|
З дитинства долю підганяв свою Смішний хлоп’як з вихрами на потилиці, Здавав свої пляшки, іще невинні ці, Бо мріяв про бінокль чи трубу. І часто думав біля маяка Про однострій матроса і каюту, Життя земне йому здавалось нудним, Бо так цікава – доля моряка. Зухвалість хвилі визнали – авжеж! Здійснив дитячу таємничу мрію, Побачив і Америку, й Росію, Посьорбав і вина, і моря теж. Нівроку не зламався – молодець! – Як боцманські накази вводив в дію І долю проклинав, немов повію, Що викрала в Бангкоці гаманець. Щаслива зірка, певно вже, щодня Вела його крізь бурі та аврали – І непомітно «впало» в адмірали Колись смішне маленьке пташеня. Хоча давно вже посивіли скроні, Він так азартно танцював ті вальси – Жінки несамовито цілували, А моряки носили на долонях. Подібно до полярної води, Холодної мов пазурі дракона, Нас судить Архімедовим законом Час, із життя штовхаючи завжди. Лиш ті, кому роки благоволять, Пізнають інші штилі при нагоді І адмірал, пришитий к нагороді, Під оплески зійшов із корабля. На дно шухляди ордени сховавши, Під сонцем ходить, сивий й лисуватий, До моря, щоб пляшки пусті збирати, Вино дешеве вкотре вже придбавши... І ввечері надертись – аж сльоза Пішла! – з таким як сам стареньким коком, Та позабути шльондру із Бангкоку З очима ніби юна бірюза.
|