|
Сонце димне йде на схід, – Гріє біля ганку. Дід Данило свій обхід Починає зранку. Вітер куряву здійма Від коліс по сліду, Внук-шофер із-за керма Кланяється діду. День пливе у росний цвіт, Вікна відчиняють, Квокчуть кури з-під воріт, Кролики шниряють. Все від сну встає, цвіте, Все загомоніло, А на серці щось не те, Спохмурнів Данило. І кисет завжди із ним, Сірнички, – чин чином, Тільки світ як нелюдим, Є на те причини... Робить дід поважний крок, Тінь за ним у ногу, Пролягає навскосок Через всю дорогу. Від димків кошлата нить В’ється в небо зранку, Дьогтем чоботи мастить Сторож біля ганку. Привітались. – Як діла? – Дід питає стиха. – Чи спокійна ніч була? Не случилось лиха? Сторож мов складає звіт, Має певну гадку: – Ніч була, сказати б слід, В повному порядку. На колгоспному дворі Все було в спокою, Тільки з неба три зорі Впали над рікою. Та собака валував, Але то не штука, Та сплеснулась там, де став, Отакенна щука... \ Дід, збираючись іти, Каже сумно й строго: – Бачу, стороже, що ти І не чув нічого. В мене в хаті уночі Чув би дивні речі, Як гримочуть рогачі Й відра біля печі. Міг би вухо притулить, – Вчув би теє диво, І сказав би сам, що жить З чортом неможливо. Де той спокій, тишина, Вік того не маєш... – Це, виходить, що жона? – Та вже зви, як знаєш... І, нахмурений, в журбі, Дід проходить мимо, Залишивши по собі Павутинку диму... Свині, чуючи жару, Лізуть під комору, Сонце, наче по шнуру, Піднялося вгору. А повітря – сизий ДИМ, В росах трави пишні. Пахне сіном молодим І смолою з вишні. У зеленому саду, Десь попід гіллями, Грає, дзвонить на меду Городок з роями. Луг некошений, роса, Білі хмарки неба. Ось де благо, ось краса, – Помирать не треба! Там, де вуликів ряди, Дід собі ступає, Бджіл у себе з бороди Бережно здуває. Йде із пасічником дід, Чути знедалечка: – Скоро липа піде в цвіт... – Піде скоро й гречка... І приємна, й неважка Ділова розмова, Та своє іспідтишка В діда ниє знову. – Ось живу я, – дід своє, – Стільки літ на світі, Їсти-пити – всього є, В шані та в привіті. Кликну – встане цілий взвод Від синів до внука. Від сусідів – честь. А от Лиш від баби – мука. Не утішити її, Все їй не по праву, Має завидки свої На мою на славу. Нуль, мовляв, без мене ти, Не хвались задаром... І давай пекти й пекти, Наче божа кара. Бджілки пасічник зміта, В’яло позіхає: – Е, Даниле, суєта... Все в житті буває. – Так-то, так... – І дід сповіль Встав, і легше стало. Обійти ж усю артіль, Ще шляху чимало. Де на річку схил крутий, Там, побіля саду, Зруб виводить золотий Теслярів бригада. Дід Данило справу знав – Тесляр був одвіку, Скільки гнув, рубав, тесав, – Не знайдеш і ліку. І не десь в землі чужій, – Запитай в артілі, – Може він в окрузі всій Перший майстер в ділі. Кожен вінчик, кожен паз, А чи зруб в куточку Оком зміряє – якраз, Все лягає в точку. Вся бригада, наче рій, Діда оточила: – Похвали, поглянь мерщій, – Тормошать Данила. А Данило: – Що хвалить? Це ж не на папері, Треба в зруб води налить, Зачинивши двері. Як води не пустить він, Значить в добрій марці, Всім вам слава і поклін, А тоді й по чарці. Цьому жарту – сотні літ, Але й те – порада, І сміється щиро дід, І бригада рада. Вус погладив бригадир, Промовля гордливо: – Як закінчим – буде пир, Музика і пиво. Тільки ж ти не підведи, Буде любо-мило, Ти ж і бабу приведи, Марківну, Данило. – Звісно, можна по труду, – Бурмотить без злості. А без баби як прийду? Нащо бабі гості? – Як не є – тобі жона, Всіх синів кохала, Внуків нянчила вона, Правнуків приймала. Що там є – не близька путь, Все життя ви рядом. Ну дивися ж, не забудь, – Просить вся бригада... Двері навстіж по путі Кузня відчинила. Сиплють іскри золоті, Мов зовуть Данила. Горно виє в літню рань, Кліщі в пекло лізуть, На підлозі – де не глянь, Скільки тут заліза! Лемеші, уламки шин, Обручі, ресори, Шестірні лежать з машин І на трактор шпори. Рейка гнута з полотна, Кузов і лопати, Із церковного вікна Поржавілі грати. І лоскоче діду ніс Запах домовитий – Фарб, мазути від коліс, Диму і копита. Діда кузня звеселя, Тут він без клопоту, Погляда на коваля, На його роботу. Ось він б’є гарячу сталь, В’ється дим багровий. – Ножик!-скаже враз коваль. Ножик – і готовий. Клепле речі – перший сорт В кузні, в димовищі, І прикурює, мов чорт, Від гарячих кліщів. Дід зітхнув, пора іти, Вже засидів спину, А коваль: – Куди ж це ти? Почекай хвилину. Хоч хвилину ще одну, Всовіща Данила, – Кочергу лише загну, Марківна ж просила... Дід аж руку був опік, Радий, що й казати, – Кочергу узяв під бік, Поспіша до хати. Злим не був ніколи дід, Догождав сусіду. Та вже скоро й на обід, Та вже й скучно діду. Та і все ж таки – жона, Всіх синів кохала, Внуків нянчила вона, Правнуків приймала. Як там правди не ховай, Всякого бувало: Сам же був гарячий вкрай, Провинивсь немало. Серце б’ється без снаги, Ниє винувато, А прийти без кочерги Гірше набагато. Як не думать, не судить, Кочерга – до речі, В жінки серце затремтить, Тьохне біля печі! Тільки шана отака І чого це ради? Діда Власа підклика, Голова сільради. Закурив, присів на пні, Привітав Данила: – Тут заявочна мені Нині поступила... Дід із лоба зняв кашкет, Запитав охоче: – А від кого? Чи секрет? – Пише стать жіноча. Ти у нас передовий, Ми на тебе вірим. Чом же з бабою, старий, Не поладиш миром? Скажем просто: кожен час Ображаєш жінку, Всюди ти один між нас, А вона в затінку. В тебе праця й запал є, Молодим до пари, Баба ж в хаті відстає, А від того й чвари. – Ні, дозволь, це задарма, – Дід перебиває, – А чого в житті нема? Все в житті буває. Дід про себе ні гугу, Нащо йому лихо? Ось несу їй кочергу Значить, буде тихо. І жона від лайок тих Вже на мир охоча, Тільки нація у них, Як не є – жіноча. Днями дружно все у нас, Дещо й не до ладу... – Хай же це в останній раз, – Власов дав пораду. І підвівся: – Ну, прощай, Буде день багатим, Клевер, батеньку, як чай, Віє ароматом. В синім небі хмара йде, Не схмурнів за ніч? Дощик нас не підведе, Данило Іванич? Дід в задумі, мимохіть, Промовля солідно: – Ні, погода ще стоїть, Постоїть ще видно... ДІД поволі йде вперед, Та не дуже сміло. У дворі велосипед. Гості. Краще діло. Квіти в хаті, під вікном, Чисто на помості, Внук Сергійко за столом, Завітав у гості. Дід, ступивши на поріг, Все бере в замітку: Он яєшня і пиріг Мліє на загнітку. Хоч немало в баби справ. Та зустріла мило: – Де ж ти довго пропадав, Де ходив, Данило? – Обійшов я всю артіль, Ще й до кузні стежку, А тобі приніс звідтіль, Бачиш, кочережку. – Так і знала – принесеш... – Голос повен ласки. Кочергу вручає все ж Дід не без опаски. Каже, сівши за столом: – На хорошій згадці, Вип’єм, внуче-агроном, По одній лампадці? – Всім ти, діду, голова, Руки в тебе вмілі, Тільки чарку п’єш, бува... – П’ю, але при ділі. Дід говорить жартома: – Зайві ці розмови. Ще ж про чарку в нас нема, Хлопче, постанови. – Пий, – піддався агроном. Випили помалу. Закусили огірком, Закусили салом. Веселіші од вина Повелися речі, А стара стоїть одна, Мовчки біля печі. Ніби зайва між людей, Ніби руки гріла, Все життя отак гостей Частувати вміла. Щоб сиділи не сумні, Їли все нівроку, А сама завжди в тіні, Як чужа, ізбоку. Дума, буде все як слід, Є чому радіти, Бо для неї внук і дід Рівні, наче діти. І уже нема біди, Радісно їй нині. – Ну ж бо, Марківно, іди Вип’єм по чарчині. Низько кланяється їм: – Пийте, пийте, що ви. Вже куди з питтям моїм, Кланяється знову. – Та підходь, не стій одна, Йди до хліба-солі. – Пийте, пийте, – і вона Підступа поволі. Скромно губи витира І на добрім слові Каже: – Пийте, я стара, Будьте всі здорові. І вже сіли двоє вряд, Як весільна пара, А хлопчина апарат Вийняв із футляра. Баба з дідом за столом Стихли, як на свята. І сидять вони рядком, Ніби молодята. А над ними, на стіні, Поруч з образами Ворошилов на коні Дивиться із рами. Внук же, ставши на стільці, З досвідом багатим, Сам серйозний на лиці, Клацнув апаратом. – В тебе, діду, слави злет, А діла ще більші. Та уже ж один поет Склав про тебе вірші. Пообідавши як слід, Курить дід щасливо. – Все можливо, – каже дід, – Це усе можливо...
|