|
О ностальгіє! Вже давно Ти мною викрита, мороко! Мені байдуже, все одно – Де абсолютно одиноко, Якими бруками брести Додому з кошиком базарним. Мій дім...Чужий для мене ти, Немов шпиталь або казарма. Мені однаково – сере́д Якого натовпу пропавши, Як звіру, їжити хребет І витісненим бути завше У себе, в почуття, на дно. Ведмедем білим без крижини Де не прижитись – все одно, І де принижуватись нині. Не втішить мови рідна суть Молочним покликом одвічним. Однаково мене не чуть, Мене не зрозуміти стрічним. Читач мій – поглинач новин, Газетних тон пліток і бруду, Двадцятого століття – він. А я – до всіх століть вам буду! Колода мертва – от і все, Що залишилось від алеї. Все рівно все втрачає сенс, І, може, найрівніше – теє, Далеке, як душа моя, Що народилася колись-то: Гублю ознаки й мітки я, І дати зірвані, як листя. Так не зберіг мене мій край! В лиху годину навіть кату – Як мою душу не розкрай – Ні родимки не відшукати! Всяк дім і храм мені пусті, Усе – одно, і все – єдино. Але як встане на путі Мій кущ, і кущ отой – калина1...
1 «Кущ(?) ... горобина» вважаю за потрібне українською мовою змінити на «калина». (Прим. пер.)
|