|
Жив на світі дід Данило Сотню літ і п’ять, А сто шостий йому стукнув Час і помирать. Вволю хліба, вволю сала, Шана є, привіт. Якби совість дозволяла, Жив би двісті літ. Та невесело Данилу, Ніби всьому край: Не дають роботи діду, Кажуть всі: – Гуляй! А гуляти дні . і ночі Чи з руки у нас? Вже б казали просто в очі: – Помирати час. Потихеньку дід Данило Дощок натягав, Дістає гвіздки, рубанок І не гає справ. Теше, чистить – любо-мило, Дошки ті як дзвін! Все, що зробить дід Данило, – Так віддай поклін! Добру зладив домовину, Хоч живий лягай, Вже рихтується Данило У небесний край. В домовині необжитій Склав сінце до ніг, В піджаку, в сорочці шитій, Під намітку ліг. Люди ходять посмутніло, Сталась новина. – Ось і вмер наш дід Данило. -- Ось тобі і на... Всі гуторять: – Потрудився На своїм віку. – І приємно діду чути Мову отаку. – Ох і ветхий був бідака, – Каже всім сусід. «Ох і брешеш ти, собако!» Мовчки дума дід. – Соколів-синів залишив, Що не знають бід. – «А що правда, то вже правда», Ледь не скрикнув дід. Шанобливо і спокійно Всі рішили так: Треба випить, був покійник Випити мастак. І такі слова від люду Рад почути дід, Бо не в докір, не в огуду, Сказані як слід. Кажуть ще: – Прощай, Даниле, Дальня в тебе путь, Ну, а нас сокири наші До роботи ждуть. Кажуть ще: – В нас хлопці вмілі, Кожен – трудолюб, Ти їх сам навчив у ділі, Міцно ставив зруб. Як сокирами зачешуть – Все на лад іде! Басовито, громовито Дерево гуде. Ой Даниле, ой Даниле, Був би молодим! З молодим було б під силу Позмагатись їм. Добре знав своє ти діло, Журяться вони... – Ах ви, – крикнув дід Данило, – Сучії сини. А в розмові знайте міру, Сміх не до ладу. – Дайде дідові сокиру! На роботу йду!
|