|
І був той перший день. Свавілля те дитинне. І перший опік вуст хмільної трутизни. І безтурботність рук, і серця шал невпинний, Що яструбом ширяло й гупало униз. І нині, на межі гарячки й самогубства, – Забути все – до ніг зі стогоном – і вмить – Здригнутись – осягнуть, що кара перелюбству Є – катівна жага і невблаганна хіть.
|