|
Сум за вітчизною! Давно Даремна, викрита морока! І абсолютно все одно – Де – абсолютно одинокій – Мені бувати, й де слизький Шукати шлях з кошем базарним Мені до дому, він бо мій Лиш як лікарня чи казарма. Однаковісінько, в яких Гарчати левом полоненим Клітках мені – з оточень всіх Із серцем витиснуть нужденним – В одноосібність почуттів. Де я ведмедем без льодини Не уживуся (хто б зумів?), Принижуватись де – єдино. Не звабишь мовою мене, Якої заклик – рідний, звичний. На жодній мові – все одне – Мене не зрозуміє стрічний! (Читач отой, газетний дзвін Ковтає що, в пліток лахмітті...) Двадцятого століття – він, А я – до всякого століття! Колода остовпіла я, Залишена що від алеї, Мені всі – рівні, аж ніяк Мабуть вже не зніяковію І від ріднішого мого. Ознаки всі з мене, відмітки, Всі дати – начисто зняло: Душа, що і не знає – звідки. Так край мене не уберіг Мій, що і сищик – гайда! – Уздовж душі, з усіх боків Її – родимих плям не знайде! Всяк дім – чужий, всяк храм – пустий, І рівно – все, і все – єдино. Але як раптом кущ малий Встає, а надто ж – горобина...
|