|
Наші души, погодься, не звикнуть ніяк до розлуки? Все друг дружки зовуть трепетанням сіяючих крил! Хтось-то вищий розвів ніжно-сплетені крила та руки, – Та сплетіння сердець не розкрив. Кожний вечір, що в чарах палає пітьми молодої, Кожний вечір, коли над горами та в серці туман, До душі, що забула не все, боязкою ходою Приближається давній обман. Мов той вітер, що збіглим поривом минуле пробудить, Ти з рядків, що блищать, загадково всміхнешся мені. Все дозволено, все! Нас щоденна туга не засудить: Ти зі сну, я у сні... Хтось-то вищий, нас зрадивши, кинув на болі та муки, (Буде холод страждань і блукань серед снігу й пітьми!) Хтось-то вищий розвів ніжно-сплетені крила та руки... Ні, підсудні не ми!
|