|
Ми і ухари, ми і печальники, Різнопикі в гульні й боротьбі. Як ляльки ганчіркові на чайнику, Кожен – столоначальник собі. Кожний раз по державній безпутності Ми, йдучи свою самість пасти, Все чекаємо: янголи спустяться, Щоб напасті від нас відвести. Ні фен-шуй, ні шаманська горілочка Вже від ночі нас не захистить. Осінь лузає нас, як насіннячко, Й неухильно лушпинням смітить. Я на цьому порозі до вічного Сам собі вже набриднути встиг: Ти пробач мені, Господи, грішному, Взагалі якщо знаєш таких! Здатна тиша така заковикою Око з темряви виколоти: Якщо всякому Якову «викаю», То чому зі Всевишнім «на ти»? Зверху падають снігу горошини І поблажливо б’ють по плечу, І стою я в пітьмі приголомшений, І ліхтариком в небо свічу.
|