|
Вже скільки їх зірвалось в ту безодню Страшну в далечині! Одного дня піти в пітьму холодну Настане час й мені. Те, що співало, сяяло й горіло Застигне геть усе. Очей смарагди, голос тріпотливий Й волосся золоте. Піде життя, з його насущним хлібом. І день за днем мине. Під небом цим, здаватиметься ніби І не було мене! Мінливої, як діти, в кожнім слові Та так недовгу злу. Що час любила, як в каміні дрова Згоряють на золу. Віолончель та вершники юрбою, Ще дзвони у селі. Мене такою – справжньою й живою На лагідній землі! До всих – хто є мені, ні де не мавшій міри, Чужі чи рідна кров – Звертаюсь я з вимогою про віру Й проханням про любов. І день і ніч, письмово і словами За правду так та ні, За те, що часто сумно так буває Й лишень двадцятий рік, За те, що є єдина неминучисть – Пробачення образ, Та за нестримну ніжність цю болючу, За гордовитість фраз, Ще за подій стрімких шалену швидкість, За правду та за гру... – Послухайте! – Іще мене любіть ви, За те, що я помру.
|