|
Все виправляю слово те, Повторюючи вірш невтомно: «Я стіл накрив на шість гостей»... Ти геть забув, що буде – сьомий. Невесело святкують шість, Дощить на лицях нерухомих... Як ти забув, що інший гість Прийде до столу, сьомий – сьома... Невесело твоїм гостям, Карафа ледарює в тиші. Сумні – вони, сумний – і сам, Непрошена – за всіх сумніша. Нема ні світла, ані втіх. Ні їсти не кортить, ні пити. Як ти недолічитись міг? Як у числі міг помилитись? Як міг, як смів не знати ти, Що шість (твій батько, мати літня, Ти сам – із жінкою й брати) Це семеро – бо я на світі! Ти стіл накрив на шість гостей, Та шість – не остаточний вимір. Ніж чучелом поміж людей – Хоч тінню проживу – з твоїми (Своїми)... Хистко, без підпор – Не заважаючи нікому! – За непоставлений прибор Непрошена сідаю, сьома. Раз! – перевернутий стакан! І все, що стримували гаті, – Вся сіль з очей, вся кров із ран – Зі скатертини – по кімнаті. Могилі – геть! Розлуці – геть! І стіл ожив, здригнулись двері. Як на весільнім святі – смерть, Я – грім життя на цій вечері. ...Ніхто: не брат, не син, не муж, Не друг – а все ж я дорікаю: «Ти, стіл накривши на шість – душ, Мені не приділив – і краю».
|