|
Хто ж тебе знав, друже добрий ти мій, Що заживеш ти не в долі своїй? Мав ще від батька торбину й батіг, – Тільки що вроду з дитинства зберіг. Хата без вікон і двір без воріт, – Тільки що розумом вийшов у світ. Рваний піджак, постоли шкіряні – Тільки що був дорогий ти мені. Хто ж тебе знав, невеселий ти мій, Що заживеш ти не в долі своїй? Тож не судилось мені на роду Заміж піти із біди та в біду. Голос дівочий у хаті затих, Вивів на ганок мене мій жених. Пил завихрив, задзвенів бубонець, Пісню скінчили – і долі кінець... Йди та живи, – наказали в рідні, Тільки всього, без любові всі дні. Вік прожила край чужого стола, Тільки всього, що забуть не змогла. Пізно казати про смутки свої Треба раніш би те знати в сім’ї. Знати б, що доля складеться не так. Знати б, чим стане пастух та батрак. Що ж, хоч посидимо вдвох, як тоді, Ніби ми в парі отут, молоді. Миє камінчики хвиля з глибин, Тьохкає десь соловейко один, Блимають зорі, як білі вогні, Кличе на вальси гармонь вдалині...
|