|
Вже стільки їх у прірві глибочезній Лишилося на дні. Настане день, і я так само щезну, Як суджено мені. Застигне все, що прагло і боролось, Що дихало в житті, І зелень віч моїх, і ніжний голос, І пасма золоті. Лишиться світ з його насущним хлібом, З непам’ятливим днем. Лишиться все, і буде все, так ніби Й не знали тут мене. Мінливу, наче діти, в кожній тіні, І злу хіба на мить. Що так любила час, коли в каміні Згасає й мерехтить. Віолончель, і запізнілих вершнів, І подзвін на селі... – Мене, таку живу й таку справдешню На лагідній землі! До вас – мені, що не пізнала міри, Чужих і рідних знов?! – Звертаюсь я і вимагаю віри І прошу про любов. І день, і ніч, і на словах, і в думах, За правду так і ні, За те, що часто дуже мені сумно, Що двадцять літ мені. І що навік – відверта неминучість – Відпущення вини. За ласку ту, нестримну і співучу, За гонор показний. За вихор днів, за все шаленство світу, За правду, і за гру. – Послухайте, – іще мене любіте, За те, що я помру...
|