|
Вчорашній дощ останній лист багряний Зірвав з дерев в оголенім гаю. Я вийшла через зарості бур’яну В осіннє поле й в самоті стою. Все йде своїм призначеним порядком, Заздалегідь відомим і мені: Чорніє гичка по розритим грядкам, Мокріють щіткою руді рядки стерні, Блищать під сонцем позолочені уранці Весняно-свіжі паростки з землі... Чіпає вітер їх із ніжністю та пестить, Як мати пестить дитинча по голові. А журавлиний клин, сумний й печальний трохи, На мові щось курличучи своїй, Летить у вирій синьої дороги В далекий теплий край, весь сповнений надій... Ну, от і все! І добігає літо, Де один одного ураз зшукали ми. Та вперше не боюся я помітить Прикмети неминучої зими. Зимі, яка несе свої загрози Садам і людям – нас не розлучить. Біля вогню, у лютії морози Вогонь кохання зможе нас зігріть!
|