|
Проти воєводи – очі підійма, В погляді похмурім – зненавість німа. З дужих пліч – коштовний – долі впав жупан, Точиться кровиця із широких ран. Люто – його скуто, – весь у ланцюгах, Вже не поталанить – бавитись в лісах! Дихає все важче, – ой, ганьба, біда! Смерть – крізь воєводу в очі загляда. «Що, попавсь, козаче! – Довго ж ти гуляв! Довго – у тенета – вовк не потрапляв! Що ж – занімував ти? – Чув я, і не раз: До пісень ти – ласий, – у веселий час!.. Як тобі ще вдасться – збутись німоти, Завтра – ми почуєм, як – співаєш – ти!..» Відповів – похмуро: «Не почути, ні! Завтра – не до співів – буде вже мені! Завтра – смерть зустріну – між тортур лихих, Сам ти – заспіваєш – з радошів таких! Ми пісень співали, як із лісу йшли, Як – купців з товаром – ми у яр вели, Ой, – співали ж – грали – хлопці-молодці! Та, не довго – грою тішились купці!.. А іще співав я – у веселі дні, Запивав я медом – всі свої пісні, Чаркою – твоєю – любо здовольнявсь, З жінкою – твоєю – п’янко – цілувавсь!
|