|
Коли сніжинку, що літати стане, мов зірка, що у ковзанні парила, береш рукою – вмить сльозою тане, і повернути легкість їй несила. Коли в захопленні прозорістю медузи, Її торкнемося капризом рук, вона мов полонянка в міцних узах, зблідніє раптом, пропаде від мук. Коли ми хочемо в метеликах бувальців побачити (не мрії, а буття) – Де їх вбрання? Від них на наших пальцях зорею розфарбоване сміття. Залиш для снігу здібність цю – літати та не вбивай медузу на пісках. Не треба мрію у полон хапати, не можна мрію втримати в руках. З хиткого смутку не запалиш шалу, не зробиш пристрасть – так, щоб сенс не зник. Зросло кохання в помилку чималу, – та згинемо без нього, Чарівник!
|