|
В той день, коли скінчилася війна І під салют усі стволи палили, В той час на торжестві була одна Так пам’ятна для наших душ хвилина. В кінці шляху, в далекій стороні, Під грім пальби прощались вперше всі і Вже з усіма, хто згинув на війні, Як з мертвими прощаються живії. Ми до тих пір в душевній глибині Ще так безповоротно не прощались. Були ми з ними як би нарівні, Лист обліковий тільки поділяв нас. Ми з ними йшли дорогою війни, В єдиному братерстві йшли до строку, Їх славою також осяяні, Від долі їх завжди не далі кроку. І тільки тут, в цю особливу мить, Так сповнену і величі, й печалі, Від них змогли нас наче відділить: Ці залпи нас назавжди розлучали. Вселяла нам стволів ревучих сталь, Що нам уже не числитись у втратах. І, криючись серпанком, піде в даль Берег в полеглих на війні солдатах. І, відчуваючи крізь товщу днів і бід, Як нас уносять хвилі залпів в човні, Вони не сміють нам махнути вслід, Не сміють слова мовити. Безмовні. Ось так от, долею збентежені, Прощалися на святі ми з братами. І з тими, що в останній день війни Ще тут, в строю стояли разом з нами; І з тими, що війни великий шлях Пройти зуміли ледь наполовину; З тими, чиї могили десь в степах Ще біля Волги обтікала глина; І з тими, що вже на межі Москви Сніги обрали ліжками своїми, У передмістях на передовій Зимою сорок першою; і з тими, Що, і вмираючи, вже не могли Надіятись на святість їх споко́ю Останнього, під пагорбом землі, Насипаним нечуждою рукою. Із усіма – хай різна доля в них, – Хто перед смертю вийшов в генерали, А хто в сержанти вийти ще не встиг – Бо строк йому відпущений був малий. Із усіма, що відійшли від нас, Причетними одній великій сіні Знамен, пониклих, як велить наказ, – І до єдиного вже з усіма віднині. Ми попрощались. Змовк і гул пальби, І час пішов. І заросли могили. Берези, верби, клени та дуби Вже вкотре листя там своє змінили. Знов, знов з’являтимуться листя і трава, І наші діти виростуть, й онуки, А грім пальби в будь-Які торжества Знов нагадає нам про ту розлуку. І не за тим, що досі вдячні їм, Що пам’ять в нас, вважається, така є, І не за тим, ні, не за тим одним, Що вітри воєн дмуть і не стихають. І нам уроки мужності дані В безсмерті тих, що в жменьку пилу впали. Ні, навіть якщо б жертви всі війни Останніми на цьому світі стали, – Змогли б ми, залишивши їх в далі, Без них прожить своїм окремим щастям, Не бачити очима їх землі І слухом їх не чути світу частку? Життя пройшовши по своїй тропі, І зрештой біля смертного отвору, В собі самих щоб не вгадать собі Їх схвалення, а може, їх докору! Що ж, ми трава? Що ж, і вони трава? Ні. Не ізбуть зв’язку нам з родом братнім. Не мертвих влада, а того рідства, Що навіть смерті стало непідвладним. До вас, полеглі в битві світовій За наше щастя на землі суворій, Нарівні із живими, голос свій Звертаю я у кожній пісні но́вій. Вам не почути їх, не прочитать. Рядки лежать, ніби німими стали. Та ви – мої, були ви з нами в ряд, Ви мене чули і ім’я вже знали. У край німий, до спокою землі, Звідки немає з розвідки ні предка, Частку мене з собою ви взяли З аркушика армійської газетки. Я, друзі, ваш – у вас в боргу хожу, Як у живих, – так само зобов’язан. І якщо я, по слабкості, збрешу, Вступлю в той слід, який мені заказан, Скажу слова, що мало віри в них, Не встигнувши їх видати повсюдно, Не знаючи ще відгуку живих, – Я докір ваш почую привселюдно. Суду живих – не менш полеглих суд. Нехай в душі до днів моїх скінчання Живе, гримить уро́чистий салют І Перемоги, і великого прощання.
|