|
Був бій важкий, нещадний, до загину, І це вже потім я із прикрістю збагнув: Зі ста облич впізнав би я хлопчину, А звати як, спитати і забув. Літ із дванадцять. Видно, що бідовий, Із тих, що верховодять у дітей, Із тих, що у містечках прифронто́вих Стрічають нас, як дорогих гостей. Машину обступають на стоянках, Тягають воду – від душі порив. Приносять мило з рушником до танка І пригорщі нестиглих, кислих слив. Йшов бій за вулицю. Стріляє ворог люто, Заслали все кругом густі дими. А він періщить – з башти не зирнути І звідки той вогонь – збагни візьми. Адже навкруг така стоїть руїна, Стріляти може будь-яка із дір. І раптом де не взявся той хлопчина: «Я знаю, де гармата, командир! Я підповзав, вони там, серед саду». «То де ж таки сховались, на біду?» «А дайте й я ось там на танку сяду І дуже швидко й точно проведу». Що ж, бій не жде. «Залазь сюди, дружище!» І ось уже ми четверо – у бій. Стоїть хлопчина – міни, кулі свищуть, Немовби лиховісний буревій. «Ось тут». Заходимо по кругу, Із тилу набираємо розгін – І цю гармату, заодно й обслугу Втоптали ми у землю, наче тлін. Він витер піт. «А танк ваш добре топче!» – Усмішка промайнула по лицю. І, знаю, я сказав: «Спасибі, хлопче!» – Й потиснув руку так, немов бійцю. Був бій важкий, нещадний, до загину, І це вже потім я із прикрістю збагнув: Зі ста облич впізнав би я хлопчину, А звати як, спитати і забув.
|