|
Я поліг біля Ржева В безіменнім болоті, В п’ятій роті Сталева Вбила бомба в польоті. Били блиски сліпучі По передньому краю, Як в безодню із кручі Впав – і згадки немає. І на білому світі Наступила пітьма, Ні петлички-налички З гімнастьорки нема. Я – де корені силу Смокчуть в чорних гіллях, Я – де з хмаркою пилу Спіє жито в полях. Я – де щебет пташиний В вечори золоті, Я – де ваші машини Рвуть повітря в путі; Де травинку в травинку Річка трави пряде, Там, куди на поминки Навіть мати не йде. Полічіте, солдати, Скільки ночей назад Раптом вийшов на дати У бою Сталінград. Фронт горів з виднокраю, Мов на тілі рубці, Я поліг і не знаю: Чи у Ржеві бійці? А чи маєм удачі На середнім Дону? Дні останні гарячі, – Все було на кону. І невже то із танками Ворог вийшов за Дін, І хоча б то останками Аж до Волги йде він? Ні, неправда. До краю Він знеміг від атак. А інакше – не знаю, Навіть мертвому – як? І у мертвих, щоб знали, Є відрада одна: За Вітчизну ми впали, Та не впала вона. В нас потьмарились очі, Пломінь серця погас, На повірці щоночі Викликають не нас. Орденів не чіпляти, Що дала нам війна, Вам – життя все багате, Нам – відрада одна: Що пройшли всі маршрути За Вітчизну свою, Хай наш голос не чути, – Він із вами в бою. Ви повинні там, браття, Всі стоять, як стіна, Бо вже мертвих прокляття – То покара страшна. Це нескорене слово Нам навіки дано, І за нами воно Ходить вічно, грозово. В мене мертве чоло Не прикрила могила, Всім, що потім було, Смерть мене обділила. Всім, що, може, давно Вам у звичці ясніє, Хай же буде воно Жити в нашій надії. Браття, може, там ви І не Дон загубили І в тилу у Москви Віддали свої сили. Там, де волзькі вали, Ви копали окопи І з боями дійшли До кордону Європи. Нам лиш знати б, узнать, Що була у тривозі Та останняя п’ядь На воєнній дорозі. П’ядь, що кожен їй рад, І якщо її збавить, То, ступивши назад, Ногу нікуди ставить. П’ядь у грозяний час, За якою вставала За плечима у нас Вічна кузня Урала. Може, селами тими Відступа людожер. Може, ви, побратими, Вже в Смоленську тепер? Може, в дні сніговиці Гинуть німці-вовки, Може, вже до границі Наші вийшли полки? Може... Тільки ж ви знаєте Заповіт наших прав! Хоч Берлін, – пам’ятаєте, – До Москви підступав. Браття, вами поборені Ті ворожі вали, Якби мертві, нескорені, Хоч би плакать могли! Щоб з гармат із «катюшиних» Залпи в грізну блакить Нас, німих і заглушених, Воскрешали на мить. О брати наші звірені, Лиш тоді б на війні Ваше щастя незміряне Ви пізнали б вповні. В тому щасті незмінена Й наша часточка є, В ньому, смертю зупинена, Віра й зненависть б’є. Наше все! Не лукавими Ми пройшли в боротьбі, Все дали й не сховали ми А нічого собі. Все на вас перечислено На віки, не на час, І не в докір для вас, Що в цім слові замислено. Браття, в лютій війні Ми різниці не знали: І живі, і що впали, – Всі були нарівні. І ніхто перед нами Із живих не в боргу, Хто наш стяг між рядами Підхопив на снігу. Щоб за владу щасливу, За Радвладу свою, Кроком далі, можливо, Впасти в лютім бою. Я поліг біля Ржева, Кат грозить ще Москві. Де ви, воїни, де ви, Побратими живі? У містах вогнезорих, У сім’ї, у селі? В гарнізонах суворих Не на нашій землі? Земле, рідна без краю, Жив би – знав і чужу... Я вам жити бажаю, – Що я більше скажу? Завіщаю вам нині Всім у щасті прожить І своїй Батьківщині З честю вірно служить. Горювати – гордливо, Не хилить голови, Святкувать – не чванливо, Як повернетесь ви. Берегти її свято, Перемогу свою, В пам’ять воїна-брата, Що поліг у бою.
|