|
В листопаді ніч пам’ятаю я, Туман та дощ. У світлі ліхтаря Ваш ніжний лик – збентежений та дивний, По діккеновськи – тьмяний, сиротинний, Що лихоманить душу, як моря... – Ваш ніжний лик у світлі ліхтаря. І вітер дув, драбина – як жива... Від Ваших губ, очей не відірвав, Ледь сміючись, у вузол звивши пальці, Як наче Муза, я стояла ледь на ганку, Незаймана – а пізній час співа... І вітер дув, драбина – мов жива. А на мене із-під повіки втом Надія струменилася хрестом, – Ледь губи зачепивши погляд звився... – Так серафим, гонитвою втомився У таємничій святості фантом Світ спокушає – з-під повіки втом. Сьогодні знову діккенсова ніч, Знов дощ, а допомогу клич, не клич Мені, чи Вам ...І знов шмагають труби, Драбина, мов жива... І Ваші губи, І той же крок, що вже пішов узбіч, – Кудись туди – у діккенсову ніч.
|