|
Вже скільки їх упало в цю безодню, Розверсту вдалині. Настане день, і ангели господні Співатимуть й мені. Застигне все, що сяяло, боролось, Рвалося в небеса, Смарагд очей моїх, і ніжний голос, І золота коса. Триватиме життя з насущним хлібом, Непам’ятливим днем. Під вічним небом так все буде, ніби І не було мене. Мінливої, як діти, в кожній міні, Що не тримала зла, Яка любила час, коли в каміні Не дрова, а зола. Віолончель, і кавалькади в хащах, І дзвони на селі... – Мене, в якій життя нуртує справжнє На лагідній землі! До всіх – бо я ж не знала міри – Чужих-своїх, агов! Звертаюся із вимаганням віри, З проханням про любов. І день, і ніч, і усно, і письмово: За правду так і ні, За те, що надсумні мої розмови, За двадцять літ мої. За визнану гіркаву необхідність Всепро́щення образ, За всю мою нестримувану ніжність І гордість напоказ. За швидкоплинність змін, подій гонитву, За правду і за гру... – Послухайте! – А ще мене любіть ви За те, що я помру.
|