|
Вітаю тебе, дім, спустошений та голий, Дуби зів’ялі, що лежать навколо, Блакитне море, скелі срібнотілі, І пишний перше сад – порожній та здичілий! Утомленим мандрівникам в пекучий літній день Іще даєш ти, доме, тіні пару жмень. Хоч зганьблені стоять твої ще стіни, Але які сумні у них я бачу зміни! Як тільки я вступив під твій знайомий дах, Відразу ворогів впізнав я по слідах Малюнків грубих, жартів подобизни, В яких з нахабним торжеством плюндрується Вітчизна; Все ті ж порожні та гучні слова, Нечесне ворогів виправдовують діло. Зітхнувши, йду вперед; розкошлана сова Безшумно з дзеркала розбитого злетіла; Ось кинулася в кут од переляку миш... І скрізь уламки, прах; куди не поглядиш Саме насильство, глузування та загрози; А з саду у вікно вповзають рози, За кам’яний карниз чіпляючись там й тут, Розлого у красі та без турбот цвітуть, Так наче на діла ворожого народу Накинути покров збирається природа; Ось ящірка між зелені та плит, Блискуча як смарагд, у звивах тріпотить, І любо гратись їй в мовчазності могили Тут, на підлозі, у промінні пилу... Та ось вже сутінки; ось поступово мла На берег, на затоку й скелі налягла; Все більш в небі зірок, в алеях все темніше, Духмяніше квітки, і запах трав сильніше; У зламаних дверей сиджу я, повний дум; Як тихо все кругом, як чути моря шум...
|