|
Вогка якась сирість розквасила глину. Зустрічні усі підняли комірки. А в каси трамвайної нині – ангіна, Їй в горло не лізуть мої п’ятаки. Трамвай колобродив останні вже рейси, Кружляв листопад їжачком у тумані. І листя опале лягало на рейки, Як жовті листи від Кареніна Ганні. Я йшов, повторивши колишні дороги, Неначе сліди свої в світі шукав, І нили натерті ботинками ноги, І палець зніміів, бо давно промокав. А слідом йшла злива. Така неприємна. І гладила спину холодна рука. І шепіт слиною аж бризкав: «Егей-но! Обмиймо свободу твою, козака ... ». Від нього вже сил не було відв’язатись. А в стічних канавах був шум від води. І стало мені в ці хвилини здаватись, Що я вже втрачаю тебе назавжди. І в диск телефону, в останню надію – Я вп’явся, як той потопаючий в круг: А раптом пробачиш, і світ проясніє, А раптом ще любиш?.. А раптом?.. Аук!..
|