|
Учора в очі зазирав, А нині – погляда на сторону! Учора до пташок гуляв – Всі жайвори віднині – ворони. Розумний – а немов здурів! Я ж – глупа, плачу, остовпілая. О, крик жінок усіх часів: «Мій милий, що тобі зробила я?!» І сльози їй – вода, і кров – Вода, – в крові, в сльозах умилася. Не мати – махуча – Любов: Не ждати ні суда, ні милості. Коханих кра́дуть кораблі, Жене від нас дорога білая... І стогін по усій землі: «Мій милий, що тобі зробила я?!» Учора – біля ніг лежав, Рівняв з Китайською державою. Долоні розтулив – упав Мій світ – копійкою іржавою. Я дітовбивцею в суді Стою – немилою, несмілою. І в пеклі крикну я тобі: «Мій милий, що тобі зробила я?!» Скажіть, і ліжко, і стілець: За що тепер мені каратися? «Націлувався – і кінець, Щоб з іншою націлуватися!» Привчив горіти у вогні, Жбурнув – у ніч задубенілую! Ось милий що зробив мені. Мій милий, що тобі зробила я? Я стала зрячою ізнов – Все некоханій відкривається. Де відступається Любов, – Смерть-садівниця підкрадається. Не треба й дерево трясти – Свій час для яблука дозрілого. За все, за все мене прости, Мій милий, – що тобі зробила я!
|