|
Вже скільки їх упало в цю безодню, розкриту вдалині! Там зникнути колись – чи не сьогодні? – прийдеться і мені. Застигне все, що билось і боролось, і грішне і святе, смарагд моїх очей, і ніжний голос, й волосся золоте. І буде все – життя з насущним хлібом, і піде все, як йшло віками під блакитним небом, ніби мене і не було! Мінливої, як діти, в кожній міні, і злої лиш на мить, що полюбляла час, коли в каміні вогонь вщент догорить; віолончель, тінь хащі лісової, і дзвони у селі... – Мене, такої справжньої й живої на лагідній землі! Чужі й свої – до вас усіх я щиро звертаюсь знов і знов з нестримною вимогою про віру, й з проханням про любов. І день і ніч, і усно і письмово: за правду так і ні, за те, що сумувати я готова, і двадцять лиш мені, за те, що я приречена незмінно на прощення образ, за гордий вид, за невгамовну ніжність, за правду без прикрас. І за стрімких подій нестримну швидкість, за дійсність і за гру... – Послухайте! – Також мене любіть ви за те, що я умру.
|