|
Не тебе ж то в славний день, Де від сонця мріли далі, Стільки сіл під гук пісень Зустрічали на вокзалі?.. Де не глянь – людський прибій, Всім ти рідна і знайома, Тільки де ж старенький твій, Знать, один лишився вдома?.. Вікували, бить – не смів, Випадали кривда й щастя, Та забув за много днів, Що ім’я у тебе Настя. Як старі, багато літ Проживали без усмішки, Хоч би слово на привіт, Хоч би ласки було трішки... Скільки люду звідусіль! Тільки він десь самотою. В тебе серце тисне біль, Заливає гіркотою. Марно радість промине; Що ж не вийшов ти зарані, Стріти в шані не мене, – Орден Ленінський в пошані. – Здрастуй, здрастуй!-гомін, гук І привіти щохвилини. Чемодан беруть із рук, Попід руки – й до машини. – Здрастуй... – Чує голосок. Жалібний і глухуватий. – Чи дасте хоч би разок Власну жінку привітати?.. Подивилася стара, Давній спогад ліг на душу. – Здрастуй... – Сліз не витира... – Здрастуй, – мовить він, – Настюшо... Плаче він, – хіба ж не рад? – І підходить не відразу. Ніби щось було не в лад, Ніби він таїть образу. Ось він рядом, сльози втер, Чує гомін звідусюди... – Ну, цілуйтеся тепер! Ну, дивіться, добрі люди...
|