|
Та що багаття схолодніле, Коли розлука – ремесло! Спочатку хвилею накрило, А потім в море понесло. Не поповзу я за коханим У гніві раболіпнім вслід – Колисана я океаном, Морського лона гордий плід! І хоч всю землю, доли й гори, Мов яблуко, з боків кусай, Коли звертаєшся до моря, – Зі мною розмовляєш, знай. Я не складу навхрест долоні, Як дівам личило б земним, Бо виношена я у лоні Не материнськім, а морськім. Ні, наші жони вслід не плачуть, Не пишуть і листів не ждуть. І знову я піду, рибачка, Без невода – в рибальську путь. Мій голос полетить над світом, Якась-то сила є у нім – Я в лоні виношена світлім, Не материнськім, а морськім. Колись на струмінь швидкоплинний Поглянеш з борту корабля І скажеш: «Я любив Марину – Морську, що канула в моря!» Серед коралів, скель придонних Не твій, срібляста, тихий дім? Дочка, що викохана в лоні Не материнськім, а морськім!
|