Зміст

Від автора


На війні, в пилу походу,
В днину зимну, чи жарку,
Що є краще за природну –
У криниці, у ставку,
У трубі водопроводу,
Чи в джерельному струмку,
Чи у річці – з-попід льоду,
Чи в копитному слідку,
Що є краще за холодну,
Чисту воду вояку?

На війні в суворі роки,
В обстановці бойовій
У лісах, в снігах глибоких.
На стоянці польовій,
Де ще більший смак хоч трохи,
Чим у їжі фронтовій?
Треба тільки, щоб, нівроку,
Був би повар хлопець свій.

Щоб він числився недаром,
Щоб не ніжився у сні,
Щоб пашіли страви жаром,
Та завжди були з наваром,
І хороші і смачні.

Щоб на діло, на гаряче
Ідучи, солдат в плечі
Силу почував. Одначе
Справа не лише в борщі.

Ще без їжі можна жити
День чи й більше, то дарма,
А без примовки куди ти?!
Хвильки часом не прожити
Тут без жарту, зокрема.

Не прожить, як без махорки
Між бомбьожками двома,
Без прислів’я, без примовки,
Що веселий сміх здійма,
Як без тебе, Васю Тьоркін,
На війні життя нема.

А без правди і тим паче
Не прожити. Є така,
Хай незрима, але зряча,
Та, що в серце б’є гаряче,
Хоч яка б вона, одначе,
Не була густа й гірка...

От либонь і все в порядку.
Словом, книга про бійця,
Без початку, без кінця.
А чому так – без початку?
Часу мало – вся й розгадка,
Починать її спочатку.
А чому ж це – без кінця?
Просто шкода молодця.

З перших днів пори тяжкої,
Ідучи на правий бій,
Подружили ми з тобою,
Васю Тьоркін дорогий.

Я забуть не маю права,
Що твоя – моя то слава,
Де ти й чим поміг мені.
Ділу час і час забаві,
Дорогий ти на війні.

То хіба ж тебе я кину?
Давній друг не підведе...
Словом, книгу з середини
І почнем. А там піде...

На привалі


-- Вдатний, що і говорить,
Був старий, той самий,
Що придумав суп варить
На колесах прямо.

Кашу теж смачну варив,
Доглядав за нею,
Одне слово, був старий
З доброю душею.

Чуєш, ложечку одну
Ще дай, посмакую,
Я вже другу, брат, війну
На віку воюю.

Зваж і ще додай, земляк. –
Покосився повар:
«Попоїсти всмак мастак –
Цей хлопчина новий».

Й грудку ще поклав:
– Так от, – Мовить не сердито.
– Вам би, знаєте, у флот
З вашим апетитом.

Той: – Спасибі. Я якраз
Не бував у флоті.
Я б не проти, вроді вас,
Поваром в піхоті, –

Сів під сосною, в кіпці,
Кашу їв, сутуливсь...
«Свій?» – промовили бійці, –
«Свій», – перезирнулись.

Полк натомлений вже спав,
Міцно спав, на славу.
В першім взводі сон пропав
Всупереч уставу.

Обіперся на сосну,
Закрутив махорки,
На війні про ту ж війну
Вів розмову Тьоркін.

– Вам, хлоп’ята, з серединки
Починать. А я скажу:
Я не перші вже ботинки
Не латаючи ношу.

От прийшли сюди ви з дому,
Зброю в руки – і воюй,
А кому із вас відомо,
[До за штука сабантуй?

– Сабантуй? – котрийсь питає.
Мабуть, свято – сабантуй...
– Всякий сабантуй буває,
А не знаєш – не мудруй...

От бомбьожка враз, і що ти?
Ляжеш навіть у болото.
Жив лишився – не горюй:
Це – малий ще сабантуй.

Відпочинь, наїжся смачно,
Закури і знов воюй.
Але буде, гірший значно,
Мінометний сабантуй.

Той повалить і притопче,
Землю-матінку цілуй.
Але май на оці, хлопче,
Це – середній сабантуй.

Сабантуй – тобі наука,
Ворог – злиться, ти – лютуй!
Але зовсім інша штука
Головний, брат, сабантуй.

Хлопець раптом замовкає,
Щоб прочистить мундштучок.
Я, мовляв, не те ще знаю,
Почекай, скажу, дружок...

– Вийшов ти, скажімо, зранку,
Наче вкопаний стаєш:
Пре на тебе тища танків...
– Тища танків? Це вже бреш.

– Нащо нам брехать, дружище?
Поміркуй, який рощот?
– А навіщо ж зразу тища?
– Ну, гаразд, нехай п’ятсот.

– І п’ятсот тут не на місці,
Не лякай нас, як бабів.
– Добре. Що там триста, двісті –
Хай би ти один зустрів...

– Є в газеті гасло, друже:
Не ховайсь в кущі, не ний!
Танк на вигляд грізний дуже,
А насправді він сліпий.

– Да, сліпий. Лежиш в канаві,
Дишеш з горем пополам...
А як зосліпу задавить,
Еж не бачить, кажеш сам.

Повторити мушу знову:
Раз не знаєш – не мудруй.
Сабантуй – це тільки слово –
Сабантуй. Та сабантуй

Може вдарить, – іцо ти скажеш, –
Просто в голову дурну.
Був у нас такий товариш...
Дайте, хлопці, тютюну...

Слухають, не спить ніхто,
Слово ловлять жадно.
Добре, коли бреше хто
Весело і складно.

Ліс похмурий і глухий
Пр и» лихій негоді.
Добре, коли є такий
Хлопець на поході.

І його несміло хтось
Просить: – Може б на ніч
Розповів ти нам про щось,
Василій Іванич...

Ніч глуха, земля сира,
Ледь вогонь димиться.
– Ні, хлоп’ята, спать пора,
Будемо стелиться. –

Хто як міг і як умів –
Вклалися солдати.
Між товаришів-бійців
Ліг і Тьоркін спати.

Дощ і дощ. Шинель, як хлющ,
По землі потьоки.
Небо – дах, а хата – кущ.
Муля корінь в боки.

Та йому це півбіди,
Ні на що не зваже,
Засинає він завжди,
Скрізь, де тільки ляже.

Ось він поли підтягнув,
Щоб укрити спину.
Тещу вашу спом’янув,
Пічку та перину.

І припав к землі сирій, –
Знемогла утома.
І лежить він, Тьоркін мій,
Спить собі, як дома.

Спить – чи їв, а чи не їв,
Де б не притулився.
Він своє доспати вмів,
Спать в запас навчився.

І, мабуть, йому ввижався
Не завжди тяжкий той сон,
Як на схід він пробивався,
Залишивши свій кордон.

Як пройшов він, Вася Тьоркін,
Із запасу рядовий,
В пропітнілій гімнастьорці
По землі тоді своїй.

Та й безмежною ж якою
Та здавалася земля.
Хай була б вона чужою,
А то ж ні, своя, своя...

Спить герой, хропе – і точка.
Лине сон, мов течія...
Ну, своя земля – це ж точно,
Ну, війна – так тут же й я.

Все забуто до останку.
Сон, турбота, не бунтуй.
Може, знову завтра зранку
Розпочнеться сабантуй.

Сплять бійці, як сон застав,
Міцно сплять на диво.
Тільки ті, що на постах,
Мокнуть терпеливо.

Злива вщухне й знов лине,
Хтось поворухнеться,
Щось, напевне, спом’яне,
Пригада, всміхнеться.

І здається, сон пропав,
Сміх прогнав дрімоту.
– Як це добре, що попав
Тьоркін в нашу роту.

* * *


Тьоркін – хто ж він, далебі?
Треба вам сказати:
Тьоркін, хлопець так собі,
Як і всі солдати.

Ні, він хлопець хоч куди.
Хлопець в цьому роді
В кожній роті є завжди, ^
Навіть в кожнім взводі. /

А щоб знали, сильний чим,
Скажем щиро: зроду
Гарним надто вже таким
Він не був на вроду.

Зріст середній, швидше, мав,
Та герой-героєм.
На Карельськім воював,
Там ще звикся з боєм.

І не знаємо чому, –
Ми вже не питали, –
Через що тоді йому
Не дали медалі.

З теми цеї ми звернім,
Є така здогадка:
Може, в списку награднім
Вийшла опечатка.

Не дивися на медалі,
А дивись, що буде далі.
Тільки місяць, як із дому –
Знову Тьоркін на війні.
– Довго, бачу я по всьому,
Жить судилося мені:

Хоч осколком і дряпнуло,
Та не дуже – знов минуло.
Тричі ворог в кліщі брав,
Тричі я ті кліщі рвав.

Хоч було і скрутно зовсім, –
Та лишався я живим
Під вогнем прямим і косим,
Тришаровим, навісним...

Та сказати мушу слово –
На поході, в бездорож,
Був я знищений частково
І розсіяний також...

А проте живий вояка,
І готовий завше в бій.
Курить, їсть і п’є зі смаком
Всюди на передовій.

Як тобі не тяжко знову –
З бою в бій вперед рушай.
Це ще примовка, – а мова
Далі буде, постривай.

Перед боєм


– Доповім про те вам, братці,
Як ще в перші дні війни
Довелось нам пробираться
З тилу, з тої сторони,

Де заволодів землею
Тимчасово німець-кат.
Вслід за владою своєю,
Йшов за фронтом вслід наш брат...

Йшов наш брат худий, голодний,
Де не глянеш – там і сям.
йшов поротно і повзводно,
Строєм, вільно, як завгодно –
При компанії і сам.

І людей своїх, до речі,
Уникав він раз у раз,
У село звертав підвечір,
Всі свої нехитрі речі
Він ховав у протигаз.

Йшов похмурий, бородатий,
І, спіткнувшись об поріг,
До чужої входив хати,
Ніби в чомусь винуватий
Перед кимсь. А що він міг!

Сам він щулився з незвички,
Не гадав, а довелось...
Спершу він просив водички,
А вже потім з’їсти щось.

А хазяйка – чи ж відмовить,
Хоч який, а все ж ти свій. –
Навіть слова не промовить,
Тільки схлипне, тяжко їй.

На прощання ж скаже гірко:
– Дай вам бог прийти назад... –
То була печаль велика,
Як на схід ішов наш брат.

Босі йшли й худі солдати,
Біля серця, мов змія...
Де вона, Росія-мати,
По який рубіж своя!
Йшли, проте. Ішов і я...

Я тим шляхом ненависним
Пробирався не один.
йшло нас десять душ приблизно,
Був у пас і командир.

Із бійців. Мужчина певний,
Знав місцевість всю навкруг.
Ну, а я, як більш ідейний,
Був там ніби політрук.

Грілись ми коло багаття,
йшли вночі і вдень кудись.
Я одне політзаняття
Повторяв їм: – Не журись!

Не зарвемось, так прорвемось,
Живі будем – не помрем.
Прийде час – назад вернемось,
Що здали-те заберем.

А мене б тоді спитати,
Саме стільки ж знав і я, –
Де вона, Росія-мати,
По який рубіж своя?

Командир ішов, як хмара,
Я пильную, стережу,
Щось він довго думав-марив...
– Кинь ти думати, – кажу.

Говорю йому не злісно.
Чую серця його стук:
– Он, моє село під лісом,
Що ти скажеш, політрук?

Що сказати? Як я мислю?
Розгубився він зовсім,
Одвернувся, вуса звисли.
А вина його у чім,

Що село біля дороги,
Що за душу узяло?
Тут який не будь ти строгий,
Скажеш все ж: «Зайдім в село».

Стрепенувся ясний сокіл,
Усміхнувсь, почав співать.
Вирвався на шлях широкий,
Поспішає – не здогнать.

Добулись вночі бентежно
Вуличками поміж стріх,
Він серйозний, обережний,
Вів до себе нас усіх.

Так було із нашим братом,
Що в свій двір попав з війни:
Пробирайся в рідну хату,
Крадькома уздовж стіни.

Знай тепер, що толку мало
Від кутка твого, села,
Що війна вже й тут бувала,
Ще до тебе тут пройшла.

Що тобі уже, солдате,
Не утішити жону.
Можеш ніч одну поспати –
І наздоганяй війну.

Об поріг солдат роззувся,
Сів край столу – все як слід.
Ніби з поля повернувся,
На вечерю чи обід.

Тільки все не так, одначе...
– Ну-бо, жінко, ти мені
Всіх бійців моїх гарячим
Забезпеч, як на війні.

І до печі жінка стала
В те побачення сумне.
Ночі й зовсім тої мало,
Так, мабуть, вона й мине.

Смажить, варить господиня,
У руках швидка, метка.
Для гостей дістала з скрині
З півниками рушника.

Всіх вона нагодувала,
Попросила спать лягти.
В кожнім слові ми вчували
Стільки ласки й теплоти,

Ніби в іншу, добру пору
По квітучій по землі
Ми прийшли до цього двору,
Як герої й чималі.

І навряд чи був донині
Сам господар, наш старший,
Із своєї господині
Задоволений такий.

І навряд, щоб так любила
Ще коли його вона,
Щоб така була ще мила
І привітна й чарівна.

І щеміло серце в нього,
І пеклась його душа, –
Він-бо добре знав, на кого
Жінку з дітьми залиша...

Уляглись бійці. Надворі
Западає тишина.
І хазяїн ліг. Не скоро
Підійшла-таки вона.

Як не посуд прибирає,
То латає при вогні.
Чоловік не спить, чекає.
Стало совісно мені.

Всі бійці давно поснули,
А мені вже не до сну.
Що ж, піду та в караулі
Десь на ганку задрімну.

Взяв шинелю, як в прислів’ї
Тім, що змалку чув колись:
І підспід і в узголів’я,
Ще й шинелею укривсь.

Ех, суконна, засмальцьована,
Ти добрая шинель,
Вітром і вогнем цілована
Чудовая шинель.

Позашивана, прострелена
В гарячому бою.
Замість постелі постелена –
Лежиш, як у раю.

Чи впадеш ти, як підкошений,
Поранений наш брат,
На шинелі тій поношеній
Доставлять у санбат.

А заб’ють – то тіло мертвеє
Там з іншими підряд
Знов шинелькою потертою
– Укриють – спи, солдат!

Спи, солдат, в житті свойому –
Не багато прожилось:
Ні при жінці, ні самому
Всмак поспать не довелось.

Встав господар серед ночі,
Буду вік це пам’ятать.
– Ти чого? – Дровець ось хочу
Господині нарубать.

Чоловікові не спиться,
Ну, а ти б заснув хіба?
Заходився, як годиться,
Й хмиз при місяці руба.

Цюк та цюк. Співа сокира.
Ось і ніч уже мина.
Видно, любить жінку щиро,
Та розрадить чим, не зна.

Все рубає. Перед світом
В путь солдат рушає знов.
Тут прокинулися діти.
Татко – глянули – прийшов.

Люди ще якісь сиділи,
Вешталися у дворі.
Діти ніби зрозуміли,
Здогадались, мов старі,

І заплакали малята.
Мовчки вийшли ми з двора:
Може, нині ще в цю хату
Удереться німчура...

Плач дитячий вдень, і ніччю,
Те ридання їх сумне,
Із німецького заріччя
Кличе й кличе все мене.

Я б хотів не ради слави,
Ранком грізним, бойовим,
Вибратись на берег правий
І прийти туди живим.

Хочу щиро вам сказати, –
Правди нічого таїть, –
Я хотів би завітати
До хазяйки отії.

Попросить води напитись,
Не завдать турботи їй,
Щиро в ноги поклонитись
Добрій жінці тій простій.

Чи спита про мужа щиро, –
«Думаю, що жив-здоров».
Шапку скинуть, взять сокиру,
Нарубать хазяйці дров.

Тому що господар-барин
Нам нічого не сказав,
Може, нині землю парить,
За яку грудьми стояв...

Але хто про це гадає.
Треба німця бити йти.
От і все, що Тьоркін має
Коротко доповісти.

Переправа


Переправа, переправа!
Берег лівий, берег правий.
Сніг, ріка льодок лама...
Кому пам’ять, кому слава,
А кому – вода, пітьма, –
І сліда ніде нема.

Ніччю, першим із колони,
Обламавши з краю лід,
Перший взвод спустив понтони,
Навантажився як слід,

Навантажився, відчалив.
Другий взвод слідом за ним.
За хвилину від причалу
Рушив третій за другим.

Мов плоти, пішли понтони.
Покотилось в ніч глуху
Басовим, залізним тоном,
Наче йшов хто по даху.

І пливуть, куди – не знати,
На війну, а не з війни.
І цілком свої хлоп’ята
Зразу – наче не вони,

Зразу наче трохи інші
Від отих, своїх. Чому?
І дружніші, і строгіші,
Наче всі тобі миліші,
Ніж годину ще тому...

Так подивишся – солдати!
А насправді – малюки,
Нежонаті, чи жонаті
Стрижені ці вояки.

Але вже ідуть хлоп’ята,
Приготовивши штики,
Як давно, іще в двадцятім,
В бій рушали їх батьки.

Йдуть бійці, грізним походом
Там, де двісті літ назад
З кременівкою проходив
Руський труженик-солдат.

Мимо їх чубів вихрястих,
Невгаваючи й на мить,
Смерть в бою летіла часто,
Чи й на цей раз пролетить?

Тишина. Лише хлюпочуть
Дружно весла за бортом,
Та вода внизу клекоче
Під підірваним мостом.

Ось уже й на середині,
Їх односить, кружеля...
А вода реве в тіснині
І крижинами жбурля.

Між погнутих балок ферми
Б’ється, піниться вона...
Перший взвод уже напевне
Дістає мілкого дна.

А позаду шум і клекіт,
Навкруги – чужа пітьма.
І уже він так далеко, –
А можливо, що й нема...

Непідступний, непочатий
З-понад чорної води –
Ліс чорніє там зубчатий
Загадковий, як завжди.

Переправа, переправа!
Берег правий, мов скала...
Ночі цеї слід кривавий
В море хвиля понесла.

Сталось так: із того боку
Спалахнув прожектор десь,
Перекраявши протоку,
Освітив десант увесь.

Вмить снаряд поставив воду
Стовпищем. Понтони – вряд.
Густо там було народу –
Наших стрижених хлоп’ят.

Хто з солдатів те забуде!..
Не забудеться воно:
Ще живі, ще теплі люди
Йшли на дно, на дно, на дно...

Спалах, темінь, знов заграва,
Де свої, чужі, хто зна?
І зірвалась переправа, –
І запала тишина.

Ще про те немає мови –
Хто герой, хто боязкий,
Хто там хлопець пречудовий –
А напевне ж був такий.

Переправа, переправа...
Темінь. Холод. Ніч, як год,
Та вчепивсь у берег правий,
Залишивсь там перший взвод.

І мовчать про це солдати,
Хоч нема тут їх вини,
Ніби в чомусь винуваті,
Що на лівому вони.

І нема кінця нічлігу,
Ранок теж не звеселя,
З льодом пополам та снігом
Перемішана земля.

Натомившись у походах,
Хай там що, завжди – жива,
Обляглась, дріма піхота, –
Гріє руки в рукавах.

Обляглась, дріма піхота,
Ліс та ніч, глуха пора,
Пахне чобітьми та потом,
Забиває дух махра.

Чуло дише берег лівий,
Разом з тими, що пластом
Там, на правім, під обривом
Гріють землю животом.

Ждуть світанку, ждуть підмоги,
Та не журиться солдат.
Ніч мина, нема дороги
Ні вперед, ані назад...

А можливо, що з півночі
Порошить сніжок їм в очі,
І уже давно
Він не тане в їх очицях,
І лежить сухий на лицях –
Мертвим все одно.

Обняла їх вічна тиша,
Смерть по смерті не страшна,
Хоч пайок іще їм пише
В першій роті старшина.

Старшина пайок їм пише,
А по пошті десь, мабуть,
Саме так, як і раніше,
Їх листи додому йдуть,

Що недавно на привалі
Їх солдати, при вогні
Один в одного писали
Десь у лісі на спині...

Із Рязані, із Казані,
Москвичі, сибіряки –
Сплять бійці. Своє сказали
І вже праві на віки.

Шелюга рости там буде,
Де застигли їх сліди...
Може, так, а може – чудо?
Хоч би звістку рідним людям –
І біда за півбіди.

Довгі ночі в листопаді,
йде зима десь навпрошки.
Два бійці сидять в засаді
У кущах, біля ріки.

Щось неначе бовваніє,
А можливо, хлопець снить,
А чи іней то на віях,
А чи й справді маячить?

На воді маленька цятка,
Зір напружили бійці:
Ніби цурка, може, й кладка
Пропливає по ріці.

– Ні, не цурка і не кладка,
На очах немов сльота.
– Чоловік либонь, хлоп’ятка!
– Ні, навряд. Вода не та!

– Да, вода. Подумать страшно,
Риба, мабуть, засина.
– Чи не з наших учорашніх
Випливає хто із дна?..

І замовкли знов солдати.
І сказав один боєць:
– Наш би виплив з автоматом
І в шинелі, хоч і мрець. –

І дрижать, до нитки змоклі, –
Перший випадок такий.
Підійшов сержант з біноклем,
Придивився: – Ні, живий.

– Ні, живий. Без гімнастьорки.
– Може, фриц у тил до нас?
– Ні. А може, Вася Тьоркін? –
Хтось жартує. В добрий час!

– Стій, не квапиться, солдати,
За понтон дарма взялись.
– Може, велите спускати?
– Що спускати! – Він – дивись!

Крижану, різучу корку
Біля берега пробив,
Він, Василь, звичайно, Тьоркін,
Став живий, – добувсь, доплив;

Зовсім голий, сині губи,
Похитнувсь, як у диму.
Засивів мороз у чубі,
Зуби зціпило йому.

Підхопили, обв’язали,
Ще і валянки дали,
І пробігтись наказали.
Потім хлопця завели

В затишну штабну кімнату,
В ліжко вклали спочивать.
Вклали хлопця просихати,
Спиртом стали розтирать.

Розтирали груди, спину...
Раптом каже наче в сні:
– Доктор, може, з середини
Ще б погрітися мені,

Щоб не все на спину, значить?..
Випив стопку, і ожив,
А що хлопець був гарячий, –
То підвівсь і доповів:

– На погибель ворогам
Взвод увесь на правім там!
Лейтенант велів прохати
Вогоньку туди піддати,

А вже слідом за вогнем,
Встанем, ноги розімнем.
Пособіть нам тільки дечим –
Переправу забезпечим...

Доповів про все чин-чином,
Мов збирався знов назад.
А полковник: – Молодчина!
Молодець, спасибі, брат...

Повернувся, ліг на спину,
Усміхається боєць:
– Чи не можна б ще чарчину,
Через те, що молодець?

А полковник на солдата
Глянув, строгий на лиці:
– Молодець, а не багато
Зразу дві? – Так два ж кінці...

Переправа, переправа!
Крізь гармат глухе виття
Бій гримить святий і правий,
Смертний бій, не ради слави,
Ради мирного життя.

Про війну


– Я скажу вам кілька слів,
Як умію, просто.
Сам прожити б я хотів
Років дев’яносто.

А війна – про все забудь,
Що тут нарікати.
Вирушав у дальню путь,
Звелено: – Чекати!

Час лихий настав, і от
Ми тепер в одвіті
За Росію, за народ
І за все на світі.

Од Івана до Хоми
Мертві і живії
Всі ми разом – це є ми,
Той народ. Росія.

Тож тримайся свій свого,
Бо скажу вам, братці,
Нам з гармидеру цього
Нікуди діваться.

Тут не скажеш: я – не я,
Що, куди, не знаю,
Не докажеш, що твоя
Нині хата з краю.

Тут про себе, – як, та де...
Думати не треба.
Бомба-дура. Попаде
Здуру просто в тебе.

На війні усе прийми,
Честі ж не губи ти,
Лізь на груди сам грудьми,
Бити вже, так бити.

Я скажу про цю війну,
Дам свою оцінку,
Тут не так, як в давнину –
Стінкою на стінку.

Тут не те, що на кулак:
Глянем-чий сильніший.
Я сказав би навіть так:
Ні, тут значно гірше.

Ну, та що там говорить,
Ясно все, браточки.
Треба дужче німця бить,
Не давать відстрочки.

Раз війна – про все забудь,
Що тут нарікати.
Вирушав у довгу путь,
Звелено: – Чекати!

Скільки жив – на тім кінець,
І турбот ніяких.
Ось тоді вже – ти боєць,
Справжній ти вояка.

Підеш в бій, у будь-який,
Виконав задачу.
Дивишся – іще й живий
Сам собі в придачу.

А спіткає смертний час,
Значить, номер вийшов.
Може, в риму щось про нас
По війні напишуть.

Хай прибрешуть, і не раз,
Ми й на це готові.
Та були б, як кажуть, в нас
Дітоньки здорові.

Тьоркін поранений


На могили, на канави,
На розбиті переправи,
На колючий дріт іржавий,
На гарматнії стволи,
На болотний ліс корявий,
На кущі – сніги лягли.

У полях, од снігу білих,
Закрутилась сива мла,
В коминах пообгорілих
Хуртовина загула.

Завірюхами густими
Села рідні замело.
В люту, в пам’ятну ту зиму,
Тут гарматним пахло димом,
Не людським димком, житло.

У лісах, на мерзлій груді,
У землянках без вогнів,
В танку, при гарматі, всюди,
На простудженім коні,
На війні лічили люди
Довгі ночі, грізні дні.

А проте, не нарікали,
Хоч була зима і зла.
Тільки б німця пропікала,
Не про себе мова йшла!

Добрий хлопець часом скаже:
Хай поскаче кодло враже.
Німець – пан, хіба він звик,
Руський стерпить, – він мужик.

Хлопали у рукавиці,
Тупцялись по цілині.
День солдатський при зірниці
Починався на війні.

Ледве вивсь димок, несміло
Вогник з нього проглядав,
В закоптілий чан гриміла
Разом з кригою вода.

І натомлений нічлігом,
Кожен кидав свій куток,
Грівся бігом, мився снігом,
Жорстким снігом, як пісок.

А тоді-один за одним,
Довгим рівним ланцюжком,
Йшли до кухонь всі, повзводно,
Кожен, звісно, з казанком.

Суп уволю, чай до поту, –
Все як слід.
Потім знову за роботу:
– У похід!..

* * *


Взяв катушку Тьоркін Вася.
Вслід за ротою подався:
Велено йому зв’язок
Протягти через лісок.

Рота голови пригнула,
Куля всякого пригне.
Тьоркін крутить: – Тула, Тула!
Тула, чуєш ти мене?

Підморгнув бійцям, послухав,
Знаєм діло, мов, своє –
Трохи в трубку ще подмухав,
Командирові дає.

Командиру все у звичку, –
Сунув трубку в рукавичку,
До землі припав бочком,
Так, щоб снігом не задуло.
Все в порядку. – Тула, Тула,
Поможіть нам вогоньком...

Що дорожче може бути,
Коли раптом у бою
Між чужою стане чути
Артилерію свою!

Рідним порохом пропахне
Вмить уся передова,
Як тарахне, як бабахне
Наша, значить, полкова.

Як над полем бойовища,
Спершу, нібито не в лад,
Дивізійної просвище
Добре цілений снаряд.

І зачне й піде на славу,
Наче з горна жаром дуть,
З завиванням шепелявим
Торувать піхоті путь.

В дім поцілить раз – і досить.
По селу – до щенту зносить!
У бліндаж потрапить – теж.
Оддаси, не всидиш, бреш!

Ну, а ще лишився хто там,
Запорошений піском,
Почекай, встає піхота,
Дістає його штиком!

Далі роти йдуть стрілкові,
Тягне слідом Тьоркін провід.
Взвод – за валом вогневим.
Тьоркін з ходу, – вслід за взводом
Топить провід, як у воду,
І лишається живим.

Раптом, збоку, зовсім близько,
З-під засніжених ялиць –
Чох! – Снаряд за жовтим блиском,
Тьоркін в кучугуру – ниць.

В сніг зарився і міркує:
«Чи забитий, чи живий?..»
Спиною всією чує,
Що снаряд сичить, як змій...

Серце б’ється, б’ється, б’ється,
Є душа, чи вже нема?..
Що ж він, чорт, лежить – не рветься,
Та чого ж тут ждать дарма.

На снаряд він глянув скоса:
Біля самих майже ніг –
Гладкий, круглий, тупоносий,
З-попід низу тане сніг.

Ніби зна, де місце вибрать,
Сатана сліпа, дурна,
Невідомого калібра –
Що завбільшки з кабана.

Озирнувсь злодійкувато,
Здивувався – сміх і гріх:
Повривалися хлоп’ята
Всі, як є, носами в сніг.

Тьоркін ще очима косить,
Потім вигляду набрав:
– Хлопці, нюхать землю досить, –
Бравим голосом сказав.

Став із вирвою він рядом,
І в присутніх на виду,
Повернувшись до снаряда,
Справив тут малу нужду...

Тьоркін бачить – ніби пушка.
Як сміливцеві і слід,
Передав бійцям катушку:
– Ви – вперед, а я – в обхід. –

З ходу кидає гранату,
Вниз плигнув і зник в диму.
– Офіцери і солдати,
Вибирайсь по одному!.. –

Смужка світла – більш нічого,
Що його чекає там?
Тиша. Знов нема нікого.
Озирнувсь навколо – сам.

Десь стріляють, тут луною
Віддає у глибині.
Кепське діло. З полкової
Гатять просто по мені.

Гатять, я сказав би, добре.
Теплим словом пом’яни,
Хоч за те, що міцно погріб
Збудували цей вони.

Міцно, добре, що й казати, –
Тут не те, що воювать,
Чай тут можна пить, хлоп’ята,
Стінгазету випускать.

Обдивився, як у хаті:
Грубка тепла при стіні.
Є й посидіть де й поспати.
На полу скалки скляні.

Що за дух? Не йметься віри,
Не похоже на війну –
Дух білизни, хліба, шкіри,
Одягу і тютюну.
Знов полізуть? Лізьте, звірі,
В обороні Тьоркін. Ну!..

На прицілі вхід і вихід,
Дві гранати замашні.
Стрілянина вщухла. Тихо.
Чути кроки в тишині...

Тьоркін, стій! Диши рівніше,
Тьоркін, ближче підпусти.
Тьоркін, цілься. Бий вірніше,
Тьоркін. Серце, не части.

Розповісти б вам, хлоп’ята,
Хоч не вір очам своїм,
Як німецького солдата
Бачив я за крок живим.

Він ішов у чомусь білім,
А обличчя мав нудне,
Наче на звичайне діло
Йшов на мене – вбить мене.

В ровик цей, немовби з пічки,
Став спускатись на заду.
Тьоркін, друг, не дай осічки.
Сам потрапиш у біду.

За секунду до розриву,
Приклад всім подать хотів –
В полушубці спритно й живо
Плигнув офіцер у рів.

Офіцер за пістолета,
В серце цілив, не попав.
Тьоркін у м’яке багнета
Офіцерові загнав.

Сам присів, присів тихенько,
Повело його легенько.
Він торкнувся за плече.
Рана. Мокро. Гаряче.

По долівці він пошарив:
Кров, – чужа, а чи своя?
Близько десь важкий ударив,
Аж хитнулася земля.

Потім другий за хвилину,
Теж хороший кабанець...
«Наші б’ють – збагнув хлопчина, –
А раз наші-то капець!»

Оглушило зовсім гулом,
Тьоркін сам уже не свій.
Тула, Тула, що ж ти, Тула,
Тут же свій боєць, живий.

Похиливсь на стінку дзота,
Кров тече, рукав набряк.
Тула, Тула, неохота
Помирать йому отак.

Неохота в мокрій ямі,
На підлозі, уночі
Гинуть з мокрими ногами,
З болем, з раною в плечі.

Жалко роки молодечі.
Трохи хочеться пожить,
Хоч погрітись біля печі,
Хоч онучі просушить...

Туга воїна зігнула.
Тула, Тула... Що ж ти, Тула?
Тула, Тула. Та це ж я...
Тула... Стороно моя.

* * *


А тимчасом ніби води
Під землею десь ревли,
Рівний, дружний гул надходив,
Наростав усе. Зі сходу
Танки йшли.

Низькогрудий, важкотілий,
Спину згорбивши свою.
З пушкою, що в душу цілить –
Грізно танк реве в бою.

А за грохотом і громом
У стальній броні сидять,
На своїх місцях, як дома,
Троє, четверо знайомих,
Наших стрижених хлоп’ят.

Вперше в бій ведуть машини,
Але ж хлопці – світ сходи.
Все помітять у щілини.
Знають, вдарити куди.

Постріл, другий – ціль накрито,
Розвернувся весь накат.
Влучно бито, добре бито.
Ну, а що як там сидять?

Що, як десь коло гармати
Збереглась обслуга ще?
Стань машину розвертати –
Бронебійним припече.

Що, як німець з автоматом
Там зарився; як слимак,
Стежить він за нашим братом,
Вижидає, чом не так!

Двоє вслід за командиром
За гранати й вздовж стіни.
Темінь. Хвиля тишини.
– Хлопці, зайнята квартира. –
Чують раптом з глибини.

Рідний голос. Дивне діло.
Не почулось – наяву.
– Пособіть! Добу вже цілу
В цій землянці я живу. –

На землі, в калюжі крові
Наш боєць. – Ти хто такий?
Стихнув Тьоркін на півслові,
Ледве теплий та живий.

Він лежав з лицем землистим,
Очі сплющені були.
Вчасно Тьоркіна танкісти
Підібрали, повезли.

Йшла машина у зав’югу.
Тьоркін думав – ну, кінець.
І тримав його, як друга,
Хлопець, баштовий стрілець.

Грів диханням. Чи поможе?
Бились в лад у них серця.
Хоч уже й не стріне, може,
Він в житті цього бійця.

Світ пройди – не відшукати.
Не прийшлось знайти мені,
Де ще дружбу чисто й свято
Цінять так, як на війні.

Про нагороду


– Ні, хлоп’ята, я не гордий,
Не загадуючи вдаль,
Так скажу: навіщо орден?
Згоден я і на медаль.

На медаль. І то по всьому,
По закінченню війни.
Повернувся б я додому,
До своєї сторони.

Чи вернусь? Побачим далі.
Тут воюй, а не гадай.
Але от щодо медалі:
Там її мені подай.

Якщо варто, звісне діло,
А раз так – то не тягни.
В чому справа – зрозуміло –
Чоловік прийшов з війни.

Ось прийшов я з полустанка
У село, у рідний край.
Я прийшов, а тут гулянка.
А нема, то й так нехай.

Я в артіль в одну, у другу –
Весь район я обійду,
Обійду я всю округу,
А гулянку десь знайду.

І потрапивши між люди,
Хоч не гордий, далебі,
Я махри курить не буду,
А куплю «Казбек» собі.

І сидів би там, де змалку,
Друзі вірнії мої,
Я ховав колись під лавку
Ноги босії свої.

Димом пихкав би вояка,
Всіх навколо б частував.
На запитання б усякі
Я б не враз відповідав.

– Що, та як? – Бувало всяке.
– Важко, мабуть? – Як коли.
– Скільки раз ходив в атаку?
– Випадки й такі були.

Довелося б там мовчати
Всім хлоп’ятам при мені.
Тільки б слухали дівчата,
Як риплять мої ремні.

Серед них була б одна там,
Пломеніла б наче мак...
І потрібна нам, солдатам,
На той час медаль отак!

А її бере досада, –
Хоч слівце, хоч подивись...
– Почекай, на цей випадок
Орден теж би знадобивсь?

Ти сидиш. Музика грає,
В неї очі-два вогні.
– Ні, – задумливо зітхає
Тьоркін і говорить: – Ні.

Ні, хлоп’ята. Що там орден,
Не загадуючи вдаль,
Я ж сказав, що я не гордий,
Згоден я і на медаль...

* * *


Тьоркін, Тьоркін, милий брате,
Де тут сміх, а де печаль.
Загадав ти щось багато,
Загадав далеко вдаль.

Вже минає друга осінь,
Вже почався сніговій,
А поштар листів не носить
В край смоленський рідний твій.

Де вечірки, де дівчата?
Про село своє дарма
Будеш думати-гадати,
Бо доріг туди нема.

Ти, солдат, не маєш права
Погасить святе чуття!
Грізний бій іде кривавий,
Смертний бій не ради слави,
Ради мирного життя.

Гармонь


Десь гармати б’ють німецькі.
Зібраний, як у строю,
Йшов боєць по-молодецьки,
Здоганяв свій полк стрілецький,
Роту здоганяв свою.

Йшов легкою він ходою,
Навіть браво й недарма,
Бо розмахував рукою
Не одною, а двома.

Він одлежався. Крім того
Ще й Мороз-Червоний ніс
Заходився біля нього,
Попід руки хлопця ніс.

Враз сигнал за поворотом,
Дверці викинув шофер,
Стишив хід: – Сідай, піхото,
Щоки снігом би натер.

Це ж куди? – На фронт, юначе,
Руку вилічив. – Добряче?..
Не герой? – Поки що ні.
– Дай курить тоді мені,

Курять, їдуть. Шлях – могила.
Між заметами – тунель.
Збочиш трохи – і засіла,
І скидай тоді шинель.

– Добре, якщо є лопата,
– Ну, тоді ще півбіди.
– Добре, як свої хлоп’ята,
– Добре, хоч і не завжди.

Грузовик помчав скоріше.
Раптом «пробка», от і край.
Був би кінний, а чи піший,
А з машиною – чекай.

Та з зупинок цих навчився
Користатися шофер.
Він на «бублик» похилився,
Вмить заснув, неначе вмер.

Скільки днів, ночей півсонних,
Скільки верст в пурзі сліпій
По шляхах, де снігу повно,
Він покрив в машині цій...

Від соснової полянки,
Від узлісся до ріки
Стали кухні, пушки, танки,
Тягачі, грузовики,

Й легкові тут, як попало –
Вряд – не вряд, вперед – назад.
Гусениці ще вищали
Із колесами підряд.

Далина під вітром сиза,
В душу дме, в лице січе –
Злий мороз біля заліза,
Доторкнешся – опече.

– От біда, в усій колоні,
Як на зло, нема гармоні.
Дихать холод не дає... –
Тре від холоду долоні.
Хтось озвавсь: – Гармошка є!

Сніг трамбуючи зернистий,
На шляху, у ранній час,
Біля танка два танкісти
Гріють ноги про запас.

– Ну, то де ж гармонь, хлоп’ята?
– Тут, у нас вона... – Твоя?
Озирнувся винувато
Баштовий на водія.

– То зіграти б на дорожку?
Що ж стоять отак, дарма.
– В чому ж річ? Чия гармошка?
– Та того вже, брат, нема.

І водій тоді промовив,
За стрілка, дружка свого:
– Командир наш грав толково...
Поховали ми його.

– Так... – і змовк боєць одразу,
Озирнувся так, якби
Він кого-небудь образив,
Чи завдав кому журби.

І промовив щиро, з сумом,
Щоб на тому і кінчать:
– Можна все ж заграть, я думав,
Що ж даремно їй лежать.

А стрілок: – У цій ось башні
Він сидів в бою вчорашнім...
Боронив свій рідний край.
– Як не можна, що ж – нехай.

Я і сам це добре знаю,
Я ось другу, брат, війну...
І поранення вже маю,
І контузію одну.

Ну, а потім, завтра ж, знаєш,
Може, знову з місця – в бій.
– Що ж, бери гармонь, заграєш,
Хлопці ждуть, – сказав водій.

Тільки взяв боєць трьохрядку,
Зразу видно – гармоніст.
Для початку, для порядку
Кинув пальці зверху вниз.

Гармоніст заплющив очі,
І поволі попливла
Пісня та сумна, дівоча,
Із смоленського села.

Щось усіх за душу брало,
В сироті-гармошці тій...
І тепліше зразу стало
На дорозі фронтовій.

Від машин, од снігу білих, –
Біг народ, як на вогонь.
І кому яке там діло –
Хто там гра, чия гармонь!

Тільки двоє тих танкістів,
Той стрілок і той водій,
Дивляться на гармоніста,
А думки неначе рій...

Щось пригадують хлоп’ята,
Бачили, а де й коли,
Оцього вони солдата,
Ще, здається, й підвезли...

Щось найшло на гармоніста,
Ніби їх думки вгадав.
Раптом він про трьох танкістів
На гармошці тій заграв.

І забилась пісня в тузі,
Слово в слово, вся про них.
Похилились грізно друзі
У шоломах шкіряних.

А гармонь зове солдатів
До невидимих висот.
– Ах, який же ви, хлоп’ята,
Молодий іще народ.

Я вам ще й не те сказав би,
Та залишу при собі.
Я ще краще вам заграв би,
Та не можу, далебі.

Я піддавсь на мить азарту
І загрався на ходу.
Що ж, давайте, я на жарти
Все оце переведу.

Обігріться, поштовхаться
До музики всі ідуть...
Обступають: – Стійте, братці,
Дайте в руки ще подуть.

Одморозив хлопець пальці.
Допомогу б скорую.
– Знаєш, кинь оці ти вальси,
Дай нам ту, которую...

Рукавиці зняв добрячі,
Подивився молодцем.
І трьохрядку ту неначе
Іншим повернув кінцем.

Не забути, доки й жити,
Та не час тут споминать,
Де і хто лежить убитий
І кому іще лежать.

І кому ще ряст живому
З нас топтати припаде.
І прийти к жоні додому,
Де жона, і дім той де?

А бійці в тісному колі,
Вибивали, як хто міг.
Аж тепліше стало в полі,
Аж іскрився білий сніг.

– Веселіш кружіться, дами!
– На носки не наступать!
І біжить шофер той самий,
Щоб від гурту не відстать.

Де він, де такий родився?
Що не зробить – все к добру.
Крикнув – натовп розступився:
– Дай мені, а то помру...

Як пішов... аж гул у небі,
Вибивати, присідать,
Та як видума що-небудь,
Що й не можна передать.

Як на свято, в час вечірки
Половиці в хаті гне,
Сипле жарти, приговірки,
Сам же й вусом не моргне.

Приклада до штуки штуку:
– Ех, шкода, немає стуку.
Ех, друг, Якби стук.
Якби поміст, Був би гук!

Якби валянки ці скинуть,
Перейти на закаблук.
Припечатать, щоб одразу
Закаблукові – каюк!

А гармонь зове солдатів
До небачених висот.
Ні, який ви всі, хлоп’ята,
Дивний напрочуд народ.

Хоч би що там, ці солдати
З місця – в воду і в огонь.
Зможуть все вони здолати,
Хоч би що – співа гармонь.

Вимовляє чітко, чисто,
Западає в душу звук.
І сказали два танкісти
Гармоністу: – Знаєш, друг...

Де стрічались ми з тобою?
То не ти був, часом, брат,
Коли ми тебе із бою
Доставляли у санбат?

Весь тоді ти був у крові,
І води просив добуть.
Приглушив гармонь і мовив:
– Дуже, навіть, може буть.

– Нам стояти на ремонті,
У похід іти тобі.
– Точно, друзі. – Тож гармонь ти,
Знаєш що, – бери собі.

Забирай і грай в охоту,
В цьому ділі ти мастак....
Розважай свою піхоту...
– Що ви, хлопці, як же так?..

– Та візьми вже, будеш грати
І пригадувать того...
Командир наш був аматор.
Жаль... немає вже його.

З-попід сніжної заслони
Вдалину, понад ліси:
«По машинах!» – від колони
Залунали голоси.

Знову пагорбки та горки,
Сніг та сосни з двох сторін,
Їде далі Вася Тьоркін,
Так, то був, звичайно, він.

Два солдати


Заметіль. Сніги лапаті.
Поблизу гуде війна.
На печі бабуся в хаті,
Дід-господар край вікна.

Рвуться міни, звук знайомий,
Пізнаєш його і в сні.
Значить – Тьоркін знову дома,
Тьоркін знову на війні.

Може, в кого серце й тенька,
А старий той бачив світ.
– Переліт. Лежи, старенька. –
А чи скаже: – Недоліт...

У кутку стара накрилась
І тремтіла з ляку вся.
Та шанобливо дивилась
На героя-дідуся,

З ким жила – не поважала,
Сперечалась на печі,
І від кого замикала
Все в господі на ключі.

А старий, одягши шубу,
В окулярах за столом,
Мов з оскоми, кривить губи,
Гострить пилку терпугом.

– От не ріже, точиш, точиш,
Не бере, ну, що ти хочеш?..
Тьоркін встав: – І недарма,
Бач, розводу в ній нема.

Взяв ту пилку він у руки,
Примостився край стола.
Пилка та, неначе щука,
Спинкою тут повела

І покірна стала з виду,
Тьоркін щурився: – Ну, от.
Пошукай розводку, діду,
Ми їй зробимо розвод.

Як поглянути – відрадно:
Заваляща та пила
Дуже ладно, дуже складно
У його руках пройшла.

Ще хвилинка – і готова.
– На, старий, дивись, бери.
Буде різати, як нова,
Даром струмент не кори.

І господар винувато
В руки пилку взяв дзвінку.
– От що значить ми, солдати! –
Ставить бережно в кутку.

– Не з твоїми вже літами...
Почала стара бурчать:
– Подивився б, що з часами,
Ще з тії війни стоять...

Зняв годинника: машина
В пилюзі, як млин. Трибки,
Коліщата і пружини
Обснували павуки.

Дід його біля порога
Почепив у давні дні.
Так і світиться від нього
Біла пляма на стіні.

Обдививсь його детально, –
(Це не пилка вже була),
Майстер тихо і печально
Посвистав: – Трудні діла...

Потім шилом щось посунув,
Покрутив, посунув знов,
На трибки подмухав, плюнув,
І годинник враз пішов.

Почина переставляти
Стрілку знов, вперед – назад.
– Що то значить ми, солдати! –
Мовить слізно дід-солдат.

На печі із-під кожуха
Баба визирнула й слуха:
– Глянь, ідуть. Тік-так, тік-так.
Ну та й хлопець, ну й мастак. –

Хлопець бабі тут і каже,
З хитроти, не з простоти:
– Може, сала вам підсмажить?
Можу й тут допомогти. –

А стара аж застогнала:
– Сала, сала! Де те сало!..
– Знаю, де сальце твоє,
Фриц не був тут – значить, є!

Я це дуже добре знаю...
Хоч-не-хоч, а все одно, –
Тьоркін каже, – угадаю,
Де заховане воно!

Баба охкає тривожно,
Метушиться на печі:
– Бог з тобою, та чи можна...
Помовчи ти, помовчи.

Дід лукаво став моргати,
Штовха гостя кулаком:
– От що значить ми, солдати.
Сало є, та під замком.

Довго баба ключ шукала,
Та, проте, дістала сала.
Надто вже гіережива,
В сало яйця розбива.

Ех, яєчня! Чи закуска
Є ще де така смачна.
Перед нею, в нас по-руськи
П’ється чарочка до дна.

– Ну, господарю, потроху,
По одній, як на війні.
Це, бач, лікар на дорогу
Приписав її мені.

Одгвинтив в баклажці кришку:
– Пий, старий, не буде лишку.
Поперхнувся дід-солдат.
Підтягнувся: – Винуват...

І скоринку взяв, понюхав,
Для годиться зажував.
А боєць труснув над вухом
Ту баклажку і сказав:

– Ще наллємо по чарчині,
Все одно такій краплині
Не зігріть бійця в бою,
– Будьмо живі! – Пийте. – П’ю...

І сидять вони по-братськи,
За столом, плече в плече.
А розмова в них – солдатська,
Спорять дружно, гаряче.

Дід кипить: – Чекай, товариш,
Що ти валянки все хвалиш?
А дозволь ще доложить:
Гарні? Га? А де сушить?

У землянці чи на кручі?
Ні, ти чоботи нам дай,
Та сукняні ще онучі.
Ось тоді я бог, і край...

Недалеко десь за током
Землю колупнув снаряд.
Тьоркін не моргнув і оком,
Не здригнувся й дід-солдат.

– Штуки ці в житті у нашім, –
Дід розхвастався, – пустяк!
Нам осколки навіть в каші
Попадались. Точно так.

Знайдеш, викинеш із ложки.
Влучить в тебе – так і мрець.
– Але ж ви тоді бомбьожки
Ще не відали, отець.

– Так, це правда. Тут наука.
Зверху буде хай твоє.
А така проста в вас штука,
Як, наприклад, воша, є?

Тьоркін хліб вмочає в сало,
Їсть, на діда погляда.
Потім смішно йому стало,
Він сказав: – Частково да!..

– Значить, є? Тоді ти воїн.
І мене цілком достоїн.
Ти хоч менший, та солдат,
А солдат солдату брат.

І скажи одверто й скоро,
Жартам, друже, міру знай,
З військової точки зору
Ти мені відповідай:

– Поб’ємо чи ні ми німця?
Проженемо звідціля?
– Почекай, старий, наїмся,
Закушу, скажу після.

Хоч багато, та не жадно
Їв, на радість хазяям.
Дуже смачно, дуже складно,
Глянеш – їсти схочеш сам.

Всю зачистив сковорідку,
Встав і наче аж підріс.
Хусточку до підборідка
Рівно складену підніс.

Руки витер за хвилину,
І, як водиться отож,
Поклонився господині
І господарю також.

Мовчки склався в путь, зібрався,
Що поклав, то знає де.
Як годинник? Засміявся,
Підморгнув старим: – Іде!

Все оглянув, що в дорогу
Ми, солдати, беремо.
Зупинивсь коло порогу:
– Німця, діду, поб’ємо...

Вітер в полі, сніг лапатий,
Поблизу гуде війна.
На печі бабуся в хаті,
Дід-господар край вікна.

Степом рідної Росії,
Не спиняючись ніде,
В заметілі, в сніговії
Тьоркін німця бити йде.

Про втрату


Загубив кисет боєць.
Скрізь шукав, – нема й кінець.

Люто кошлає чуприну.
– Зовсім звівся, нанівець:
Ні дружини, ні родини,
Ні кисета. Де ж він єсть?

Де його тепер шукати?
Просто рветься вже терпець,
Хай уже позбувся хати –
Ні, й кисет згубив боєць.

Ще б молодший був ти, брате,
А тож сорок літ жилець...
Рідний край, усе я втратив,
Ще й кисета на кінець. –

Сумно дивиться навкруг:
– Без кисета, як без рук.
У приміщенні шкільному
Мужики, не дітлахи.
Не за партами – в соломі,
В купі тертої трухи.

Сплять бійці, а бородач
Мовить, ледве не крізь плач:
– Без кисета у махорки
Смак не той уже. Слаба!
От судьба, товариш Тьоркін. –
Тьоркін: – Що там за судьба!

Це з усяким може бути, –
Каже він бородачу, –
Не в таку потрапив скруту
Я колись. І то мовчу. –

Той сопе від неспокою,
Все гадає про своє...
Із мішка свого рукою
Тьоркін шапку дістає.

Що ти скажеш. Чудо прямо,
Витягає таку само,
Як ота, на голові.
Єсть одна. Навіщо ж дві?

– Привезли мене на танку, –
Каже Тьоркін. – 3 рук здали.
Я й туди й сюди, ушанку
Загубив хто зна й коли.

Загубив, і все, і крапка.
Але ж гордість заїда.
Через те – боєць без шапки,
Як без пояса, ну да.

Перев’язує дівчина
Ніжно, наче мати сина.
Видно, що вона зовсім
Ще зелена в ділі цім.

– Шапки, шапки я не бачу,
Де поділася вона? –
Так кричу я, майже плачу,
Рана надто вже трудна.

А дівчина діло знає,
І немов «люлі-баю»:
– Шапки вашої немає,
Я вам, – каже, – дам свою.

І наділа. Заповзята!
– Не хвилюйтесь, все ж одно. –
й поколола рученята:
Не голився ж я давно.

Мав шапок яких завгодно
На віку я, без кінця.
Але ще не пахла жодна
Так приємно, як оця...

– А нехай тобі ледащо.
– І придума ж сатана.
– Ну, а возиш її нащо?
– Дорога мені вона.

Дорога бійцю, як пам’ять.
При собі її ношу.
Шапку цю, скажу між нами,
Я з метою бережу.

Може, стріну ще знайому.
То скажу їй в слушну мить:
«Так дозвольте ж вам при цьому
Головний убір вручить».

Як на сцені став наш воїн,
Всіх солдатів розсмішив,
Мов до дівчини до тої
Він і справді говорив,

Що п’ять слів йому сказала,
Що таких, як він либонь
За війну перев’язала
Може, цілий батальйон.

– Глянь, виходить, як в поета,
Де навчився він тих слів!
Ну, а ти нам про кисета
Про якогось тут завів.

– Нежонатому, відомо,
Легше бути на війні.
Він не дума, що там дома,
Як родина – є чи ні?

– Нежонатому? Ну, звісно,
Це вже ти як угадав.
Та повір, що я навмисне
Не женився. Я, брат, знав!

– Що ти знав! Комусь другому
Знати б краще й більш об тім,
Що солдат піде із дому,
А війна-до нього в дім.

Що пройде вона потопом
Через гаті і рови,
Що примусить рить окопи
Біля самої Москви,

Що ти знаєш!.. – Парубійко,
Ріст малий? Тут я відстав.
Я ні стілько, ні півстілько, –
Чверть-от стілько! – Але знав.

Що не в місті вчивсь – байдуже.
Що колгоспник я – дарма.
Я тобі довів би, друже,
Та гармонії нема.

Мушу правду я сказати,
Що не той у тебе лет.
Скільки літ живем, солдате?
Двадцять п’ять!.. А ти – кисет.

Бородач під сміх і гомін
Знову риється в соломі.
Перерив усе навкруг:
– Без кисета, як без рук...

– Без кисета, що за мова,
Ти вояка ніякий.
Раз кисет – предмет військовий,
На мойого, не такий?

Та бери, я не шкодую,
Я добрячий чоловік.
А мені їх подарують
З півдесятка ще за рік.

Той бере, ну, як не взяти, –
Мов дитина став радий...
Глянув Тьоркін на солдата:
– Слухай, – каже, – дорогий!

Загубить сім’ю не стидно –
Не твоя у цім вина.
Втратить голову – обидно,
Але що ж, на те війна.

Загубить кисет в поході,
Коли нікому пошить,
Не перечу – дуже шкода,
Важко, тільки можна жить.

Цю біду я розумію,
Розумію, як солдат,
Але втратити Росію
Нам ніяк не можна, брат.

Наші предки, наші діти
Не дозволять все одно.
Скільки літ живем на світі?
Тисячу? Ото й воно!

Довго ще нам жить. Ми знаєм,
Знаєм це ми наперед.
На землі відповідаєм
Ми за все! А ти-кисет...

Поєдинок


Спритний німець був, здоровий,
Не стрічав такого ще, –
Він стояв, мов на підковах,
Цей так зразу не втече.

Ситий, голений, пихатий,
Звиклий дармове вминати,
На війні, в чужій землі
Відіспався у теплі.

Він ударив – бив з розмаху, –
Так, щоб збити вояка.
Як довжезна костомаха –
В супротивника рука...

З смертю в піжмурки не грайся,
Взявся – бийся і мовчи.
Сильний німець-кат попався –
У бійця не ті харчі.

На війні, це всім відомо,
В відступі – їси, як дома,
В обороні вже – сяк-так,
В наступі – буває всяк.

Німець стукнув так, що свічі
Засвітилися на мить.
Тьоркін просто межи вічі
Хряснув німця – бить так бить.

Ще й на сніг боєць не сплюнув
Гіркувату крові сіль,
Німець в зуби знову сунув
Так же сильно, в той же біль.

Так зійшлись, зчепились близько,
Що уже обойми, диски,
Автомати – к чорту – в сніг!
Тут би тільки ніж поміг.

Йде з обох клубками пара,
Хтось тут мусить знемогти.
Тьоркін ладить від удару
Хоч би зуби вберегти.

Поки зуби наш хлопчина
Скільки міг, в бою беріг, –
Німець, проклята личина,
Двинув Тьоркіна під бік.

Охнув Тьоркін: кепське діло,
Кепське, думає боєць.
Добре, що легкий він тілом,
Відлетів. А то б – кінець...

Та дарма – і з ляку вчасно
Дав він німцеві ляща
Так, що праву руку власну
Ледь не виніс із плеча.

Але все гаразд, нівроку,
Зуба втратив! Не біда!
Та вже й німець одним оком,
Клятий, скоса погляда.

Бійка – бійка, не забава;
Хоч вогнем пашить лице,
В німця морда теж кривава,
Наче писанка-яйце.

Ось він – ворог, ніс до носа.
Тісно. Стать немає де.
Та й смердючий же в барбоса
В цього дух із рота йде.

Люто Тьоркін плюнув кров’ю.
Ну ж і запах! З ніг збива.
Ах, ти, гаде, для здоров’я
Не часник жереш, бува?

Поспішав ти до хазяйки?
Матка, млєко? Матка, яйки?
Нам хотів зробити честь?
Признавайся, хто ти єсть,

Що до нашої до бабки
У хатину вліз чуть світ.
Не спитав, не скинув шапки,
Не обтер брудних чобіт?

Ти розумний біля скрині?
Хто ти є, скажи в цю ж мить,
Що в Росії ми повинні
Подавать вам їсти й пить?

Ти безрукий, чи безногий,
Хочу я, нарешті, знать?
А чи збився ти з дороги
й попросився ночувать?

Добрим людям люди раді,
Ти ж сюди приніс розбій,
Свій наводиш тут порядок
І закон приносиш свій.

Хто ж ти є? Мені дарма те –
Чий ти батько, син ти чий, –
Ти людина? Брешеш, кате,
Ти падлюка, звір лихий!

Обкрутились раз і двічі, –
В кого ж вистачить снаги...
Один одному у вічі
Уп’ялися вороги...

Як на древнім полі бою, –
Щит на щит І грудь на грудь,
Ніби замість тисяч – двоє
Раду битві всій дадуть.

Бились люто, до світанку,
Аж потерпли кулаки.
А за спиною в них танки,
І гармати й літаки.

Наче їм до бійки діла
Зовсім, бачите, нема. –
Сам, один, грудьми і тілом
Тьоркін фронт увесь трима.

Біля хутора, під гаєм.
Де недавно бій пройшов,
Тьоркін фронт увесь тримає,
В забутті ковтає кров.

Смертно б’ється хлопець бравий,
Не піддасться, це не той –
Ніби геть уся держава
Бачить Тьоркіна: – Герой!

Що держава! Хай би ррта
Подивитися змогла,
Що в солдата за роботі
І які отут діла.

Та не скаржився одначе.
Йдеш на смерть же не тому,
Щоб. тебе хто-небудь бачив,
Добре б. Боляче йому...

Смертно б’ється хлопець бравий
Так, як б’ються на війні.
І рука в солдата права
Діє ще, та не вповні.

Кату-німцеві як треба
Ще дає він Од коша,
Та шкодує вже про себе,
Що на цей раз не лівша.

Кров із потом витирає,
Ледь тримається герой,
Сили вже. невистачає,
Але й німець вже не той.

Вже не та заправка стала,
Морда – страх яка була,
Наче груша та, що впала
З дерева та ще й гнила.

Закривавлені обидва,
Та не скінчилась ще битва.
Гордий фриц. А Тьоркін що ж:
– Раз ти пес, так я собака, –
Раз ти чорт, – так я також!

Ти не знав моєї вдачі,
Ну, а вдача – перший сорт.
Тьоркін дасть негайно здачі,
Не піддасться. От де чорт!

Хто боїться ’дної смерті,
Хто плював на сто чи й більш.
Хай ти чорт! І наші вперті,
Всіх чортів в сто раз чортіш.

Бий, не милуй! Зуби стисну.
А заб’єш, – то далебі,
І тоді, мов кліщ, повисну,
Мертвий на живім тобі.

На мені спочинь, будь ласка,
Ні, не падає наш брат.
Що? В руках у тебе каска?
Ох же, підлий супостат!

Ну, гаразд! – Так будеш знати.
Біль зібравши й злість в кулак,
Незаряджену гранату
Взяв у ліву й німця – хряк!
Німець крякнув і обм’як...

Тьоркін комір нарозпашку,
Тьоркін сів, ковтає сніг,
Дише часто, дише тяжко,
Переміг і сам знеміг.

Як приємно в ту годину,
Коли вийшло все на лад,
Із розвідки у частину
Повертатися назад.

І з веселими очима
По землі своїй іти!
І, між іншим, за плечима
Автомат – трофей нести.

«Язика» – добичу ночі –
Що бреде, куди не хоче,
Попереду, сам не свій,
Підганять: – Іди мерщій...

Тут на тебе всі надію
Покладали – кожен – свій.
Незнайомий – а радіє,
Що вернувся ти живий.

Доложи про все по формі,
Байдуже трофеї здай,
А тоді поїж по нормі, –
Тут душа вже міру знай.

Піднесе й погляне в чарку
Строгим оком старшина.
Біля пічки тепло, жарко,
Ляж, поспи. А там війна, –

Фронт наліво, фронт направо;
То для щастя вороття,
Бій страшний іде, кривавий,
Смертний бій – не ради слави,
Ради мирного життя.

Від автора


В книзі вже до ста сторінок,
До кінця ще довга путь.
Зробимо перепочинок,
Так «є можна. Дай зітхнуть.

Дай зітхнуть, я так гадаю,
Що й тепер і в давнину –
Важко без кінця і краю
Казку слухати одну –
Про війну, та про війну.

Про вогонь, про сніг, про танки,
Про походи, про стоянки,
Про онучі, про землянки,
Про махорку та мороз...
От уже в нас повелось:

Ти рибалка – про путину,
Ти пічник – тобі про глину,
Ліснику про деревину,
Коновалу – про коня,
В пекаря своя пеня,
А бійцю, чи генералу
Про війну ведуть щодня.

Ну, війна. Та суть не в цьому, –
Хто цього не зрозумів?
Дай з війни прийти додому,
Перемігши ворогів.

Дай вчинить за все розплату,
В рідну хату дай прийти, –
Казки кращої солдату,
Як оця – не знайдеш ти.

Ось коли він, добрі люди,
Слухати охоче буде.
По порядку, все цілком,
Що зробив своїм горбом,

Що походжено ногами,
Що пороблено руками,
Те, що бачив десь давно,
Те, про що, скажу між нами,
Не розкажеш все одно...

Мерзлий грунт довбай, лопата,
Танк – дави, грими – граната,
Словом, так, товариші, –
На війні про мир солдатам
Всяка казка до душі.

Та ніхто ж і не говорить,
Що миліш йому війна.
Грізно в дамбу б’є, як море,
Безперестану вона.

От кінчить з війною нам би,
Так я, друзі, вам скажу,
З рідної землі цю дамбу
Пересунуть на чужу.

Поки ж ворог не розбитий,
У полоні рідний край,
Мирного життя любитель –
На війні – про ’ню співай.

Що ж іще? І все, здається.
Словом, книга про бійця.
Без початку, без кінця,
Без належного сюжету,
Але правда тут сама.
На війні сюжети? Де там!
– Як це, де там? – Так, нема.

Є закон – служить до строку,
Служба – труд, не гість солдат.
Єсть відбій-заснеш, нівроку,
Єсть підйом – устанеш, брат.

Є війна – солдат воює,
Ворог лютий – сам лютує.
Є сигнал: вперед!.. Вперед.
Є наказ: умри – помре.

На війні він ще ні разу
Не обходивсь без наказу.
І відколи світ стоїть
Без наказу командира,
Не змінить тобі кватири,
Ні онуч перемінить.

Оженитись схочеш – знову
Прав нема-такий закон.
Не поїдеш од любові,
Наче граф той, за кордон.

Тільки в пісні так буває, –
Та не це тут основне,
Дівка воду набирає,
Хлопець стріне і моргне,
Усміхнеться, покиває,
А можливо і вщипне.

Додамо іще по всьому
Про героя про свого:
Від осколка тут нікому
Не замовити його.

І від кулі. Куля – дура,
Пустить хтось її навгад, –
В неї вже така натура –
Цок! І все, і амба, брат!

Вітер злий шугає в очі,
Паче лист життя тріпоче,
Тут загроза над всіма.
Хто залишиться? Пророчить
Ми не станемо дарма.

І до тої от розлуки,
Що буває на війні,
Розповісти ще про друга
Дещо встигнути б мені.

Тим же ладом, тим же складом.
Пісня в кожного своя.
В бій гармати їдуть задом, –
Це сказав уже не я.

«Хто стріляв?»


Після бою, над землею
Де-не-де курився дим.
І запах окоп ріллею,
Літом мирним і простим.

Ген, за півверсти, в діброві
Закопався німець. Жде.
Фронт. А вечір пречудовий
По полях пустих іде,

Де дзвеніли вчора коси, –
По глухій іде тропі,
На лугах збиває роси
В потолоченій траві,

йде землею він рябою
Од ровів, од ям сирих.
Смертним жаром після бою
Довго ще жахтить від них...

Але звідки в час вечірній
Прозумрив і впав на кущ,
Ще знайомий змалку, мирний
Звук весняний. Майський хрущ!

Недоречний сум і ласка
Розтривожили солдат,
Що в припалих пилом касках
По окопчиках сидять.

І така на серце туга
Невимовна налягла.
Це б ходить собі за плугом,
Чи спішить без коней з лугу
До музики край села.

Потанцюй собі, потому
Завертай в гайок густий,
Йди з коханою додому,
Та цілуй, – не будь дурний.

Повернутись і заснути,
І розбудить мати... Знов –
Десь далеко, смутно чути,
Звук, що душу каламутить,
Ненависний, знаний, лютий.
Звук, що збурює всю кров.

Виє й виє безугавно,
Аж доводить до нуди.
Це від нього ще недавно
Розбігались хто куди.

Притаїлися солдати,
Він же виє, як в трубі.
Підхопився б, та тікати
Не положено тобі.

Ти, як цвях, на полі цьому
В землю вбився. Не горюй.
Бо, як нам уже відомо,
Це малий ще сабантуй...

Дрож долаючи, хлоп’ята
Ждуть: сюди, чи не сюди?
Тут, звичайно, і оратор.
Появився, як завжди.

Виявляючи турботу,
Він уже пророчить вам:
– Ось тепер із розвороту
Дасть, проклятий, духу нам.

Заревів літак раптово,
Вниз пірна. Куди, вгадай...
Де ще є сильніше слово
Від команди, що готова
На вустах у всіх: – Лягай!..

За старим звичаєм – смерті
Ждуть всі жителі земні.
Справа в тім, коли померти
Вигідніше на війні?

Літом – сонце, гарно, жарко,
Жайворонки в вишині,
Все в цвіту. Життя тут жалко
Дозарізу. Літом – ні.

Восени померти, може?
Вся ж природа уві сні.
У багні вмирать?! Не гоже,
Восени вмирати? Ні!

Взимку? Так земля ж, мов камінь,
Вглиб на метра півтора.
Щоб засипало грудками?
Ні, й зима – не та пора.

А весною – так нізащо,
Все цвіте, все ожива...
Якщо літом теж не краще,
Якщо восени – моква,
Взимку холод завива,
То весною, непутящий
Жарт цей – душу розрива.

І лежиш покірний, тихий,
Ходить ходором земля.
І тебе від того лиха
Тільки спина затуля.

Ти ничком лежиш, хлопчино,
Двадцяти неповних літ.
Може, саме в цю хвилину
Ти й загинеш. Гасне світ.

Ти до скронь притис долоні;
Ти забув, забув, забув,
Як в нічному паслись коні,
Де ти жайворонка чув.

Та навколо виє згуба,
Тільки стала, наче в сні,
Та дівчина серцю люба,
Вечір синій навесні.

Друзів, рідних милі лиця,
Рідна хата, сук в стіні...
Ні, солдате, ниць молиться
Не годиться на війні.

Ні, солдате, зло і гордо,
Як закон бійцю велить,
З смертю треба в бій вступить,
І хоч плюнуть їй у морду,
Як остання прийде мить...

Але що воно за зміна?
Де він взявся, той мастак?
Встав, приціливсь, б’є з коліна
Із гвинтівки у літак.

Трьохлінійная гвинтівка
На брезентовім ремні,
У патронах ті голівки,
Що страшні стальній броні.

Бій короткий, злості повен,
Самольот з хрестом рудим
Похитнувся, ніби човен,
Що бортом черпнув води.

Накренивсь, пішов по кругу,
Перекинувсь, раз і вдруге.
Не затримуйся – давай,
В землю штопором в’їжджай! .
Глянув хлопець – тільки смуга,
Сам здивований украй.

Швидкісний, військовий, чорний,
Найновіший. Двомоторний,
В землю увігнав гвинти,
З ревищем таким та шумом,
Наче він крізь землю думав
Аж в Америку пройти.

– Не пробив, старався слабо...
– Видно, місця не вгадав.
– Хто стріляв? – питають з штабу.
– Хто стріляв, куди попав?

З ад’ютантів валить пара,
В трубку генерал кричав:
– Розшукать героя зараз,
Хто стріляв. – А хто ж стріляв?

Не ховався хто в окопчик,
Пом’янувши рідних всіх,
Хто він – свій серед своїх –
Не зенітчик і не льотчик,
А герой – не гірше їх?

Ось і той, хто стрілив влучно,
Поздоровили його.
І немовби всім незручно –
А спитав би їх – чого?

Так буває, людям здасться.
І сержант спроста сказав:
– Що то значить – хлопцю щастя,
Наче з неба орден впав! –

Усміхнувсь герой байдуже
І сказав сержанту так:
– Не горюй, у німця, друже,
Не останній це літак...

З жарту, приказки отої,
Всі сміялися, хто чув.
Так він вийшов у герої,
То, звичайно, Тьоркін був.

Про героя


– Ні, якщо про нагороду –
Я всерйоз тоді додам,
Бо такого, мабуть, зроду
Не траплялось, друзі, вам.

Якось я лежу в шпиталі,
Ну, поснідав, ох та ой...
Гульк! На ліжку, трохи далі,
Хто б ви думали? – герой.

Ще хлоп’я, таке зелене...
Т підвівсь і знову ліг,
Зіпсувався настрій в мене:
От він міг, а я не зміг...

Я не втримався, одначе,
Запитав із перших слів:
– Звідки будете, земляче,
Не з моїх, бува, країв?

– Ну, а ви? Питає згодом.
Одвічаю: – Так і так,
Із Смоленшини я родом,
Може, думаю, земляк?

Аж підвівсь герой: – Ну, що ви, –
Що ви, – каже, друже мій,
Навпаки, я з-під Тамбова, –
І потрогав орден свій.

І замовк. Було похоже,
Довести хотів мені,
Що таких, як він, не може
Буть в смоленській стороні.

Що вже так ізроду-віку
Відрізняються краї,
Що не ті у них і ріки,
І земля, й ліси, й гаї.

І поля не ті, й узлісся,
Різні кузки і жуки...
І куди ти здуру лізеш,
Васю Тьоркін, в земляки!

Так, чи ні, уже й не знаю,
Що йому відповісти.
Тільки стало свого краю
Жаль мені, як сироти,

Що ніде її не видно,
Що живе вона дарма...
Стало так мені обидно, –
Розповісти слів нема.

Це вже факт, що я не гордий
По характеру, а все ж
Ось тепер, коли я орден
Почеплю, скажу я: бреш!

Ми земляцтва не шукаєм,
Сторона в нас є своя.
Ти. – тамбовський? Добре, знаєм.
А смоленський – ось він, я.

Не якийсь другий, не енський,
Безіменний корешок,
А справжнісінький смоленський,
Як дражнили нас: ріжок.

Не хвалюсь я рідним краєм,
Та сходи весь білий світ –
Хто в ріжок тобі заграє
Так, як наш смоленський дід.

Борода розлога, сивая
Задує, заведе:
Ти куди ідеш, вродливая,
Ой, де ти, мила, де...

І співа, аж заливається.
Притихне, потім знов.
Серце слізьми обливається –
На радість, чи любов.

Я б за спів ріжка чарівного,
За той чудовий спів,
Звідціля, до краю рідного
Сто стежечок сходив.

Не про орден, братці, думаю,
І не про славу, ні, –
Біль і думи всі в краю моїм,
У рідній стороні.

Генерал


Облягла війна півсвіту,
Всюди стогін друге літо.
Фронт на Ладозі й Дону...
І дорослі вже і діти
Бачать уві сні війну.

Десь там коні у запряжці
В скелях зуби б’ють об лід.
Десь бджола летить на цвіт,
І моряк в самій тільняшці
Тягне кулемет на схід...

Судна тонуть десь на морі,
Місто в землю запада...
Танки десь повзуть у гори,
Вже над Волгою біда..

Десь під лісом на полянці
Ніби й знать про те не знав, –
Тьоркін на своїй ділянці
В обороні загоряв.

Біля річки, на узліссі,
Що вилася вздовж війни,
Тьоркін виправ і розвісив,
Просушити трохи, звісно,
Гімнастьорку та штани...

Гріє сонечко солдата, –
То один, то другий бік.
Ліг, щоб трохи подрімати,
Може, це за цілий рік.

А струмок дзюрчить і грає,
Невгаваючи й на мить.
Злегка осоку хитає,
Очеретом шелестить.

І туркоче, ніби ласка,
Камінці несе на дні.
І виходить ніби казка,
Ніби пісенька вві сні.

Ноги в річеньці я вимию.
Ти куди течеш, ручай?
В рідну сторону зверни мою,
Заверни в любимий край.

Може, потай, попід кручами,
Щоб не розбудить біди,
Між дротами, між колючими
Ти прохопишся туди?

Між німецькими окопами,
Мимо вражих варт-постів,
Мимо пушок, в землю вкопаних,
Виринеш із-за кущів.

Виринеш із-попід плотика
На одну щасливу мить,
І ні пішим, ні кіннотникам
Вже тебе не зупинить.

Дотечеш лужком, долинками
До любимого села.
Німці на мосту з гвинтівками, –
Попід мостом ти пройшла.

Там печаль свою великую,
Що без краю і кінця,
Над тобою вийде виплакать,
Може, матінка бійця.

Над гобою, над маленькою,
Сумно схилиться вона...
Про синка свого рідненького
Хоч би звісточка одна.

Поморожений, простуджений,
Хай невмитий і худий,
Битий, ранений, контужений,
Тільки був би він живий...

Чи багато він, чи мало
Продрімав у шелюзі,
Та почув: – До генерала
На одній давай нозі.

На зв’язківця глянув Тьоркін,
І сказав йому: – Авжеж,
Без штанів та гімнастьорки
Так до нього не підеш. –

І дивачить, а в самого
Вже схвильована душа,
Він сорочку ще вологу
Натягати поспіша.

Приросла немов до спини...
– Тьоркін, строк минув, мабуть...
– Ну, спізнюся на хвилину,
Далі фронту не пошлють...

Вже заправився на славу,
А хвилюється, чого?
Сам же зна – не на розправу
Генерал позвав його, –

Біля самого ж порога
В генеральськім бліндажі,
Був би бог, так Тьоркін богу
Помолився б у душі.

Це не жарт, як розібраться:
К генералу на прийом.
Генерал – один на двадцять,
Двадцять п’ять, а може статься,
Що й на сорок верст кругом.

Генерал стоїть над нами, –
Розгубиться тут не гріх, –
Він не тільки що чинами,
Бойовими орденами,
Він літами старший всіх.

Ти, борщем опікшись, плакав,
Ти ходити ще не вмів,
З нього був тоді вояка,
Він ходив уже в атаку,
Взвод, а може, й роту вів.

І на цій-от половині,
Від передніх наших ліній,
Генерал тобі – Москва.
Твій ЦК і твій Калінін.
Батько. Суд. І голова.

Хто б не хтів од генерала
Тут почуть ім’я своє?
Друже мій, у тім не мало
Для солдата честі є.

Знай: за справжнє діло, звісно,
Руку він тобі потиснув
І затримав у своїй.
– А, так ось ти, брат, який.

Богатир. Орел. Ну, просто –
Воїн! – Генерал сказав.
І нехай ти навіть ростом
І плічми всього не взяв,

Одягнувсь не для параду, –
Потім це – війна кругом. –
Кажуть, що орел! То радуйсь
І дивися й будь орлом.

Стій, солдате, гідно й гордо,
Ти відзначився в бою.
Генерал дав нагороду,
Наче зняв з грудей свою.

На солдатську гімнастьорку
Власноручно прикріпив.
І сказавши: – От, брат. Тьоркін. –
Вуса хвацько підкрутив..

Щоб тобі ясніше стало.
Так уважно слухай ти:
Вуса, друже, в генерала
Зовсім не для красоти.

На війні, чи на параді,
Не дрібничка це, вояк,
Якщо генерал погладить
Вуса і промовить: – Так... –

Бойова це звичка. Знаєм
І шануємо її,
й недаремно ще Чапаєв
Вуса поважав свої.

Отже – далі. Генералу
Так здалося під кінець,
Що зрадів немовби мало
Нагороді тій боєць.

Що ж, боєць, душа жива є,
На війні вже другий рік.
Не щодня літак збиває
Із гвинтівки чоловік.

Молодця б такого варто
І відзначити було.
– З орденом, на тиждень, завтра
Можеш їхати в село...

Кров ударила у скроні
Тут герою попервах,
І смикнулися долоні
Витягнутих рук по швах.

На душі так важко стало,
Наяву це, чи вві сні?
– На дорогу цю замало
Тижня, бачите, мені...

-Як так мало? – Каже строго
І схиля ясне чоло.
– Надто вже трудна дорога
У моє тепер село.

По прямій, – подать рукою,
Наче й зовсім близька путь.
– Ну, так що ж? – Коли б рікою
Був я, – легко прошмигнуть.

Вдень мені туди, звичайно,
Не пробратись по землі.
Можна йти лише ночами,
Ну, а ночі замалі...

Генерал став жартувати:
– Діло з відпуском – табак,
А прийшлось би знов вертати,
Як добувся б? – Точно ж так...

Я в своєму ріднім краї
Все сходив, хіба ж дарма.
Я там кожен кущик знаю,
Хай попробує, спійма.

Кожна стежка там знайома
За межею й на межі.
Я – смоленський. Там я дома.
Там я – свій, вони – чужі.

– Жарти жартами, козаче,
Краще б ти мені сказав... –
Генерал задумавсь, наче
Щось важливе пригадав.

І душевно, вже без жартів,
В очі подививсь ясні,
– Ти своє село на карті
Краще покажи мені.

За плечем в начальства диха,
Рукавом втира чоло:
– Можна, можна, – каже стиха, –
Ось Дніпро, а це село.

Генерал поставив риску.
– Знаєш що, давай без риску,
Почекай, часи не ті.
Потерпи, вже скоро, близько,
Нам з тобою по путі...

А відпустка – певне діло, –
За твою солдатську честь!
Тьоркін мовив: – Зрозуміло. –
В струнку витягнувся: – Єсть! –

І задумався небавом,
Про свої важливі справи
На секунду на одну...
Вуса генерал розправив
І сказав, підвівшись: – Ну...

Скільки їх на смертну січу
Підіймавшого наказ
Тих, кого він навіть в вічі
Не видав ніколи й раз.

Що ж поробиш, та чи можна
Попрощатися із кожним,
Тепло в вічі зазирнуть,
Виряджаючи у путь.

В вічі глянути, як другу,
І потиснуть міцно руку,
І по імені назвать,
І удачі побажать,

І, як водиться в солдатів,
Трохи ще й пожартувати:
Хоч становище й скрутне,
Та нічого, все мине...

Всіх би, всіх би вас обняти, –
Та хіба можливо це...
Одному ж таки солдату
Глянув генерал в лице.

Обнялись вони – мужчини,
Генерал-майор з бійцем,
Генерал – з любимим сином,
А боєць – з своїм отцем.

І бійця за тим порогом
Ждала довга путь-дорога –
В рідну любу сторону,
Навпростець через війну.

Про себе


Я колись покинув хату.
Повела дорога вдаль.
Не мала була утрата,
Та ясна була печаль.

І роками, як святиню,
Я в душі своїй беріг
Світ колишній, дні дитинні.
Рідний батьківський поріг.

І ніщо не заважало
Пригадать тоді мені
Ліс, де ми горіхи рвали
У дитячі світлі дні.

Ліс, що кулі і гранати
Не зазнав за все життя,
Що його ніхто рубати
Ще не смів так, без пуття.

Не корчований фугасом,
Не полеглий від пожеж,
Ані гільз ніде, ні касок
Не було у ньому теж.

Бліндажами не поритий,
Влітку мирно він шумів, –
І своїми не обжитий,
А чужими й поготів.

Милий ліс, де я хлоп’ятком
Плів із гілок курені,
Де шукав колись телятко
У глухій гущавині.

Сонце вгору підбивалось,
Пробивалось де-не-де.
Як мереживо хиталось
Віття ніжно-молоде.

І листком листок накритий,
Ще листочок, потім ще, –
Бездоганно перемитий
Теплим радісним дощем.

В гущині моїй лісистій
Ніби з кожного листа
Молода текла, смолиста,
Літня спека золота.

І своїм пахучим плином
Вся мішалася вона
З комашиним духом винним,
Навівала сон, хмільна.

Навіть птиці змовкли млосні.
Світла краплею смола
На стрункій, високій сосні,
Мов сльоза вві сні, текла...

Краю рідний, земле-мати,
Буду вік тебе співати,
Ти в біді, та не сама,
€ ще ти, чи вже нема?

День дитинства! До могили
Не забуду я тебе.
Спогад цей для серця милий, –
Сонце, небо голубе...

Пригадаєш – ніби сниться:
День погожий, день ясний,
Дворик, стежка до криниці,
Де пісочок золотий.

Книга, читана у полі,
Батіжок звиса з плеча,
Лід на річці, глобус в школі
У Івана Ілліча...

Заборони ти ні в чому,
Ні від кого не відчув,
Скучив, їдь собі додому,
Де вже десять літ не був...

І тобі зрадіє мати.
І пригорнеш неньку ти, –
Не доводилось до хати
Крізь німецький дріт повзти.

У легкій солодкій тузі,
Що всього тебе пройма.
Ходиш вільно в полі, в лузі
Вільно, а не крадькома.

Ходиш вільно при народі
Вдень було і в ніч ясну,
Ні від кого ти, як злодій,
Не ховався під стіну...

Лісе милий, тихий гаю,
Мати-земле, рідний краю,
От закінчимо війну, –
Я прийду, хай дня не знаю,
Та прийду, тебе верну.

Не звірячою тропою
Я прийду, твій кровний син.
З перемогою ясною
Я іду, а не один.

Вже той час не за горою,
В битві праведній гряде,
Щастя нам несе з собою.
– Де ж тут, – скажуть, про героя,
Тут про себе мова йде.

Хто на докір цей не зваже?
Може, він мене й підсік.
Та давайте чесно скажем:
Що ж, а я не чоловік?

Треба тут сказати прямо,
Сперечатися не час,
І мене зганьбив так само
Лютий ворог, як і вас.

Я не можу вгамувати
Гніву й болю, не таю, –
Рідні сестри, батько, мати
В підневільному краю.

На печаль я маю право.
Крає душу біль мою,
Все, що всім я серцем славив,
В підневільному краю.

Ворог, друже мій, затьмарив
Нам щасливі, світлі дні.
Все, чим жив я, снив і марив
Там, у рідній стороні, –

За неписаним кордоном
В загадковій далині,
За глухим, чужим заслоном –
В сполохах, в диму, в огні...

Так, в цій книзі про солдата,
Щиро я признаюсь вам,
Що герой би міг сказати –
Часто говорю я сам.

Я за все відповідаю,
Хоч того і не ховаю,
Що герой мій де-не-де,
Тьоркін, річ мою веде.

Не поет, земляк. Та, може,
Є думки у нас одні.
Словом, друзі, щось похоже
Єсть у нас. А ні, то – ні.
Тьоркін – далі. З ним – мені.

Бій у болоті


Бій, що скінчився учора,
Що про нього я й повім –
Був, минув, забувся скоро,
Чи й згадає хто об нім?

Бій у лісі, у болоті,
Де проклала шлях війна,
Де попід руки піхоті
І води було й багна;

Де похмуро йшли солдати,
І тонули уночі
Міномети і гармати,
Застрявали тягачі, –

Був той бій в болоті дикім
В сорок другім, в грізний час,
Не за місто, за велике,
Що одним-одне у нас.

Не за доблесну твердиню
Біля матінки-ріки,
За якийсь там, скажем нині,
Пункт населений Борки.

Припирався він до того
До болота з глушини, –
І лишилося від нього
Три вцілілих комини.

Там з відкритих і закритих
Вогневих – за миттю мить,
Цілих три дні було бито,
І, здавалось, що там бить?

Там у друзки кожен камінь.
Кожен пень у тріски там,
Що колись було Борками,
Зараз-тільки попіл сам.

А навколо, – мох, болото,
Край од світу в стороні.
Виростав же хтось там, потім
Жив, робив свою роботу,
А тепер десь на війні.

Де ти, де ти, хлопче босий,
Безтурботний пастушок,
Що по цих блакитних росах
З батіжком колись ішов?

Б’єшся в горах ти Кавказу,
Чи поліг за Сталінград,
Мій земляк, ровесник, брат,
Вірний совісті й наказу
Руський труженик-солдат.

Чи в димах, що землю вкрили,
Де поблискують штики,
Бачиш край дідівський, милий,
Свій куток, свої Борки?

І на смузі тій недальній,
На землі многострадальній,
Сповненій тепла й добра,
Голос вливсь і твій в печальний
Стогін той і крик: «Ура-а!»

Як в бою удачі мало,
Не досягнуто мети,
Винуватого бувало
Там ніколи не знайти.

Артилерія толково
Правду каже інколи:
– Вся біда, що танки знову
В ліс по дрова Десь пішли.

Ще й не ту почуєш мову,
Як танкіста стрінеш десь!
– Підвела піхота знову.
І пропав запал увесь.

Лежачи, піхота мовить,
Так, як мовила не раз:
– Що ж поробиш, коли знову
Підвели танкісти нас.

І нема кінця ні краю,
Один одного всі лають,
Дружно тільки всі вже тут
Авіацію кленуть.

А хороші всі ж хлоп’ята,
Як подивишся – орли.
І ніхто не винуватий,
І села не узяли.

Ну, а німцю мало вади,
Осідлав зручні горби,
З мінометів знову садить –
Що ти хоч із ним роби.

Всі адреси він розвідав,
І посилки спішні, кида.
І лежиш ти, адресат,
Зло бере тебе, обида:
От уліпить міна в зад.

Змокла до рубця піхота,
Проклинаючи болото,
Мріє тільки об однім, –
Хай і смерть, та на сухім.

Хтось розкаже про минулі,
Про часи марудні ті.
Як три дні сукала дулі
Кишка кишці в животі.

Дощ січе дошкульно, шпарко,
Кашель невгава й на мить.
Тут припасти б до цигарки,
Але з чого закрутить?

Ні вогню, ані махорки –
Все розмокло од води.
– Згодься ти, Василю Тьоркін,
Гіршої ж нема біди?

Той лежить біля калюжі,
Освітив смішок лице:
– А буває гірше, друже,
Я вже точно знаю це.

– Де це гірше? – Ти, одначе,
Не переч. Бо, щоб я вмер,
Ми тут на курорті наче
Загоряємо тепер.

Дивиться жартун моторний
На товаришів-бійців.
Губи з холоду аж чорні,
Ніби він чорниці їв.

Каже: – У своїм болоті
Зараз ти, товаришок.
Ти в цепу. У взводі. В роті.
В тебе з штабом є зв’язок.

Скаржитись навряд чи треба,
Хлопче, при такій судьбі.
Автомат в руках у тебе,
Дві гранати при тобі.

А візьми свій тил, і фланги, –
Знаєш, там який заслон! –
Бронебійки, пушки, танки, –
Ти, брат, – цілий батальйон.

Полк. Дивізія. А хочеш –
Фронт, Росія! Під кінець
Я скажу тобі коротше
І ясніше: ти боєць.

Ти в строю, ти це засвоїв?
А, можливо, рік тому
Ти б таке тут звідав, воїн,
Як пришилось мені, йому...

Ти б ходив отут і мріяв:
Де вона, земля твоя?
Де той фронт і де Росія?
По який рубіж своя?

Зуби стиснувши до болю,
Без колишніх, людських прав,
На колгоспівському полі
В скирді б сіна ночував...

Десь іздалеку до вуха
Долітає громовий,
Смертний свист і в душу дмуха,
Ближче, нижче, зовсім глухо –
Вибуха! За ним новий...
– Ну, накрив. Не дасть дослухать
Чоловіка. – Він такий... –

І за кожним тим розривом
З клена, з вільхи, на хлоп’ят
Збитий лист летить ліниво,
Гілки зчухрані летять.

Й ніби шепче хто солдатам:
Ей, тікай, бо лихо йде...
Тільки Тьоркін: – Кинь, хлоп’ята,
Говорю – не попаде.

Наче в крісло сівши зручно,
Всіх страхує від біди.
– А як влучить?.. – Ну, як влучить...
Ти мене тоді знайди.

Ну, та кинем ці дурниці,
Я серйозно про війну.
От лежиш ти в тій копиці,
Там, звичайно, не до сну.

Німець де? А в тій он хаті,
Метрів, може, сот із п’ять.
І приходять два солдати
В поле сіна нав’язать.

Із копиці смичуть сіно,
Де притулок ти знайшов,
Уминають під коліно,
І співають. Але що!

Смичуть сіно із копиці, –
Говорю вам правду я,
І заспівують чорти ці,
Сам це чув: «Москва моя!»

І скривився Тьоркін чудно,
Передати трудно вам,
І затяг, та гак марудно,
Ніби, й справді, німець сам.

Тяг до того вже він криво,
Й на присутніх позирав
Так занудливо й чванливо.
Аж печінку вивертав.

– Ти смієшся. Слухай далі,
А коли б отак було,
Од ганьби та оц печалі
Душу всю б тобі звело.

Ти смієшся, май на оці,
Через те отак, боєць,
Що німчук у цьому році
Пісні тої не співець.

– Не співеиь, то вірно, й вельми
Він сьогодні не теє...
– А села, проклята шельма,
Ось берем – не віддає.

Простодушно хтось із боку,
Від нудьги, не від думок,
Так протяжно, так глибоко,
Мов ковальський міх, нівроку,
Тут зітхнув: – Ого, синок! –

Піднялись відразу брови
В Тьоркіна: – Ну, ну! – сказав, –
І хлоп’ят веселий знову
У роботу сміх узяв.

– Ну, вже й Тьоркін. Щоб ти... Ах, ти...
Що за вдача і чия,
Мабуть, знала тільки мати...
– Народивсь од тьоті я.

– Тьоркін-тьоткін, йолки-палки,
Та підсип іще, прошу.
– Більш не можу. Хисту жалко.
До бомбьожки бережу.

От тоді візьми на вибір
Те, що маю про запас.
– І за те тобі спасибі.
– На здоров’я. В добрий час.

Хтось би, може, й міг сказати
Тут, що горе не біда,
Що взяли тоді хлоп’ята
Те село вже без труда,

Що, як завше, й тут чималий
Подвиг Тьоркін учинив:
Ложку взяв і дуже вдало
Вісім фриців нею вбив.

Ні, братове, скажем прямо:
Довгий бій був і тяжкий,
Літній бій за той же самий
Пункт населений Борки.

Грізних днів пройшло багато,
Хто їм тут лічбу веде.
Але можуть запитати:
– Так про що ж тут мова йде?

– Мова йде про те болото,
Де проклала шлях війна,
Де попід руки піхоті
І води було й багна;

Де в отій іржавій каші,
У багні, в драговині,
Йшли, повзли, лежали наші
Дні і ночі, ночі й дні.

Де було і зимно й жарко,
Де діставсь за труд тяжкий
Не Ростов їм, і не Харків –
Пункт населений Борки.

Скільки їх в болоті тому
Чесну смерть свою знайшло,
Отоді в бою грізному
За оте глухе село.

В списку слави хай не буде
Навіть згадано цей бій, –
Прийде час – постануть люди
В добрій пам’яті, живій.

У безсмертя книгу чисту
Всіх, як рівних, впишуть вас,
Хто поліг за славне місто,
Що воно одне у нас;

Хто за горду ту твердиню
Біля Волги, синь-ріки,
Хто за той, забутий нині
Пункт населений Борки.

І Росія – рідна мати –
Всіх вшанує їх сповна.
Інший бій, і інші дати,
Вік один і смерть одна.

Про любов


Всіх, кого оця війна
У солдати брала,
В путь-дорогу хоч одна
Жінка виряджала.

До всього вона свої
Докладала руки.
І шануєш ти її
Більш після розлуки.

Погляд той, в останню мить
Хто його забуде!
Скільки будеш, друже, жить –
Він з тобою всюди.

Без любові не пройти
Нам походи дальні,
Без тії, що бачив ти
В погляді прощальнім.

Він у кожного із нас
Самий наймиліший,
Недоторканний запас
Над усе цінніший.

Не згасаючи, в душі
Буде пломенитись,
І ні з ким, товариші,
Ним не поділитись.

Бо той погляд – мій, увесь,
Мій – святий, єдиний
Він також і в тебе єсть.
В кожної людини.

Всіх, кого оця війна
У солдати брала, –
В путь-дорогу хоч одна
Жінка виряджала...

Правди діть нема куди,
Із усіх тих женщин,
Рідну матір, як завжди,
Згадуєм найменше.

Хай не скаржиться дарма
Матінка ласкава,
Еж дружиною й сама
У свій час була вона
З тим же владним правом.

Друже мій, любов жони,
Будемо одверті,
На війні – сильніш війни
І, можливо, смерті.

Не переч любові ти
Тій, що має право
Звеселить, остерегти,
Осудить, прославить.

Ти візьми листа того,
Прочитай, солдате,
І подумай, де його
Їй прийшлось писати.
 

Чи в сусідки, чи в своїй
Сиротливій хаті?
Заважали діти їй,
Чи лягли вже спати?

Може, їй тоді, вночі,
Голова боліла,
Що ніяк сирі в печі
Дрова не горіли.

Впряжена в той віз одна,
Спочиву не знає,
Та про це тобі вона
Й словом не згадає.

І живуть жінки лиш тим, –
Що слівце тепліше
На війні тебе живим
Відшука скоріше.

Злі жінки перевелись.
Нині й ті хороші,
Що були всерйоз колись
На відьом похожі.

Так, траплялось і мені
З тими зустрічатись,
Що від них лиш на війні
Можна врятуватись.

Вже як скніти день за днем
З жінкою такою,
Краще повзать під вогнем,
Не виходить з бою,

Краще п’ять за день атак
І чекать на шосту.
Але це вже тільки так,
Ради жарту просто.

Друзі, ні, любов жони,
Будемо відверті,
На війні сильніш війни
І, можливо, смерті.

Хто б сміливості знайшов
В перші дні сказати:
Що триваліше – любов,
Чи війна проклята?

В мене думка тут своя,
Не злукавлю в слові:
Перевагу, братці, я
Віддаю любові.

Скільки раз війна була,
Як нас не косила,
Та любов перемогла,
В цьому її сила.

Друзі, у житті таких
Я листів не знаю,
Як з далеких, дорогих
Рук робітиіх, шкарубких,
З дорогого краю.

Я нагадувати вам
Ладен щохвилини:
– Ви пишіть частіше нам,
Дорогі дружини!

Не лінуйтеся в кінці
Дещо приписати,
Генерали та бійці
Все бажають знати.

Друже вірний, не забудь,
У часи військові:
У війни – коротка путь,
Довга – у любові.

Скоро прийде день її
В радощах, не в тузі.
А про що слова мої?
Вислухайте, друзі.

Всіх, кого оця війна
У солдати брала –
В путь-дорогу хоч одна
Жінка виряджала.

Хоч і жаль тебе мені,
Помогти ж не в силі.
Залишився ти в тіні,
Тьоркін мій Василю.

Щастя ти не знав того, –
Сам збиравсь в дорогу.
Тож, дівчата, ви його
Полюбіть, їй-богу.

Люблять льотчиків у нас,
Хлопців із кінноти –
Придивіться, прошу вас,
Ви і до піхоти.

Хай кіннотник на коні,
Льотчик в самольоті,
І одначе на війні.
Перший ряд-піхоті.

Хай танкіст красунь який
І мастак в роботі,
А ведеш машину в бій –
Поклонись піхоті.

Хай хвацький артилерист,
В бойовій обслузі,
Одстрілявся – не гордись,
Суть – в піхоті, друзі.

Геть усіх ви обійдіть,
Де такого взяти!
Ви піхоту полюбіть,
Чуєте, дівчата!

Покохайте молодця,
Серце все віддайте,
До побідного кінця
Вірно покохайте!

Відпочинок Тьоркіна


На війні – під небом синім,
Чи в теплушці, чи в хатині,
В бліндажі, а чи в щілині –
Де покладено твій взвод, –
Що є краще, – без турбот, –
Без подушки, без перини
З другом спиною до спини
Відпочить? Хвидин шістсот.

Можна й більше, не перечу,
Та солдату на війні,
Строк такий для сну, до речі,
Можна бачить тільки в сні.

Уявім, що ти покинув
Раптом свій передній край,
На попутну сів машину –
Й потрапляєш просто в рай.

Ми цим жартом не бажаєм
Спантеличити бійця,
Ніби рай з переднім краєм
Це – суміжні є місця.

Рай – це хата, двір, криниця,
Віник – ноги обмітай.
Далі – пічка і світлиця,
Все що треба. Чом не рай?

От і в книзі є про тебе,
Роздягнися і зайди,
Вільно, як 3 дороги й треба,
Ти плечима поведи.

Ліжко обдивись детально,
Ти повинен пам’ятать!
Все, що бачиш, це є спальня.
Тобто місце – спеціально,
Де ти можеш тільки спать.

Спи свій тиждень зовсім вільно,
Особисто, неподільно
Спальню ти займай свою,
Спи в сухім теплі постільнім,
Тільки в одязі натільнім,
Як заведено в раю.

Ти віднині по наказу,
Якщо трапилося так,
Опріч сну, ще зобов’язан
Їжу в день чотири рази
Тут приймати. Але як?

Щоб така раптова зміна
Гарні наслідки дала, –
Їсти треба не з коліна,
У раю їдять з стола.

Не біжи, як на пожежі,
Ти до кухні з казанком,
Не сідай за стіл в одежі,
Хліба не лупай штиком.

Тут в раю усе, як треба,
Хоч зовсім на інший лад,
І гвинтівки біля себе
Не тримай, хоч ти й солдат.

Переламуй звичку вперто
І при людях, за столом
Не подумай носа втерти
Шапкою, чи рукавом.

А коли з’їси всі страви,
Ложку, голубе, свою
Не засовуй у халяву, –
Так не роблять у раю.

Всі поради й настанови,
Що про них ми річ ведем –
Наш герой обмислив знову,
І сказав: – не пропадем.

Півдоби пройшло, не більше.
– Як вам, друже, тут у нас?
– Не погано. Трохи б гірше,
То й було б у самий раз...

Покурив, зітхнув і в постіль.
Дуже м’яко голові.
Простині б одної досить,
Ні, дали аж цілих дві.

Чистота – мороз по шкірі,
І незручно, що здоров,
Тьоркін починає вірить,
Ніби в госпіталі знов.

У кімнаті, що в палаті,
Все, що треба, все як слід.
Ось і дівчина в халаті
Починає свій обхід.

Тут хлоп’ята зліва, справа,
Зокрема і взагалі...
А вона іде, як пава,
Не торкається землі.

Тьоркін «за» і «проти» зважив,
Раз поглянувши з-під вій:
Гарна дівчина, як кажуть,
В смузі дій, прифронтовій.

Гарна, як же, що й казати,
Коли іншої нема,
Та, як видно, і хлоп’ята
Відпочили недарма...

Сон-дрімота на порозі,
Мухи і тії не чуть.
Ах, як холодно в дорозі,
Серед, поля де-небудь.

Як проймає лютий вітер,
Місяць зимний вирина.
Ах, як трудно все на світі,
Служба і життя й війна.

На війні лиш в снах солдата
Є постеля і тепло.
Що ж це я не можу спати?
От не можу, як на зло.

Крутиться уже з годину
Бідолашний чоловік.
То повернеться на спину,
Ляже ниць, тоді на бік.

Ох, яка ж ти довга, ноче.
Тьоркін дивиться в пітьму.
– Та надінь ти шапку, хлопче, –
Радить щиро хтось йому.

Хтось пояснює: – Тепер ви
Зрозуміли, в чому суть?
На початку наші нерви
Спать без шапки не дають. –

Щойно шапку він любиму
Натягнув по саме дно,
Бойову, пропахлу димом
І землею заодно;

Вже поношену на славу
І на сонці й під вогнем,
Дротом прорвану іржавим,
Випрану не раз дощем;

Ту, якої не скидаєш
Все життя своє. В якій
Ти в окопі засинаєш,
І вмираєш часто в ній, –

Бачиш: недарма послухав
Тих, що знали, в чім резон:
Якось вмить зігрілись вуха,
Стало якось м’яко, глухо –
І прийшов блаженний сон.

І прокинувсь передчасно,
З почуттям таким устав,
Ніби він у ніч прекрасну
Десь далеко побував.

Ніби викупався літом,
Де – хоч знов вернись туди, –
Дише все теплом і цвітом,
Де нема війни-біди.

Встав солдат в отій ушанці,
Про шинель згадав свою, –
І на другий день уранці
Він замислився в раю.

Добра їжа, тепла хата,
Краще рідко де буваї
Тільки ж треба воювати,
Бо, на жаль, війна трива.

Посудіть самі ви, братці,
Хто в раю захоче з нас
Розбуваться, роздягаться
На такий короткий час.

Звикнеш до простинь, перинок,
А коли покинеш рай –
І труба. Перепочинок,
Більше часу не втрачай.

Він одягся за хвилину,
І поснідать не забув,
Вийшов, зупинив машину,
Чи, як кажуть, голоснув.

І ваги чотири пуди
Ще добавилось нехай,
В кузові затишно буде,
Стукнув шоферу: – Рушай!

Вітру в полі викрутаси,
Скільки їхав – виміряй.
Тільки рай прощай, тимчасом,
От ізнов – передній край.

Стрибнув. Гульк, – і вже в окопці,
Дома. Хоч не те тепло.
– Ну, розповідайте, хлопці,
Як без мене тут було?

– Схильні ми послухать більше;
Бо цікавить дуже нас,
Як там, що в раю у вас...
– Не погано. Трошки б гірше,
То й було б у самий раз...

Добра їжа, тепла хата,
Краще рідко де бува.
Тільки ж треба воювати,
Бо, на жаль, війна трива.

От як на Берлін ми ринем
По Варшавському шосе,
Ну, тоді вже відпочинем,
Але то іще не все.

А тимчасом, друзі, нині –
У теплушці, чи в хатині,
В бліндажі, а чи в щілині,
Де вже прийдеться нехай, –
Кращого ти не шукай,
Хай без простині й перини,
З другом, спиною до спини,
Відпочинь. А там – рушай.

В наступі


Прожили ми в обороні
Стільки, тихо, без біди,
Що з передової коні
Йшли самі вже до води.

І на весь той ліс обжитий.
На передній край увесь
Біля кухонь, домовито
Гавкали собаки десь.

По-домашньому, на диво,
Півень – от була пора, –
Вдосвіта будив комдива,
Як господаря двора.

І сніги, замети всюди.
Друже, – пари не жалій.
Сіклись віниками люди
Тут же, в лазні похідній.

На війні, як на привалі,
Спочивали про запас,
«Тьоркіна» собі читали
На дозвіллі. Враз – наказ...

Враз – наказ. Кінець стоянці.
В путь рушають вояки.
Сиротливо тануть вранці
Над землянками димки.

Рік, мов день, промчав шалено,
Так усе воно мина.
Так самісінько, напевно,
Пролетить і ця війна.

І солдат мій посивілий,
Як повернеться в село,
Пригадає: славне діло
Під Москвою в нас було...

Мов кобзар, він сяде в колі
Зацікавлених внучат.
І розкаже все поволі,
Якщо слухати схотять...

Не завжди, звичайно, старість
Поважає дітвора...
Там побачимо. А зараз
Ще далеко та пора.

* * *


Бій гримить. До небокраю
Снігом поле замело.
І солдати одбивають
У противника село.

І до отчого порога,
Рідного, свого села,
Через те село дорога
Василеві пролягла.

Що поробите – другому
Набагато довша путь.
І спішить другий додому,
Може, степом незнайомим,
Чи горами де-небудь.

Смерть над головами кряче.
Хоч кого зігне в дугу.
Цеп іде пригнувшись, наче
Щось шукає на снігу.

Необстріляним солдатам,
Тим, що вперше в бій ідуть,
Найдорожче нині знати
Те, що й Тьоркін з ними тут.

То дарма, що в пеклі цьому
По душі мороз шкребе,
Кожен молодик при ньому
Хоче показать себе.

Байдуже, що в мить тужливу,
Як снаряд по курсу ліг,
Тьоркін сам чека розриву,
Впавши каменем у сніг;

Що й тому тут страшно здасться,
Хто не раз уже в бою
Перевірив ратне щастя,
Долю вивірив свою;

Що. можливо, од загину,
Ворогам усім на зло,
Саме це оту людину
До сьогодні вберегло.

До цієї борозенки,
До оцього рівчака,
Де лежить така маленька
Та людина. І чека...

Десь, про кожного окремо,
Думу дума той свою –
По годиннику чиєму
Йдуть годинники в бою.

За всією скрізь пальбою,
За розривами в диму
Стежить він, володар бою,
І рішає, що к чому.

Десь у тій піщаній кручі,
В бліндажі сухім, сипучім
Генерал годинник свій
Хутко закриває. Бій.

Ще секунду щось міркує,
Піт на лобі витира...
Дочекався Тьоркін, чує:
– За Вітчизну! Взвод! Ура-а...

Хоч не раз уже й не двічі
Тьоркін чув оці слова,
Смерті дивлячись у вічі,
Як запеклий бій трива,

Знову владно в душу била
І на цей раз, як завжди,
Правди і печалі сила,
І святої гіркоти:

Та незмінна сила, певна,
Що проймає до нутра,
Що за все одвіт священний
Вже на себе забира.
– За Вітчизну! Взвод! Ура-а –

Лейтенант, з кінноти взятий,
Спішений в бою козак,
По-хлоп’ячому вусатий,
Танцюрист і весельчак –

Перший встав, стріляє з ходу
І бігом поперед взводу
Поспішає у село.
Хто там ще зібрався поки, –
У снігу м’якім, глибокім –
Тільки видно слід було.

Біля крайньої вже хати
Вуса він розгладив там:
– Молодці! Вперед, хлоп’ята! –
Крикнув так молодцювато,
Наче був Чапаєв сам.

Тільки раптом захитався,
Похилився на бігу,
Слід героїв обірвався
На снігу...

Він пірнув у сніг, як в воду,
Мов хлопчак з човна у вир,
І пішло в цепу, по взводу:
– Впав од рани командир!...

Як підбігли, – встиг сказати
Лейтенант лише одне:
– Уперед! Вперед, хлоп’ята!
Серед вас нема мене...

Ось городи, перелази,
Метрів двадцять до двора.
Зрозумів Василь одразу:
Вести в бій – його пора.
– За Вітчизну! Взвод! Ура... –

І довірливо, по знаку,
Вася Тьоркін поспіша, –
З місця кинулись в атаку
Сорок душ – одна душа.

Якщо бій скінчився вдало,
Ти на них прийди поглянь:
Кожен іншого тут хвалить
І не чути нарікань.

– Нагодились танки вчасно.
– І сапери молодці.
– Артилерія – прекрасно.
Задоволені бійці.

– А піхота? – Як по нотах,
Йшла піхота. Е, та що там!
Авіація – і та...
Словом, просто – красота!

Та, признаємось, – бувало,
Критися нема чого:
Що героїв є чимало,
Та забуто одного,

І чоло спітніле втерши,
Олівця, блокнота взяв:
Хто в село удерся перший –
Знати генерал бажав.

Доповіли урочисто –
Є він, справжній молодець,
Не з’явився ж особисто, –
Тяжко ранений боєць.

Щоб такого і не знати, –
Та про нього кожен чув.
– Тьоркін! – мовили солдати.
Так, то справді Тьоркін був.

Смерть і воїн


За переярки та горки
Віддалявся бою жар.
У снігу глибокім Тьоркін
Непідібраний лежав.

Кров одразу застигала
На постелі сніговій.
Смерть підкралась і сказала:
– Ну, солдат, тепер ти мій.

Буду я тобі за друга,
Обійму і поведу.
І завіє біла хуга
Все на нашому сліду.

Кинувсь Тьоркін, глянув скоса,
Ледве теплий він, трудний:
– Я тебе не кликав, Коса,
Я солдат іще живий.

Смерть підступну має вдачу:
– Годі, досить, молодець,
Я вже знаю, я вже бачу:
Ти живий, та не жилець.

Хоч смертельно, та привітно
Я торкнулась щік твоїх,
А тобі вже й непомітно,
Що сухий сніжок на них.

Ти не бійсь, що світ погасне,
Світ не краще темноти.
– А чого від мене, власне,
Особисто хочеш ти?

Смерті ніяково стало,
Та здалось, а може, й ні.
– Що я хочу... Дуже мало.
Треба півслівця мені.

Ну. скажи, не будь упертим,
Що не згоден ти з життям,
Що хотів би зараз вмерти...
– Підпишись, виходить, сам? –

– Ну, а що ж тут, – Смерть сказала, –
Підпишися і спочинь,
– Щоб ти, відьма, не діждала. –
– Не торгуйсь, облиш, покинь.

Не втекти ж тобі від згуби,
Ти повір уже мені.
Все одно стягнуло губи,
Зводить зуби... – Ні! І ні!

– Думай, поки не стемніло,
До кісток мороз пройма,
Впору скінчим добре діло,
Щоб не мерзнути дарма.

– Потерплю. – Дивак, послухай,
Еж лежиш, примерзнув бік.
Вкутаю тебе кожухом,
Щоб зігрівсь уже навік.

Бачу, віриш. Он і сльози,
Я миліша тут за всіх.
– Бреш, я плачу від морозу,
Не від жалощів твоїх.

– Хай від щастя, хай від болю,
А мороз, як бач, шкребе.
Хуртовина йде по полю.
Ні, не знайдуть вже тебе...

Ти покинь земні турботи,
Що це дасть тобі тепер!
Пошкодуєш, все одно ти,
Пожалієш, що не вмер...

– Смерть, жартуєш, а чи що ти, –
Повернув з трудом плече, –
Тут пожить якраз охота,
Я й не жив як слід іще...

– Як і встанеш, глузду мало, –
Сухо Смерть сміється тут, –
– Ти гадаєш – краще стало?
Знову страх, утома, бруд.

Солодко, питаю, буде?
Розсуди ти сам тоді.
– Що судить, з війни не зсудиш
НІ в якому вже суді...

– Та й журба іще до того:
Що там дома, як сім’я?
– Ось докінчу німця злого
Й повернусь додому я.

– Що ж, припустим на хвилину,
І куди ж ти звідціля
У таку лиху годину?
Всюди – спалена земля.

Скрізь руїни. – Побідую,
Дома б я у діло вник,
– Дім зруйновано. – Збудую
– Піч розбито. – Я й пічник.

Все, ідо зможу в руки взяти,
Те одразу й оживе.
Дай іще старій сказати:
– А як руку одірве?

Чи коли тебе спотворить,
Будеш сам не рад собі.
І Людині з Смертю спорить
Тяжко стало, далебі.

У бійця од втрати крові
Геть пішло все шкереберть.
– При одній лише умові
Згоден я... Чи чуєш, Смерть...

Може, з розпачу, чи з болю
Воїн тяжко застогнав,
І, напружуючи волю,
Домовлятися почав.

– Я такий, як всі солдати,
Хай загину на війні.
Але в день отого свята
Погулять даси мені?

В день величний, заповітний,
Як закінчиться війна,
І Москви салют побіднйй
Понад світом пролуна?

Чи даси в той день, під сонцем
Погулять серед живих?
Чи даси в одне віконце
Хоч постукать до своїх?

І, як вийдуть рідні з хати,
Чуєш, Смерть, мені ще й там,
Хоч слівце даси сказати?
Півсловечка? – Ні, не дам...

Кинувсь Тьоркін, глянув скоса,
Замерзаючи, трудний.
– Геть іди ти звідси, Коса,
Я солдат іще живий.

Буду плакать, вить од болю,
Хай помру, та не в ганьбі.
А по власній, добрій волі
Все ж не здамся я тобі.

– Що ж, лежи. Я почекаю,
Подаси мені ще знак....
– О! Ідуть. Мене шукають
Із санбата. – Де дивак?

– Он, ярком, де снігу повно...
Смерть регоче на весь рот:
– То команда похоронна.
– Все одно: живий народ.

Сніг скрипить, підходять двоє.
Лом чиргикає об сніг.
– Ось іще лишився воїн,
Не вберем до ночі всіх.

– Узнаки далася втома,
Діставай кисет, земляк,
На мерцеві сядем цьому
Та покуримо, чи як?

– Ех, якби це до затяжки
Борщику хоч казанок.
– Та хоч крапельку з баклажки...
– Ех, якби – один ковток.

– А чи два... – Й подав хоч слабо
Мій герой тут голос свій:
– Проженіть оцю ви бабу,
Я солдат іще живий.

Здивувались ті, звичайно,
Але факт: живий солдат.
– Що ти думаєш? – Давай-но,
Понесем його в санбат.

– Рідко де був а це діло, –
Гомонять товариші, –
– Одне діло – просто тіло,
Тут же тіло при душі.

– Ледве-ледве душа в тілі.
– Змерз, бідаха. Понесем.
Ну, а ми тебе вже хтіли,
Розумієш, в наркомзем.

– Годі, Ждав він нас чимало.
Вирубай шинель в льоду.
Підіймай. А Смерть сказала:
– Я, однак, слідом піду.

Земляки, як подивлюся,
Тямлять мало в справі цій.
Брешуть, думає, розтрусять –
І солдат ще буде мій. –

Два ремні та дві лопати,
Дві шинелі та ломок.
– Бережи, солдат, солдата.
– Понесли. Терпи, дружок.

Тихо йдуть, аж наче лячно,
Щоб не схибити ніде.
І несуть його обачно.
Смерть слідом за ними йде.

Не знайти в степу дороги,
Снігу в пояс, вітер злий.
– Відпочили б, хлопці, трохи...
– Чоловіче дорогий, –

Обізвавсь земляк до нього, –
Не жалій, в нас є терпець,
Бо несемо ж ми живого,
Вдвічі важчий буде мрець.

– Та до того ж, як відомо, –
Другий тут же додає, –
Всяк живий спішить додому,
Мертвий дома, де не є.

Все, мабуть, іде од звички, –
Так міркують земляки.
– Друже, ти без рукавички?
На ось теплу із руки...

Смерть на них зиркула строго,
І подумала, мабуть:
«Тут не вдію я нічого,
Дружно ці живі живуть.

Проти волі, так виходить,
Хоч і шкода чимала, –
На відстрочку дам я згоду».
І, зітхнувши, геть пішла.

Тьоркін пише


...Можу вам я сповістить
З третьої палати,
Що Васько, любитель жить,
Вижив знов, хлоп’ята.

І хоч боки я натер,
І лежати нудить,
Кажуть, що нога тепер
Значно краща буде.

Маю намір скоро встать
Сам, без допомоги,
І травичку підминать
Під обидві ноги...

Клопочусь про те всі дні,
Майже без упину, –
Як потрапить знов мені
У свою частину.

З нею жив і воював,
Курс наук засвоїв,
Відступавши – пил ковтав,
Наступавши, сніг черпав
Валянками воїн.

І допоки що – вона
В мене, – у солдата –
Все на світі, все сповна:
Люба, рідна сторона,
І сім’я, і хата.

Хочеться мені у, стрій,
Просто, як додому.
Хочеться пройти у ній,
По Смоленщині своїй
Просто до кордону.

І не в тому навіть суть,
Іншою землею
За кордон хай ляже путь,
Тільки б завше з нею буть,
До кінця б із нею!

Клюне ж куля третій раз,
І якщо загину –
То нехай посеред вас,
Братці, свій останній час
Гідно я зустріну.

Та навіщо з цим спішить,
Знайдем щось миліше.
Я ж любитель, друзі, жить,
Як сказав раніше.

І оскільки я спішу
Стрінутися з вами,
Генералу напишу
Тими ж я словами.

Він уже мене приймав,
Як пришилось до слова,
Ордена мені вручав,
В просьбі не відмовить.

А за цим листом услід
Буду й сам напевне...
Кашоварові привіт
Самий задушевний.

Хай і далі вміє так
Жирно заправляти,
Щоб у казані черпак
«Струнко» міг стояти...

Закінчить рядки свої
Так я, хлопці, хочу,
Будуть ще тяжкі бої,
Знаю, не пророчу.

Так буває у коня,
Що почув дорогу...
От якби до того дня
Вигоїти ногу!

Ну, бувайте! Пізній час, –
Все сказав до корки...
Обіймаю, друзі, вас,
Вірний друг ваш – Тьоркін.

Тьоркін-Тьоркін


Ось чиясь і пічка й хата,
Хлів на дрова розбирай.
Хто намерзся більш, хлоп’ята,
Ближче грітися сідай.

А чия воно там хата –
Розберуть без нас колись.
Ну, а поки що, хлоп’ята,
Грійся, радуйсь, не журись.

На долівці он солома,
Ляж та виспись до пуття.
І не в тещі, і не дома,
Не в раю, проте – життя.

Той свою роззуту ногу
Розглядає при вогні,
Мацає руками строго, –
Чи вона його, чи ні.

Той шинелю на кілочку
Почепив, підняв сорочку,
Заступає світло вам.
– Голубе, ти ж тут не сам.

– Темно. Відступись, юначе.
– Що ти, справді, німець наче...
– Німець щось не той стає.
– Ну, брат, він іще дає,

Не скупиться чорт проклятий...
– Де там, маже салом п’яти,
Вже на Захід ніс держить.
– Ясно, – скоро побіжить.

– Ох-хо-хо. Війна, хлоп’ята.
– А ти думав! От дивак.
– Це б у смак почаювати,
Хміль він гріє, та не так.

– Де ти вичитав це, друже,
Грітись чаєм? От і бреш.
– Слухай, хлопче, ти не дуже
– А куліш хороший теж...

Василя долає втома,
Він дрімає на спині,
Од розмови в стороні.
Так чи так, а Тьоркін дома,
Тобто знову на війні...

Не для всіх це ясно буде:
От з шпиталю повернись –
Все не те – місця і люди,
Що були в полку колись.

Примовки і дух махорки
Наче не такі, як там...
– Де то наш Василько Тьоркін?
Раптом чує Тьоркін сам...

Він підвівся на соломі,
Світло мига де-не-де.
Наче ж і нема знайомих,
І про нього мова йде...

Жарти, дотепи навколо,
Він і вусом не моргне;
Раптом Тьоркін чує голос;
– Хто там згадує мене?..

– Що? Тебе? Без оговорки
Знову той: – Я не крутій.
– Гля... Дивись. – Та я ж і Тьоркін.
Чує знову Тьоркін мій.

І збагнути – що до чого,
Неспроможна голова.
Всі звернулися до того,
Хто сказав оці слова.

Здивувалися всі чисто;
– Справді Тьоркін? – Та весь час.
– Особисто? – Особисто.
– Хлопці, Тьоркін серед нас!

– Мо’, закурите махорки? –
Пролунало в тишині.
І не мій, а їхній Тьоркін
Одмовля: – Махорки? Ні.

Ще секунда, ще хвилина,
Глянув Тьоркін мій – ну, да;
В двійника його чуприна
Аж горить, така руда.

Ще коли б собі махорки
Тьоркін викурив отой,
Не встрявав, можливо б, Тьоркін
У розмову – мій герой.

Де там-друзів зневажає,
Це вже зовсім інша суть.
Шпильку Тьоркін мій пускає:
– А у вас «Казбек», мабуть? –

Був і той не без кебети,
Зміряв поглядом мого:
– Що ж, трофейні сигарети
Ось куріть. – Візьми його!

Бачить Тьоркін мій, Василько,
Не з того зайшов кінця.
Бо слівце оте ніскільки
Не збентежило бійця.

Не любив людей пихатих,
Та й за себе він стояв.
І почули тут солдати:
– Ну, а справжній Тьоркін – я...

– Новий Тьоркін! – Взвод сміється.
– Хлопці, двоє... – Буть біді...
– Якщо п’ять їх набереться,
Розбудіть і нас тоді.

– Не жартуй, – відповідає
Тьоркін той не жартома:
– Тьоркін – я. – А хто їх знає, –
Ярликів на них нема.

Із кишені гімнастьорки
Рижий – книжку: – Що ж я вам...
– Точно: Тьоркін... – Тільки Тьоркін
Не Василь, а вже Іван.

І лукавими очима
На мого дивився мить:
– Зрозумій ти, що для рими
Можна і Хому зробить.

Мій пустив димок у стелю:
– Тьоркін з орденом, братва.
Той розхристує шинелю:
– Ну, а в мене їх аж два.

Бронебійник я. – Тихіше!..
– Свідків треба? Є, живі.
І машин підбив я більше,
Не одну, а цілих дві.

Тьоркін знітивсь, але в міру,
Сумно дивиться в огонь:
– Я б тебе ще перевірив,
Та в тилу моя гармонь.

Всі кругом: – Гармонь знайдеться,
В старшини є. – Не займай.
– А чому? – Гляди, проснеться...
– Ну, й нехай. – Давай, давай!

Тільки взяв боєць трьохрядку,
Зразу видно: гармоніст.
Для початку, для порядку,
Кинув пальці зверху вниз.

До міхів припав щокою,
Строго брови втору звів,
І про вечір над рікою
Повела гармонь без слів...
Тьоркін мій махнув рукою:
– Добре ти заграть зумів.

Та одне тебе, брат, губить:
Рижість Тьоркіну не йде.
– Рижих більш дівчата люблять, –
Тьоркін той своє веде.

Щедре серце Тьоркін має,
Сам уже регоче він,
І не так переживає,
Що є Тьоркін ще один.

Хоч обидно, та приємно,
Що такий от рядом з ним.
І цікаво вже напевно
Тут хлоп’ятам геть усім.

Тьоркін каже: – Слухай, друже,
Кажеш, Тьоркін ти? Нехай.
А для мене це байдуже.
Той говорить: – Ні, чекай!

– Хто ж тут Тьоркін? – От же лихо!..
В хаті галас, повно сміху.
Тут підвівся старшина
Та як гаркне: – Тишинаї

Що за спірка без угаву?
Ясно мусить буть одно:
Кожній роті по уставу
Буде Тьоркіна дано.

Чули всі? Ну, значить, годі?
Всі погодились з усім?
Розійдись! – І я погодивсь
З старшиною строгим цим.

Був би й взводові не лишній
Тьоркін, а не інший хтось.
А проте, це все, між іншим,
Так, до слова вже прийшлось.

Від автора


По якій ріці пливти, –
Тій і славу принести...

З перших днів війни тяжкої,
В час гіркий, у час трудний
Подружили ми з тобою,
Васю Тьоркін дорогий.

Ще тоді не знав того я,
Що з газетного стовпця
Всім полюбишся, герою,
Іншим – западеш в серця.

До війни про тебе знали,
Та далеко те не всі.
Нині ж ім’я твоє стало
Знаним всюди на Русі.

– Тьоркін, знаєм! – Всяк говорить.
– Трохи навіть нам з рідні.
– Словом, Тьоркін той, которий
Знатний воїн на війні.

Може й гостем гідним бути,
І в роботі – хоч куди...
Жаль, давно його не чути,
Не зазнав буває скрути?
Чи не трапилось біди?

– Непохоже. – Ні, дурниця.
– Не видумуй, батьків син.
– Чув же сам від очевидця.
– Ти? – Не я, шофер один.

У бою лежали рядом,
Тьоркін, начебто, підвівсь,
А в ту мить його снарядом,
Невідомо де й подівсь.

– Не снаряд убив солдата,
Кажуть, ніби міна клята...
– Куля-дура. – А у нас
Говорили, що фугас.

– Куля, бомба, а чи міна –
Суть не в тому, це бува.
А коли прийшла кончина,
Він які сказав слова?

– Переможемо, хлоп’ята,
Говорив. – І чув же хтось...
– Жаль, сказ.ав, що помирати
Натще серце довелось.

На тім світі ще бувати
Не приходилось мені.
А тепер без атестата
Чи пропишуть там, чи ні?

– Ні, в останню ту хвилину
Чув таке один боєць:
– Якщо, братці, я загину,
Значить, і війні – кінець.

– Перестань, солдате, що ти,
Це придумані слова.
Тьоркін буде жити доти,
Доки ця війна трива.

Отакі чутки та жарти
Автор слухає щодня,
Але правда – завше правда,
А брехня – завжди брехня.

Ні, товариші, герою,
Що усі фронти сходив,
Вибувать тепер із строю?
Пробачайте! Тьоркін жив!

І не дума й не гадає
Кидати життя земне.
В мене сумніву немає:
Він переживе мене.

Пережив він гірше, браття, –
Відступаючи колись,
І одне політзаняття
Скрізь він твердив: – Не журись.

З перших днів війни трудної,
Що котилася на схід,
Тьоркін мій твердив одної:
– Стерпим. Буде все, як слід...

Нам ніщо труди і муки,
Подолаєм смерть саму.
То кому ж і книги в руки
Ось тепер, як не йому.

Розсуди, збагни, товариш,
Подивися, де ти знов
На привалах кашу вариш, –
Де ти був, куди прийшов.

Із ріки, з якого плеса,
Зачерпнув уже води!
Де гудуть твої колеса,
Чобітьми ступив куди!..

Вставши зосну перед світом,
Подивись вперед, назад, –
Дві зими тому, два літа
Був ти тут чи ні, солдат.

Всю її від Підмосков’я
І до Волги бачу знов я
До Дніпра і Задніпров’я.
І на захід, вдалину,
Віддану недавно з кров’ю,
Кров’ю взяту сторону.

І приємно знову знати:
Вогник блимнув – наша хата,
Дим у лісі – наші й тут,
Де не зайдеш – гостем будь,
Щось кудись везуть солдати –
Наш мотор і наш маршрут!

Чи годину, а чи днину,
Хоч куди жени машину,
Є де їхать вдаль і вшир,
Пішки він, не вполовину,
Всю проміряв богатир.

Він не велетень із казки,
Що не віда перешкод.
А звичайної закваски
Чоловік, що п’є з баклажки,
Що не зна ніде поразки,
Як і весь його народ.

Отже, Тьоркіна, хлоп’ята,
Передчасно поминати.
Він вернувся знов на фронт,
Завше й скрізь веселий, чорт!

Глянь, Росіє, небезпека
Не повернеться назад, –
Вже на Заході, далеко,
Вася Тьоркін, твій солдат.

То серйозний, то потішний, –
Байдуже, чи дощ, чи сніг, –
Уперед, в огонь кромішний,
В бій іде, святий і грішний,
Руський чудо-чоловік.

Хай летить же звістка світла:
Об’явився друг старий...
– Ну, до світла.
– Говори...

Дід та баба


Третій раз уже в природі
Настають осінні дні.
А своїх ми, хоч іноді,
Та згадаєм на війні.

Тих, що з нами відступали,
Воювали у свій час,
Тих, що безвісти пропали,
З ким стрічалися хоч раз,
Тих, що в путь нас проводжали,
Що води нам подавали
І молилися за нас.

Може б, хто ту саму хату,
Діда й бабу пригадав.
І того ж таки солдата,
Що годинника справляв.

Він би йшов після ремонту
До наступної війни.
Та заскочив німець з фронту
І хапнув його з стіни.

Чи прийняв за річ коштовну
Ті куранти фриц-шакал,
Чи стягавсь на оборону:
Кольоровий, бач, метал.

Йшла зима, весна і літо,
Панувать фашист хотів.
А війна гриміла світом,
Хто зна й де від цих країв.

В рідній річці вашій зранку
Мились німці тилові.
На твоїм сиділи ганку,
Чи валялися в траві.

Всюди їх були порядки.
Що він думав, німець-кат,
Як на цю смоленську грядку
Привозний садив салат?

Не ходив, а крався боком
Ти по вуличці своїй, –
Уберігся ненароком,
Жий, – а дихати не смій.

Баба й дід жили так само,
Все війні лічили дні.
Де висів годинник – пляма
Ще виднілась на стіні...

В суперечку, у розмову
Дід вкладав увесь запал,
Про компанію військову
Міркував, як генерал.

Палицею біля хати
Ним же креслені були,
Фланги, клиння та обхвати,
Рейди смілі у тили.

А на завтра домагання:
– Де ж це наші? Ти ж казав...
Дід-солдат не без вагання
Мовив: – Перегрупування...
й загадково сам зітхав.

Люди діду поза очі
Дорікали тихо вже,
Зна, мовляв, сказать не хоче,
Як на продаж береже.

Знов ішли, питали хором,
Не втрачаючи надій:
– Ну, то як там, діду? – Скоро.
– Діду, де ж Будьонний твій?

А загупа десь на сході,
Ближче, дужче загримить, –
Він негайно, при народі
Об’являв: – Настала мить!..

Руські пушки він по слуху
Розпізнати був мастак.
Бігав, тупав: – Дай їм духу!
Ще додай! Отак! Отак!

А вщухало знов. І в небі
Гаснув спалахів пожар.
– Як же, діду? – Думать треба,
Головний не тут удар. –

І тамуючи тривогу,
Плани дід нові складав,
Наче сам за перемогу
Він – один відповідав.

У натхненну ту хвилину
Без ніяких перепон
І відгадував причину,
І придумував резон.

А коли та мить щаслива
Раптом стала на поріг,
Вперше дід-солдат, можливо,
І слівця сказать не зміг...

І одні турботи й болі
У людей були усіх:
Щоб діждать тієї волі,
Не загинути в чужих.

* * *


Дід і дідова жона
Шаснули до ями,
А війна – не десь вона,
Ось, над головами.

Довелось на схилі літ:
Ні в путі, ні дома, –
Біля входу на той світ
Дожидать прийому.

І сидять старенькі вдвох,
Дрівцями накриті,
В баби у горшку горох,
Курочка у ситі...

Дві війни пройшов солдат,
Вижив на поході.
Пощади його, снаряд,
В житі, на городі.

Хай же так впаде й другий
Десь напроти неба,
Навіть, якщо буде й свій,
Все одно, не треба!

Дрібно хреститься жона,
Став і дід дрижати.
Смерть жива – вона страшна
Навіть для солдата.

Ось уже і гуркіт вщух.
Чути кроки... Хто там...
Притаїли зразу дух:
Хто ж, як не німота...

А вгорі хтось гупа там,
Йде до льоху прямо.
– Ну, старий, живими нам
Вже не вийти з ями. –

В руку дід плює й хапа
З-під стіни сокиру,
І рішуче заступа
Він дружину щиру.

Наглу, вірну смерть свою,
Прощавай же, світе,
Із сокирою в бою
Вирішив зустріти.

Потягли з окопу хмиз...
І зашаруділа
Глина, сиплячись униз.
Баба стала біла.

Але, ніби ще жива:
– Наше місце свято!
Чує руські він слова:
– Земляки, хлоп’ята!

– Дітки милі! Рідні дітки! –
Упустив сокиру дід.
– Ми, папашо, із розвідки,
Тих стрічай, що йдуть услід.

Як один, – орли-хлоп’ята,
Молодець до молодця!
Став старший до апарата,
Ще й знайомий із лиця...

– Закурить? Крути, папашо. –
Дід сідає, витер лоб:
– Ну, хлоп’ята, щастя ваше,
Обізвалися. А то б... –

Сміючись, старший киває:
– Взяв би дід на душу гріх.
На війні і так буває, –
Попада і по своїх.

– Точно так, – і тут би діду
Саме б тільки покурить,
Запросити б до обіду,
Скільки ждав! – поговорить.

Та вперед спішать солдати.
Для розмов незручний час.
– Треба, діду, почекати,
Дай спочатку звільним вас...

Молодець йому при цьому
Підморгнув для красоти.
Дід пізнав його по всьому
І за руку: – Так це ж ти?

Друг знайомий, він, той самий,
З ким сиділи край стола.
– Лізь, та швидше, бабо, з ями,
Пізнаєш його, орла?

Та як глянула – впізнала:
– Сину, голубе! Ну й гість!
Може, хоч шматочок сала
По роботі гість із’їсть? –

Каже він, жартун той самий:
– Закусити б мав за честь,
Та нема ж, бабусю, сала?
– Та воно нема, і єсть...

– Ну, орел, живий поки що,
В рядових іще й тепер?
– Ні, бери, як кажуть, вище,
Рядовим я був, дружище,
Нині вроді офіцер.

– Офіцер? Так-так. Ну й чудо. –
А як знов, туди, на схід...
Знову рядовий ти будеш?
Уколов солдата дід.

– Ні, старий, забудь. Віднині
Нерушимий заповіт:
Хто в якім не був би чині –
Всім назад закритий хід...

Ти не дай мені махорки,
Прожени тоді за двір.
Бо тобі це каже – Тьоркін,
А йому вже ти повір.

– Вірю! А скажи, як лучче,
На який манір тепер
Величати – пан поручик,
Чи товариш офіцер?

– Хоч похилий ти літами,
Але спритний ще старик,
За два роки із панами,
До панів, напевне, звик... –

Дід плюється, баба слуха,
Головою все кива,
Але видно, що повз вуха
Йдуть усі оті слова.

Погляда, немов на сина,
І привітна і смутна.
– Закуси, поїж... – просила,
Все йому віддать ладна.

Він під’їв замість обіду,
Встав, поправив поясок,
Тютюну насипав діду:
– Треба йти, ладнать зв’язок!

Попрощався, і в дорогу!
Тьоркін розвідку веде.
Обернувсь уже з порога:
– А годинник ваш іде?

– Ех, синок! – І є причина
Бабі витерти сльозу.
– Годі, бабцю! Із Берліна
Цілих два я привезу.

На Дніпрі


Ще за річкою Угрою,
Що позаду вже отам,
Генерал сказав герою:
– По путі з тобою нам...

От, здавалось, хлопцю щастя.
Тьоркін думав – повезло,
Із полком своїм ще вдасться
Завітать в своє село.

Та навряд, щоб загадати
Він наважився в ту мить,
Що на танцях при дівчатах
Буде ще «Казбек» курить...

Все ж із кожним переходом,
Через гору, чи ріку,
Сторона, звідкіль він родом,
Все дорожча земляку.

І в путі, і в громі бою,
На привалі і вві сні,
В нім жила сама собою
Пісня рідній стороні:

– Мати-земле моя, рідна,
Сторона лісна привітна,
Придніпровський отчий край.
Здрастуй, сина привітай!

Здрастуй, мила горобинко,
Пісні нашої краса,
Здрастуй, Єльне, здрастуй, Глінко,
Здрастуй, річко Лучеса...

Рідна, люба земле-мати,
Правду всю од мене взнай,
Як моя душа солдата
Поривалась в рідний край.

Я надав такого крюку
І пройшов таку я даль,
Пережив таку я муку,
Звідав я таку печаль.

Земле рідна, милий краю,
Битий шлях через байрак,
Я про все те споминаю
Не для похвальби, а так...

Я до тебе йду походом,
Рідний краю, дорогий.
Я до тебе йду зі сходу,
Я не інший, все такий.

Мати-земле, рідний краю,
Хай нас радість не мине,
Ти прости, за що – не знаю,
Тільки ти прости мене... –

Так в путі, в розпалі бою,
У самій душі бійця
І жила сама собою
Пісня, чи промова ця.

Для війни хороші нині
Всі краї, це звідав я:
Що Кавказ, що Україна,
Що Смоленщина твоя.

Де з боями, де незримо
Мимо рідного села
І тії сторонки мимо
Їх дивізія пройшла.
Ш
А на фронті, десь лівіше,
В ранню осінь це було,
Генерал тимчасом інший
Брав геройове село.

Фронт котився, наче повінь,
Звідусюди, до Дніпра,
І спітнілі бігли коні,
До свого немов двора.

В пилюзі, рябі від поту, .
Сміючись, солдати йдуть:
Значить, добре йде піхота,
Раз колеса відстають.

То нічого, що чим далі –
Більш томилися бійці
Так, що ложку на привалі
Не могли тримать в руці.

Дужі знов святим поривом
Йшли солдати. Духота.
І по-страдницьки – щасливо
В них розтулені вуста.

Зліва наші, справа наші,
Не відстати б на ходу.
Німець в кухнях теплу кашу
Кинув з ляку у саду.

– Наздогнать його б та в воду.
– Переправивсь, сучий син!
– Кажуть, вже зайняв із ходу
Пункт населений Берлін...

Літо бабине чіплялось
До багнетів і до вій,
Військо йшло. Світать як стало,
Наступив дніпровський бій...

Може бути, в інші роки,
Вглиблюючи гирла рік,
Все, що тут на дні глибокім,
Знов побачить чоловік.

Знайде й витягне з намулу,
З каламутної імли,
На віки отут заснулі
Польових гармат стволи.

Знайде наші танки й вражі,
Що спіткав один кінець.
І з усього світу майже –
Сталь і гуму, і свинець.

Витягне з понтона днище,
Трос зіржавілий в ріці,
І топір без топорища,
Що тримав сапер в руці...

У прийдешні дні, можливо,
І про цей ось топірець,
В пісні про Дніпро бурхливий
Скаже ще якийсь співець.

І про жнив’я це шалене,
Що ніколи не забуть.
Та без мене він напевне
Не згада про що-небудь.

Хай не всі важкі завдання
Я здійснив у цім труді,
Але в мене більше знання,
Я ж від рання і до рання
Був отам. Я жив тоді.

З вантажем багатотонним
Відстають прузовики,
Ще не скоро й міст понтонний
Добереться до ріки, –

У бою не жде піхота,
Вже такий закон війни,
За пором – спускай ворота,
А колоди – за човни.

На ніч будуть переправи.
Міст налагодять вночі,
А хлоп’ятам берег правий
В воду простяга кущі.

Підпливай, хапай за гриву,
Наче доброму коню.
І спочинок під обривом,
І затишок від огню.

То дарма, що в гімнастьорку
Наче хто з відра налив...
Так на правий берег Тьоркін
Разом з іншими ступив.

На зорі туман кудлатий,
Сплутавши дими й димки,
З берегів почав сповзати,
Мов ріка поверх ріки.

Бій гримить над головами,
Та, можливо, кожну мить
Разом з берегом, з кущами
Й взвод у воду полетить.

Але пив уже й солону
Й прісну воду чоловік...
Від західного кордону
До Моокви-ріки, до Дону
І назад, то ж скільки рік!

Ще боєць – і всі, здається, –
Виповзає на пісок,
Сухаря жує, сміється:
– Хороше в Дніпрі розмок!..

Мокрий весь, іде кущами,
Байдуже! На те й десант.
А Дніпро уже за нами.
Як, товариш лейтенант?..

Бій гримів за переправу,
А внизу, лівіше чуть,
Німці з лівого на правий
Попливли. Не допливуть.

З нашими не розминуться,
Туго вже петля стяглась.
Тьоркін каже: – Хай здаються
Там вони, сюди їм зась! –

Ну, а там, на лівім, з ходу
Підоспілі вояки,
Їх штовхали в воду, в воду,
Впертих брали на штики.

Ще між тими берегами,
Невгаваючи й на мить,
Бомби палі помагали,
Забивать, настіл стелить,

Як уже ізвідусюди:
З ям, льохів, з лісів густих
Бігли наші рідні люди,
Щоб побачити своїх...

В штаб у наш, що був у школі,
Навпростець через город,
Плентавсь німець зовсім голий,
Звеселяючи народ.

– З переправи? – З переправи.
Тільки-тільки що з Дніпра.
– Плавав, значить? – Плив, диявол,
Бо дошкулила жара...

– Ситий чорт! Чистопородний.
– Як на бал в полон спішить...
Не встряє у жарти взводний,
Тьоркін думає, мовчить.

Курить, дивиться не строго,
Складка посеред чола.
Дума, що його дорога
Значно довшою була.

На його чоло гаряче
Не обида, роздум ліг.
Скільки за війну він бачив,
Скільки втратив і зберіг!..

– Мати-земле, рідний краю,
Всі в смоленській стороні,
Ви простіть, за що – не знаю,
Тільки ви простіть мені

Не в полоні у жорстокім,
У щасливий, добрий час,
У своїм тилу глибокім
Залишає Тьоркін вас.

А пора тяжка, проклята,
Вже не вернеться назад...
– Що ж ти, Тьоркін, друже брате,
Ніби плачеш?.. – Винуват...

Про солдата-сироту


Всі думками вже в Берліні,
Нам тепер – подай Берлін.
Не почути й слова нині
Про таке-от місто Клин.

Та й за Одером-рікою,
Чи й згадають старики,
Як півроку брали з бою
Пункт населений Борки.

А під тими під Борками,
З односельцем нам-таки
Кожен кущик, кожен камінь
Давсь на три віки втямки.

Був земляк міцний, дебелий,
На війні із того ж дня;
І дотепний, і веселий,
Як, скажімо, був і я.

Хоч які були там жахи,
Почував себе, як слід,
Повторяв: «Вперед на захід»,
Просуваючись на схід.

Та, між іншим, при відході,
Як міста здавали ми,
Наче більш він був у моді
Між військовими людьми.

Всі солдата поважали,
Як особу дорогу,
І здавалось, генерали
Там у другу йшли чергу.

Інший час і інші дати,
Та завжди в одному суть:
Скрізь міста здають солдати,
Генерали їх беруть.

Не одні підметай стерши,
Тертий, битий знов і знов, –
Проривався в сорок першім.
По землі своїй ішов.

йшов, сердега, мучивсь, мріяв,
Як і ти, і він, і я:
«Що там, де вона, Росія,
По який рубіж своя?..»

У полоні діти кинув,
Всю родину, сам не свій,
Що він думав в ту годину,
У дорозі фронтовій.

Та яка вже не морока,
Правда правдою усе ж.
Відступали ми до строку,
Та завжди казали: – Бреш!..
 

Глянь на захід від столиці –
Скільки простору тепер!..
На замки з міцної криці
Ворог край мій був запер.

Із полону, рабства, скніння,
Вся, як є, та сторона,
Не по щучому велінню,
Знов повернута вона.

Поборола лиходія
Руська сила в тьмі ночей.
А тепер он, де Росія,
До чиїх гримить дверей!

Пиху збивши їм навіки:
Спробуй, руських підкори!
Ворог той, – який із ліку? –
Впав, і лапи догори.

У скількох столицях круто
Звився прапор наш увись.
Почекаймо до салюта,
Щоб ніхто не помиливсь.

Інший час, і інші дати.
Правда, ноша не легка...
Та продовжим про солдата,
Як сказали, земляка.

Мати, жінка, може, діти,
Сестри, може, десь живуть,
Є послать куди на світі
В тебе вісточку, мабуть.

А у нашого солдата,
Як відомо це мені, –
Окрім радіо, хлоп’ята,
Більш ніякої рідні.

Найдорожче в світі, може,
Якщо маєш про запас
Те вікно, куди ти зможеш
Стукнути у слушний час.

У поході, в дальнім краї,
Закордоном, все одно,
Мов хустинка біла, має
Із пітьми оте вікно!

А у нашого солдата,
Хоч нехай кінець війні,
Ні віконечка, ні хати,
Ні хазяйки, а жонатий,
Ні синка, а був, солдати,
Малював хатки смішні...

Під Смоленськом наступали,
Принагідно мій земляк
Попросився на привалі
В командира: так і так,

Чи не можна ще до бою
Завітати б, так сказать,
На годинку, – он рукою
До двора мого подать.

Є така солдату змога...
У ярок він заверта.
Дивиться-не та дорога,
І місцевість щось не та.

От і стежка недалечка,
Скрізь бур’ян у людський зріст,
На стовпці висить дощечка,
Мов село – Червоний Міст.

І знайшлись, которі живі,
І призналися спроста
Все по правді, що служивий –
Достеменний сирота.

Зупинивсь на попелищі,
Зняв пілотку наш солдат,
І немов на кладовищі,
Мить постояв – і назад.

Витяг з тину хворостину,
І покинув, – що ж у ній,
Що він думав в ту хвилину,
Що він ніс в душі своїй...

Позирнув на нього взводний,
Переглянувся з людьми...
Їв солдат свій суп холодний,
Запиваючи слізьми.

Примостився на канаві,
Хлипав, як дитина та,
З ложкою пустою в правій,
З хлібом в лівій – сирота.

Плакав, може, жаль дружини,
Чи за сином дорогим.
Знав лише одне: віднині
Плакать нікому за ним.

Мусив же солдат і в горі
Попоїсти і спочить.
Через ріки, доли, гори
Дальня путь йому лежить.

Аж на край землі своєї
Крізь бої та путь веде.
Ну й війна ж, морока з нею,
Кухні ззаду, хто зна й де!

Тут забудеш попоїсти,
Ворога солдат жене...
Жарти вам, доба – і місто,
Дві доби – і обласне.

Ось вона, прийшла розплата, –
Бий, жени та переймай.
Білорусія багата,
Золота Вкраїна-мати,
Здрастуй, чулось, і прощай.

Навіть спрагу наш вояка
Забуває. Час такий,
Ну, а пиво ж п’є не всякий,
Хто бере завод пивний.

Так от з ходу, чи не з ходу
Свій кордон ми здобули
І пили чужу вже воду,
І з боями далі йшли.

Час настав! Іде розплата
З ворогом начистоту.
Та закінчим про солдата,
Про отого ж сироту.

Де він, рідний, чесний, милий,
Може, де в бою поліг
І в степу його могилу
Вже завіяв білий сніг.

Чи поник десь головою
Й розгляда пустий рукав...
А чи знов на полі бою,
Ще й Тільзіт із нами брав.

Чи Росію залишає,
За війною поспіша.
Що він думає-гадає,
Що таїть його душа?!

А, можливо, на чужині,
Тяжча мука ще за ту.
Пам’ятати ми повинні
Про його сльозу святу.

А коли б сльозу руками
Ту з Росії хто приніс
На оцей німецький камінь –
Пропекла б його наскрізь.

Чуєш, враже, йде розплата,
Все сплати, начистоту.
Не забудемо ж, хлоп’ята.
Ворогові нагадати
Про солдата-сироту.

Хай іде грізна розплата
За мільйони душ і тіл.
Заплати нам, супостате,
І в придачу за солдата, .
Що в війні осиротів.

Чи далеко до Берліна,
Не лічи, крокуй, смали, –
Вдвічі менше половини
Того шляху, що від Клина,
Від Москви уже пройшли.

В битві пройдем всі дороги,
Риску підведем штиком,
І в годину перемоги
Сироту-солдата того
Ми згадаєм за столом.

По дорозі на Берлін


По дорозі на Берлін
В’ється сірий пух перин.

В проводах замовклих ліній,
У гіллі намоклих лип
Пух перин повис, мов іней,
На борти машин налип.

З-під коліс гармат і кухонь
Грязь і сніг летить із пухом.
На шинелю відусіль
Пада пух і заметіль...

Над землею над чужою
Холод ходить із нудьгою.
Не стиха війна й на мить,
І земля здригає звично,
Хрусткий щебень черепичний
Із крутих дахів летить...

О Росіє, скільки бились
Ми за тебе, скільки йшли, –
Де ті ріки залишились,
Що снагу ми з них пили...

Довго-довго ще за нами
йшла береза, як у сні, –
Помахала нам гілками
І розтала вдалині...

З Волгою, Дніпром, Москвою
Як далеко ти в цю мить.
Поміж нами і тобою
Трьох держав земля лежить.

Пізній день встає, не руський,
У немилій стороні.
З дахів черепичні друзки
Скрізь валяються в багні.

Всюди стрілки та помітки,
В ярликах вози, плуги,
Кільця дротяної сітки,
Загородки, дверці, клітки, –
Все навмисно для нудьги...

Мати-земле, рідна наша,
Поміж землями всіма
Найсвітліша ти, найкраща,
Рівної тобі нема.

Якщо долю взять солдатську,
Кожен скаже, далебі:
Краще вже в могилу братську
Нам лягти, але в тобі.

Та миліше нам додому
Кожному прийти: живому.
Заявиться в день ясний:
Здрастуй, краю дорогий.

Воїн твій, слуга народу,
З честю може сповістить:
Все пройшов – огонь і воду,
Повернувся із походу
І тепер бажає жить.

Він беріг солдатську славу,
Бойових прапорів честь.
В кого ж, в кого більше права
На любов до тебе єсть!

Шапки й раз не знявши в місяць,
Спав – не спав, на бій схопився
Захисник твій, воїн, син,
Поспішав до тебе, бився
По дорозі на Берлін...

По дорозі неминучій
Пір’я, пуху – цілі кучі.
У зруйнованих містах
Пір’я смаленого пах.

Під громи боїв запеклих,
Вириваються, мов з пекла,
На шосе, на схід з усюди,
Радісні, щасливі люди.

Взуті, босі, обгорілі,
Є тут: жовті, чорні, білі,
Бідний, в’ючний, піший люд...
Всім на схід – один маршрут.

З диму, з полум’я, із грому,
І тюрми тії – на схід,
То Європа йде додому,
А за нею пір’я вслід.

І на руського солдата
Брат-француз, британець-брат,
Брат-поляк і чех, наш брат,
Якось ніби винувато
Дивляться усі підряд.

І до зачісок дівочі
Руки тягнуться самі.
Повні щастя їхні очі,
А самі вони німі.

Хліб солдат ділив по скибі,
Бо чужа ж для всіх земля.
От Європа, а спасибі
Всяк по-руськи промовля.

І стоїть він, визволитель,
Шапка з зіркою набік.
Помогти я, що ж – любитель,
Ніби каже чоловік, –

То, мовляв, є служба наша,
Не в докір це іншим хай...
– Ей, а ти куди, мамашо?
– Та додому ж, в рідний край.

На чужині, де, як повінь,
Звідусюди різний люд –
Раптом наша рідна мова,
І з ціпком бабуся тут.

Ув очах ласкавих горе –
Дна йому нема, як море.
Збилась хустка з голови,
Ззаду й спереду сакви.

Привіталась до солдата,
По щоці сльоза сповзла.
Наша тружениця-мати
І вона, як він – з села.

Наша мати невідома,
Що в найтяжчому труді
Не згинається, сірома,
І не стогне у біді.

Матері! – Така їх доля:
Доглядать, плекать весь час
І з любов’ю, з щирим болем,
І втрачати потім нас.

І ні разу їхні руки
Не спочинуть за життя.
Часто випада й онуків
Ще доводить до пуття.

Ось вона в чужому краї...
– Чи далеко ж до двора?
– До двора? Двора немає,
А сама я з-за Дніпра...

– Не годиться так, хлоп’ята,
Нікуди такі діла,
Щоб солдатська наша мати
Із неволі пішки йшла.

Ні, рідненька, кинь ломачку,
Не переч, не говори,
І, насамперед, конячку
З бричкою оцю бери.

Шлях далекий до домівки,
Вкутай ноги в килими,
Та візьми оцю корівку,
І вівцю собі візьми.

Забирай відерце, кварту,
Ще і чайник про запас,
І перинку взяти варто, –
Німцям тяжко, нам якраз...

– Ой, не треба. Ні до чого! –
Та бійцям того не чуть.
Ще годинника стінного
І велосипед несуть.

– Ну, прощай. Щасливо їхать!
– Не поїду, – полечу!.. –
І закашлялась од сміху,
Од щасливого плачу.

– Дітоньки, мені не близько, .
Та затримають бува:
Ні записки, ні розписки,
Хто ж повірить на слова?

– Ні про що ти не печалься,
Ні на кого не зважай.
Що стосується начальства –
Свій у всіх передній край...

Легко їдь собі, як з горки.
А спитають де-небудь,
То скажи, та не забудь,
Що на все дав дозвіл Тьоркін –
Буде всюди вільна путь.

Живі будем, в Задніпров’я
Завітаємо уже...
– Хай дасть бог тобі здоров’я
І від кулі збереже.

Десь, мабуть, ще по чужині
Їде ця бабуся нині,
Править, мружиться від сліз,
На шляху-дорозі грузькій,
На землі чужій, не руській,
Бачить цвіт своїх беріз.

Як же дома вас багато,
Білокорі ви мої...
Прикордоннику-солдате,
Пропусти з усім її!

У бані


В глибині Німеччини,
В баню йдемо зрання ми.
Баня! Що там Сандуни
Із своїми банями!

Справжня баня-отчий дім
В краї чужодальному.
От і скажемо об цім
У слівці похвальному.

Дім чи замок, все одно,
Діло без обману тут.
Мов завісою вікно
Парою затягнуте.

Графські стільчики уряд.
Тут же в передбаннику.
Зняв підштанники солдат,
Докурив без паніки.

Докурив, сорочку з пліч
Тягне через голову.
Про солдата в лазні річ, –
Глянемо на голого.

Що ж, нічого чоловік –
Кремезний, дебелий,
Тілом білий, – котрий рік
Загора в шинелі.

Хоч з одежею і зняв
Він усі відзнаки,
Та що в пеклі побував, –
Те признав би всякий.

Здивувався б не один,
Що лишився цілий.
Рану ту, як зірку, він
Мав на білім тілі.

Що нерівна, – то дарма,
Та червона й нині...
Хай на грудях і нема, –
Хай вона на спині.

Зайдеш, глянеш – молодець
З голови до п’яток.
На рубці – іще рубець,
Міток із десяток.

Знаки, наче письмена,
Дати вікопомні.
Тут і Єльня, і Десна.
Тут і рідна сторона,
Мітки й закордонні.

Скільки верст, і скільки рік –
Все тут знак свій має.
Та роздягся чоловік,
В баню поспішає.

Ну, а йде ж як! Нам би слід
Подивиться з вами.
Ніби найтонкіший лід
В нього під ногами.

Зробить крок через поріг,
Ще ступне – й напевно:
– Ух, ти! – вигукне крізь сміх,
Щулиться блаженно.

Баня повна, гомінка,
Сміх, аж попід зводи...
Руки він простяг, шука
Пару, потім воду.

Пара в стелю б’є, шумить,
Він аж зверху вже лежить.

Що б людина не робила
На якому рубежі,
Всюди баня завше мила,
І для тіла й для душі.

Байдуже, що ти з природи
Самий руський чоловік,
А береш для бані воду
Із чужих далеких рік.

Значно гірше для здоров’я
Взимку хай, чи повесні,
Біля річок Підмосков’я
Митись в бані на війні.

– Ну-бо, ти, псковський, елецький,
А чи ще який земляк,
Зачерпни її німецьку
Та хлюпни сюди черпак.

Ще добав на пфенніг пруський,
А тепер – погладить шви
Дайте, хлопці, віник руський,
Навіть, якщо він з Литви.

Так подякуємо ж гідно
Помпохозу, що на віз
Кинув цю березу рідну
І за Кенігсберг завіз.

Ей, слов’яни, що з Кубані,
З Дону, з Волги, з Іртиша,
Що ж, займай висоти в бані,
Закріпляйсь, не поспішай.

Як же славно, друже-брате,
Аж під стелею отут
З себе віником змітати
Закордонний піт і бруд.

Пара й справді молодецька,
Видно, й дошкам гаряче.
Де ж ти, друже, там, єлєцький,
А підкинь гвардійську ще.

Ти підкинь, а ми освоїм,
З тим, що є вже заодно,
Ось тепер спасибі, воїн,
Спочивай. Тепер воно!

Хто не вдався в нас – ніколи
Вже того на приполок
Не втягнуть і на кодолі, –
Ну, хіба що через блок.

Тут завзятий дід-аматор,
Спробуй лиш сюди поткнись –
Може богу дух віддати,
А хоч виживе, то, брате,
Вже дітей йому не мати, –
Хоч ніколи й не женись.

Ні, куди, куди там братись,
Хоч кому, кому, кому
Із солдатом тим змагатись,
Навіть чортові тому.

Хай він дужий, хай двожильний,
Та його, мабуть, навряд
Отакі вогні смалили,
Як зазнав їх наш солдат.

Хай він буде хлопець впертий,
Хоч нема чортів зовсім.
Та ми скажемо одверто,
Тут би взнав він, що почім.

А на приполку, що й досі
Їх тесали на війні,
Ходить віник жарким чосом
По малиновій спині.

Стогне чоловік, співає,
Просить: – Дужче нагнітай. –
Стогне, стогне, а благає:
– Дай! Дай! Дай! Дай!

Не допаритись в охоту –
Це все одно для бійця,
Що фашиста-німця з ходу
Не допорать до кінця.

Ні, тісни його, щоб скоро
Навзнак перекинуть в море
У Балтійське. А як ні –
Потовкти їх в казані.

За війну поперед нього
Більше німця вже нема.
Скоро, скоро Перемогу
Просурмить з Москви сурма.

Загримлять її салюти
Ї заглушать все вони.
І пішли машини, люди
На другий кінець війни.

З співом рушили колони,
Може, й справді, вже кінець?
У запиленій долоні
Розітре сльозу боєць.

І розвіється турбота,
Засвистить, загика хтось.
І війна – не та робота,
Якщо свято вже ось-ось.

І війна – не та робота,
Ясно і для дивака,
Як по три тут самольоти
Додано вже до штика.

І солдатів не пізнати,
Одмінився наче люд,
Бо ні танки, ні гармати
Не вміщаються вже тут.

Сила силі доказала:
Є броня ще над броню,
Є метал – міцніш метала.
Є вогонь – страшніш вогню.

А Берліну на заставі
Судний час луна з Москви...
Ну, а поки суд та справа –
Пропотів солдат на славу,
Кість прогрів, розгладив шви.
Чистий з ніг до голови –
От і злазь, кінчай забаву...

І не те внизу отут,
В душовій і ванній
Завертає голий люд
Банний труд жаданий.

Той в бачок води бере,
Той змиває втому.
Номер перший спину тре
Номеру другому.

Той механік – голова,
Душ поправить хоче,
Той чуприну вимива,
Той мозолі моче.

Той пере трофейчик свій –
Носовик єдиний,
З милом в ванні дармовій
Мабуть, з півгодини.

Злегка й наш он прохолов,
Вибрався насилу.
Знов намилився і знов
Ще мочалкою пройшов
З фронту, з флангів, з тилу.

Словом, впорався з усім,
Вийшов одягатись.
Поспішили вслід за ним
І другі солдати.

Не тому, що хлопець мав
Там якогось чина.
А що клас він показав
У парній, мужчина.

Силу, – як пішло на те,
Люблять руські люди,
І спритніші через те
В праці, в бійці, всюди.

Чи старий, чи молодий –
Прояви відвагу, –
Де завгодно, – і завжди
Матимеш повагу.

Шанобливо поглядав
Кожен, як без паніки
Той солдат нові почав
Одягать підштаниики.

Повагом надів штани,
Дуже добрі в побуті,
З точки зору старшини –
Чоботи кірзові ті.

В гімнастьорку вліз солдат,
Тут, як засіяло!..
Ордени, медалі вряд,
Наче полум’я горять...
– Чи не в воєнторзі, брат,
Закупив? – спитали.

Той стоїть у всій красі,
Начебто й не чує.
– Це далеко ще не всі, –
Закурив, жартує.

– Ну, а решта де, оті ж,
Може, дома в скрині?..
– Де останній свій рубіж
Держить німець нині.

Попрощавсь, пішов боєць.
В тишині, в напрузі
Пролунало: – Молодець!
– Просто ж Тьоркін, друзі.

Від автора


Світить місяць, ніч ясна,
Чарку випито до дна...

Тьоркін, Тьоркін, одгриміли,
Уляглись війни громи.
І немовби застаріли
В той же день з тобою ми

І немовби очманілий
У незвичній тишині
Змовк і я зніяковілий,
А співав же на війні.

В тім біди немає, звісно,
Доспівали, значить, пісню.
Іншу треба, в цьому суть,
Прийде час, нову складуть.

Інше я хотів сказати
Просто, щиро, від душі:
Як завжди я винуватий
Перед вами, читачі.

Більше міг би, часу мало
Мав я, друзі, на війні.
Для сміху брехав бувало
І ніколи для брехні.

А лишався сам з собою,
То зітхнув не раз, не два,
Повторяючи героя,
Тобто Тьоркіна слова:

«Я вам ще й не те сказав би,
Та залишу при собі,
Я й не так іще заграв би,
Та не можу, далебі».

Та журитися нема що,
Може, згодом, у співця
Вийдуть речі значно кращі
Від цієї, про бійця.

Та з усіх вона єдина
Дорога мені до сліз,
Я люблю її, мов сина,
Що в лиху годину зріс...

В перші дні війни тяжкої,
Друже, Тьоркін, любий мій,
Побратались ми з тобою,
Ідучи на правий бій.

Я забуть не маю права,
Що твоя – моя то слава,
І про те, як ти мені
Помагав у цій війні.

Від Москви, від Сталінграда,
Ти зі мною рідний, свій,
Боле мій, моя відрадо,
Подвиг мій, спочинок мійі

Ці рядки і сторінки ці –
Список радощів та бід.
Як з західної границі,
Аж до рідної столиці,
А від рідної столиці
Знов на Захід до границі,
Потім від тії границі
Аж до вражої столиці
Ми робили свій похід.

Сірий попіл змили весни
Вогнищ тих, що гріли нас.
З ким не був, не пив я чесно
Перший раз, останній раз...

З ким лише не був я рідний,
Стрівшись вперше – скільки їх! –
Тих, кому я був потрібний,
Що й мене нема без них.

Скільки тих на вічний спокій
Вже пішло, що збірник твій
Прочитали. Ніби років
Хто зна й скільки книзі цій.

І скажу я нелукаво:
– Що там їй прийдешня слава!
Що розумник-критик їй,
Що читає без усмішки.
А шука – чи є огрішки,
Як не знайде – сам не свій.

Зовсім іншими думками
Жив і снив, коли роками
В заметілі й під дощами
У землянках при вогні,
В ночі темні і ясні,
Стягши нашвидку зубами
Рукавицю, між боями,
Я у книжки записні
Умережував рядками
Ці слова сумні й смішні.

Мріяв я про суще чудо,
Щоб цю видумку мою
Прочитавши, наші люди
Зігрівались у бою.

Щоб підходила солдатська
Веселіше кров до скронь,
Наче б він почув зненацька,
Хай і драну вже гармонь.

Не біда, що може статься,
У гармонії один,
Може, два од сили танця, –
А зате ж який розгін.

І тепер, як блискавиці,
Згасли – скажем наугад –
Хай, де-небудь у пивниці,
Спом’яне нас, як годиться,
З рукавом пустим солдат.

Хай на кухні, чи в коптьорці,
Майстер влучного слівця
Жартом скаже: «Гей, ти, Тьоркін!»
Про якогось там бійця.

Хай про Тьоркіна шановний
Скаже генерал якийсь, –
Він-то скаже безумовно,
Що вручав медаль колись.

Хай читач якийсь несміло
Скаже слово теж своє:
– Вірші, глянь, а зрозуміло,
І по-руськи все як є...

Я б пишався, їй же право,
І – негордий чоловік –
На чиюсь там іншу славу
Не змінив того повік.

Незабутньої години
Я цю книгу про бійця
І почав із середини,
І закінчив без кінця.

Може, з наміром сміливим
Присвятить любимий труд
Тим, що голови зложили,
Друзям, що лишились живі,
Всім – чий поважаю суд.
Сергій Воскрекасенко1954