|
Вже скільки їх поглинула безодня, Розверзта вдалині. Колись настане час у млі холодній Розтанути й мені. Загине все, що на землі щасливій Палає і росте: Мої зелені очі, ніжні співи, Волосся золоте. Моє життя у марноті і квіті У забуття мине І стане так, неначе в цьому світі І не було мене Мінливої, мов діти в кожній мині, Що не тримає зла І любить, як із полум’я в камині З’являється зола, Віолончель сумну і дзвін протяжний Далеко у селі, Себе, таку існуючу і справжню На лагідній землі, Тож ви мене, таку позбуту міри Почуйте з-за століть, Як я в вас, люди, вимагаю віри І прошу вас: любіть! І день і ніч любіть мене, і усно, І написьмі За те, що в двадцять років жити пусто Буває так мені, За єдність з існуванням і розбіжність З корисністю речей, За всю мою до вас безглузду ніжність І холодність очей, За швидкий рух подій несамовитих, За правду і за гру Від самого народження до Миті За те, що я помру.
|