Вже скільки впало їх у цю безодню,
Що кличе крізь росу!
Настане день, я зникну у Господню
Глибин Землі красу.

Застигне все: у співах, сварках вголос,
Що сяяло, рвалося.
Очей зелених мрії, ніжний голос,
Та золото волосся.

Життя, з солоним хлібом, знати треба, –
В днях забуття мине.
І буде все – як ніби-то, край неба,
І не було мене!

Мінливою, як діти, в кожній міні,
Недовго – злою,
Любила час, коли дрова в каміні,
Стають золою.

Віолончель, і кавалькади в хащі,
Дзвін Божий у селі...
– Мене, залишать вже напризволяще,
В усій красі землі!

До вас звернусь – не знала в чомусь міри,
Чужі, свої?! – все знов:
Звертаюся за вибаченням... віри,
Провини за любов.

І день, і ніч, письмово, усно, шумно:
За правду – так чи ні,
Мені буває часто надто сумно
У двадцять... З маячні,

За те, мені пряма немилість біла,
До прощення образ,
За всю мою нестримну ніжність тіла
За гордий вид, що згас...

За швидкість тих подій, що з сліз дощем;
За правду, та за гру...
– Послухайте! – Мене любіть, іще...
За те, що я помру.
Віктор Харламов2017