|
О, скільки їх упало у безодню, Що глибне вдалині! Настане й він – останній день Господній, Відведений мені. Схолоне, що співало і боролось, І грішне, і святе, – Смарагд очей моїх і ніжний голос, Волосся золоте. Поллються дні, насущним хлібом ситі, Забувши біль і зло. Все буде так, немов на білім світі Мене і не було! Мінливої, мов діти, в кожнім слові, Не відданої злу, Тієї, що любила, коли дрова Згорають у золу, Віолончель і спів пташні весною, І дзвони у селі... Мене, такої справжньої, живої, На лагідній землі! До вас усіх я, що не знала міри, – Чужі, свої, агов, Звертаюся із вимогою віри Й проханням про любов. За те, що я усім і неодмінно Прощаю біль образ, За ніжність у душі моїй нестримну І гордість напоказ. За успіхи стрімкі і за поразки, За правду і за гру... Послухайте! – Любіть іще, будь ласка, За те, що я помру. До вас усіх я, що не знала міри, – Чужі, свої, агов, Звертаюся із вимогою віри Й проханням про любов.
|