|
Князь Курбський від гніву царевого втік, З ним Васька Шибанів кульбашний; Важкий, повнотілий був князь чоловік. Ніч темна; здох кінь бідолашний. Але раб певніший, порадник всього, Шибанів дає воєводі свого: «Скачи, князю, в табір ворожий, – Допхаюсь ачей пішохожий!» І знову подався, доскочив умет Опальник царів – воєвода; Над ним підіймався литовський намет, Люд товпивсь цікаво край входа. Всяк велету руському шапку лама; Дивують на його враги недарма, І ходять їх голови кругом: «Князь Курбський зробився нам другом!» Не радує князя шаноба нова, Не спинить він жовчі і разу; Зісподу встають осоружні слова, Душа прокидає образу: «Все нині, що в серці таємно ношу, Цареві докладно поволі спишу; Скажу без ніякої хиби За всі його ласки спасибі». Ніч пише боярин, надворі світа; Перо його пімстою дише; Чита, усміхнеться, і знову чита, І знов ще ярливіше пише. Як мож дошкуляє деспота-царя. Аж ось зайнялася над миром зоря, – Година давно відітхнути: Лист, повний палючої трути! А хто ж оті ремстні, діткливі слова Доручить Іванові сміло? Кому на заваді своя голова, Серед світу жити немило? І князь зупинився в журбі мимохіть; Шибанів запрілий уходить в ту мить: «Загадуй, що треба, мій пане, Бо, бач, не догнали царяни». Річ гожа, і князь посилає раба, На шлях виряджа нетерпляче: «Здоровий ти з тіла, душа не слаба, А ось тобі й гроші, козаче!» Шибанів на те відрікає: «Шкода! На тебе тут дужча пристигне нужда; Я лист передам і за муки Цареві в самісінькі руки!» Дзвін мідний по Москві несеться, гуде: Цар, просто одягнутий, дзвонить: Чи знову покою колишнього жде, Чи совість навіки хоронить? Розмірено, часто у дзвони він б’є, Великого ляку кругом завдає, Молитвою сповнені хати, Щоб день минувався без страти. На відгук цареві гудуть тереми; Видзвонює Вяземський злюта, Завила кромішність оприцької тьми – І Васька Грязний, і Малюта; А се гордовитий на ваби свої, З дівочістю вроди, з душею змії, Коханець забовкав Іванів, Одвернутий богом Басманів. Все стихло; з окільницьким гуртом ступа Цар, спершись на край патериці; Аж вершник летить; зарухалась товпа; Над шапкою лист у правиці. Додолу моторно плигає з коня; Цареві навпроти твердий, як щодня, Пішов, проказавши до його: «Від князя Андрія Курбського!» І очі царя палахнули ураз: «До мене?.. Від злодія листи?.. Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз... Побачимо, що там за вісти... Давай сюди грамоту, гінцю буйний!» Шибанову в ногу стромляє стальний Шпиньок патериці і слуха Іван, нашорошивши уха. «Цареві, що вславлено древлє всіма, А тоне в мерзотах страмнючих! Кажи, навіжений, за віщо дарма Побив ти слабих і могучих? Чи то ж – оповідай мені – не вони Стинали славетно врагів голови; Чи то ж не їх мужність та сила В пригоді тебе боронила? Безсмертніш, як ми, завважаєш себе? Покинь сю заблуду, шалений! Час грізний відплати спіткає й тебе, Писанням святим проречений... І аз, іже кров в безупинних боях За тя аки воду ліях і ліях, До суду з тобою постану!» – Так Курбський доводив Івану. Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги Кров бігла червоним патьоком; А цар на спокійливе око слуги Дивився пильнуючим оком. Стояв нерухомо опричників ряд; Щодалі владики туманився згляд, Огорнутий хмарою смутку, Всі ждали недоброго скутку. «То правда, – цар мовив, – що пише твій пан Життя мені – тягар даремний, Ллю кров безневинну братів-християн Я, пес засмерділий, нікчемний... Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг; Десь, певно, не трохи в боярина слуг: Твоєї не жаль йому шкури... З Малютою ж гайда в тортури!..»
|