|
В душі, як нездоланний холод... Здається, видохнеш – і пар! Лише очами наче молод Та серцем, мабуть, дуже стар. Давно живеш собі в спокої... Й життя сприймаєш благодать. Якби ж ти долі знав такої, Що значить все життя чекать! Як сидіти, зчепивши руки, Біль намагаючись збороть... Ти вже забув, що можуть звуки Пікти та й ранити, й колоть... І дзвін дверних прозорих стулок, Хтось он, наблизився на крок, І кожен шелест, наче морок, Як грім несеться до зірок! Чекаю – й ні кінця, ні краю І день порожній, ледь гребе... Нехай не я, нехай другая Чекати змусить і тебе!
|