|
Як гарно те, що хворі ви не мною, як гарно те, що хвора я не вами, і що земля годиною нічною не упливе під нашими ногами. Розбещеною бути і смішною я можу, і не гратися словами, не червоніти хвилею рясною, від того, що стикнулись рукавами. Ще до вподоби те, що при мені ви іншу обіймаєте відкрито, хоч я не вас цілую – у вогні мені ви не віщуєте горіти, що моє ніжне, ніжний мій, ім’я не згадуєте ви ніколи всує... Що не стояти нам у алтаря і нам не проспівають: алілуя! Спасибі вам і серцем і рукою, що ви мене – не знаючи і са́мі – так любите: за те, що не зі мною вночі ви і так часто – вечорами, за сонце не у нас над головою, за наші не-гуляння під зірками, – за те, що хворі ви – на жаль! – не мною, за те, що хвора я – на жаль! – не вами!
|