|
... як вдіять ні́чого! Хіба лиш сталь до скроні? Вечора три я, три вечора Сум висумувала – в долоні. Чеканням нудила на підвіконні – Чи ж ворога так ворог – ревно жде – Кохання тихше, тихше, бо до скону! До ницості – легка хода веде! Гляди, щоб ненароком манівцями Підступно не з’явивсь любовний тать. Безсонною душею повертаюся до тями, Не призвичаїлась у молодості спать! Мій голубе, не мною запечалений, Я занотую в книжечку Розлук: – Не висумувала щем – вичавлювала Безсиллям міці нежіночих рук! Над ранок, вбога, наче здичавіла: – Все – чисто ... Не висумувала тебе, – не – вичавила – А виштовхала в переймах зумисно!
|