Вже скільки впало їх у цю безодню, Що кличе крізь росу! Настане день, я зникну у Господню Глибин Землі красу. Застигне все: у співах, сварках вголос, Що сяяло, рвалося. Очей зелених мрії, ніжний голос, Та золото волосся. Життя, з солоним хлібом, знати треба, – В днях забуття мине. І буде все – як ніби-то, край неба, І не було мене! Мінливою, як діти, в кожній міні, Недовго – злою, Любила час, коли дрова в каміні, Стають золою. Віолончель, і кавалькади в хащі, Дзвін Божий у селі... – Мене, залишать вже напризволяще, В усій красі землі! До вас звернусь – не знала в чомусь міри, Чужі, свої?! – все знов: Звертаюся за вибаченням... віри, Провини за любов. І день, і ніч, письмово, усно, шумно: За правду – так чи ні, Мені буває часто надто сумно У двадцять... З маячні, За те, мені пряма немилість біла, До прощення образ, За всю мою нестримну ніжність тіла За гордий вид, що згас... За швидкість тих подій, що з сліз дощем; За правду, та за гру... – Послухайте! – Мене любіть, іще... За те, що я помру.
|