|
До тебе, що народжен має бути Сто літ по тому, як я віддишу, – Я з надр самих – наче на смерть з засуди, Своїм пером пишу: – Друг! не шукай мене! Вже інша мода! Мене забули навіть дідухи. – Ротом ніяк! – Я крізь лєтейскі води Дві простягну руки. Як два багаття, очі бачу тво́ї, Палаючі мені в могилу – в ад, – Ту бачачі, що не рухне рукою, Померлу сто років назад. В руці зі мною – майже жменька пилу – Вірші мої! – Я бачу: на вітру́ Шукаєш дім ти, де я народилась – Або де я помру. На дам зустрічних – тих, живих, щасливих, – Пишаюсь, дивишся як, і ловлю слова: – Збіговисько вакханок! Мертві всі ви! Вона одна жива! Я їй служив служінням добровольця! Всі таємниці знав, весь перснів склад! Грабіжниці ви мертвих! Кільця ось ці У неї вкрав ваш брат! О, сто кілець моїх! Так тягне жили, Каюсь, мабуть, у перший раз, Що стільки будь-кому їх раздарила, – Не дочекалась нас! І сумно ще мені, що я в цей вечір, Сьогоднішній – шукала довго слід Сідаючого сонця, – й шла, до речі, Назустріч – крізь сто літ. Б’юсь об заклад, що кинеш ти прокляття Друзям моїм в імлу вже їх могил: – Всі вихваляли! А рожеве плаття Ніхто їй не купив! Хто безкорислив був?! – Ні, я з користі! Не вб’єш, – нема користі те ховать, Що крала я у всіх листи навмисно, Вночі щоб цілувать. Сказати? – Що ж! Це небуття – умовне. Мені й тепер – страсніший ти з гостей, І всіх коханок перлам ти відмовиш В ім’я кісток – тієй.
|