, Поговірку люди знають: «Закури-но ти мого, Він не гірший від твого». А над сніжними полями, Над веселими дворами Дим пливе у небозвід. Сніг блищить, зірками скаче, В печах полум’я гаряче, І життя іде як слід...
|