|
І скільки їх вже впало в цю безодню, Розверсту вдалині. Настане день: колись і я так зникну Навіки з цій землі. Застиге, що співало і боролось, Сіяло і рвалося; І зелень із очей, і ніжний голос мій, І золоте волосся. Все буде як було: життя з насущним хлібом і з працею. Але Все буде так, немов під небом І не було мене. Мінливої, до речі, як всі діти, І так недовго злою. Яка любила, коли дрова В каміні робляться золою. Віолончель і кавалькальди в хащі, І колокол в селі. Мене, такої справжньої, живої На лагідній землі. Звертаюся до вас, чужі й свої по крові. Я вимагаю віри, Прошу вас о любові. Вночі і вдень. Уголос та письмово. За правду так та ні, За те, що сумно знову. За те, що мало літ мені. За те, що ось пряма невідворотність – Пробачення образ. За мою ніжність та за гордість – Звертаюся до вас. За швидкість у стрімких подіях, За правду та за гру. Послухайте, ви все ж мене любіть За те, що я помру.
|